Розділ «Частина друга Київська Русь»

На березі Дніпровської затоки в Любечі знаходилась пристань, де зупинялись торгові судна, які постійно пропливали дніпровським водним шляхом.

Політичний розвиток Чернігівського і Новгород-Сіверського князівств XII — першої половини XIII ст. пов’язаний з діяльністю князівських династій Ольговичів і Давидовичів, родоначальниками яких були сини Святослава Ярославича — Олег і Давид. Перший після невдалої спроби оволодіти старшим столом землі сів у Новгороді-Сіверському, другий — закріпився у Чернігові. Третій Святославич — Ярослав — отримав Муромо-Рязанську волость, яка з часом потрапила у залежність від Ростово-Суздальського князівства. У політичному житті Чернігівщини і Новгород-Сіверщини з утвердженням у них згаданих князів намітились два шляхи: Давид перебував під впливом Мономаха і не виявляв сепаратистських тенденцій, а Олег, навпаки, прагнув до відокремлення від Києва.

Після смерті Олега (1115) і Давида (1123) чернігівським князем став Ярослав Святославич. Через п’ять років його вигнав із Чернігова племінник Всеволод Ольгович, який сидів до того на далекому тмутараканському столі. Ярослав повернувся у свою Муромо-Рязанську волость, де невдовзі помер. Новгород-Сіверське князівство стало уділом Давидовичів.

Закріпившись на чернігівському столі, Всеволод почав організовувати коаліцію Ольговичів проти великого київського князя Ярополка. Влітку 1134 р., закликавши на допомогу половців, Ольговичі здійснили спустошливий похід на Переяславську землю. Ярополк Володимирович поспішив на допомогу переяславцям, але в битві на Супої зазнав поразки і повернувся до Києва. 1138 р. Ольговичі разом з половцями знову напали на Переяславську землю і навіть готувались виступити на Київ, але, дізнавшись, що Ярополк зібрав величезні сили, відступили до Чернігова. Домагання Всеволода Ольговича призвели до того, що за умовами Моровійського договору Чернігівське князівство знову втратило Посейм’я.

З 1139 р. чернігівськими князями стали сини Давида Володимир та Ізяслав; у Новгороді-Сіверському посів син Олега Святослав. Двоюрідні брати не подолали тих тенденцій у політичному житті князівств, які визначились ще за життя їхніх батьків. Давидович! продовжували орієнтуватись на Київ і майже постійно виступали спільниками великого князя, Святослав Ольгович підтримував союзницькі зв’язки з його політичними противниками. Це неминуче повинно було призвести До Зіткнення князів Чернігівської і Новгород-Сіверської земель. Давидовичі, прагнучи відновити єдність своєї землі, у союзі з великим князем Ізяславом Мстиславичем вирушили на Новгород-Сіверський і обложили його. Не маючи сил оволодіти добре укріпленою фортецею, вони почали грабувати приміські села, де зосереджувались продовольчі запаси Ольговичів. Захопивши близько 4 тис. коней, багато хліба, заліза, міді, Давидовичі пішли на Путивль, куди незабаром прибув й Ізяслав Мстиславич. Путивляни здались; Святослав Ольгович за порадою бояр залишив Новгород-Сіверський і втік до Карачева.

Близько 1147—1148 рр. Давидовичі і Святослав Ольгович відновили колишні відносини і чернігівська феодальна міжусобиця припинилась. Святослав Ольгович повернувся до Новгород-Сіверського. Його позиції ще більш зміцніли, коли в 1149 р. Києвом заволодів його союзник Юрій Довгорукий, який високо цінував допомогу новгород-сіверського князя. Святославу Ольговичу повернули Курськ з Посейм’ям, а також Сновську тисячу, якою змушений був поступитись йому Ізяслав Давидович. Розширення володінь Новгород-Сіверського князівства за рахунок земель одного із Давидовичів викликало нові чвари між братами, і вони в подальшій боротьбі між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Довгоруким зайняли різні позиції. Ізяслав Давидович зі своєю дружиною воював на боці Ізясла- ва Мстиславича, а Володимир Давидович підтримував Юрія Довгорукого.

У битві на Руті 1151 р. старший Давидович загинув. До Чернігова поспішив Ізяслав Давидович, а Святослав Ольгович з племінником Святославом Всеволодовичем утекли до Новгород-Сіверського.

У 1152 р. Юрій Довгорукий вирішив покарати Ізяслава Давидовича за його союз з великим київським князем і за спалення Остерського містечка. Союзником його в новій кампанії знову виступив Святослав Ольгович. Заволодівши В’ятицькою волостю і містечками Мценськом, Спашем і Глуховим, Юрій Довгорукий зі Святославом Ольговичем підійшли до Чернігова, але, довідавшись про наближення сил великого князя, змушені були відступити. Незабаром двоюрідні брати уклали угоду в м. Хоробрі бути «за одинъ муж», але фактично не змінили своєї політичної орієнтації: Святослав Ольгович, як і раніше, тримався в стороні від київських подій, Ізяслав Давидович брав у них найактивнішу участь. Очевидно, вже тоді у нього зародилася думка про оволодіння київським столом.

На деякий час у Чернігівському князівстві встановився спокій, але після смерті Святослава Ольговича (1153) в ньому знову розгорілись міжусобиці. За Чернігів тривалий час боролись двоюрідні брати Олег Святославич і Святослав Всеволодович. Переміг Святослав. Не дотримавшись обіцянки наділити волостями численних родичів, Святослав Всеволодович викликав цим проти себе сильне незадоволення. Свідчення літопису про міжусобну боротьбу Святослава Всеволодовича зі своїми двоюрідними братами цікаві тим, що показують, як Чернігівське князівство розпадалось на дрібні уділи.

До 1169 р. Святослав Всеволодович, зайнятий внутрішніми справами Чернігівського князівства, не втручався у київські. На деякий час йому вдалося примирити всіх Ольговичів і навіть здійснити разом з Мстиславом Київським кілька вдалих походів на половців. Але вже 1169 р. в боротьбі Андрія Боголюбського за старшинство Ольговичі виступили на боці суздальського князя. Святослав Всеволодович надіслав на допомогу військам Боголюбського дружини своїх двоюрідних братів Олега та Ігоря. У другому поході Боголюбського на Київ брав участь і сам Святослав, напевно, сподіваючись оволодіти великокнязівським столом. Однак здійснення своїх планів Святославу довелось відкласти, оскільки в Чернігівському князівстві розгорілась нова міжусобиця. Новгород-Сіверський князь Олег Святославич упродовж 1175—1176 рр. кілька разів нападав на Чернігівську землю, спалив Лутаву і Моровійськ, пограбував села і замки навколо Стародуба. Похід Святослава Всеволодовича, у свою чергу, на Новгород-Сіверський завершився його перемогою, і між князями був підписаний мир.

Після вбивства у 1174 р. боярами Андрія Боголюбського Святослав Всеволодович допоміг Михайлу і Всеволоду, які жили в Чернігові, здобути вотчину. Поширивши таким чином свій вплив на Суздальську землю Святослав став шукати приводу для оволодіння Києвом.

У 1178 р. Новгород-Сіверське князівство перейшло до Ігоря Святославича, в Чернігові посів брат Святослава Всеволодовича Ярослав. 80-і роки XII ст. характеризувались посиленням боротьби руських дружин, організованих великим князем Святославом, з половцями. Активну участь у ній брали новгород-сіверські полки на чолі з Ігорем Святославичем. 1183 р. у битві на р. Хирії вони разом із загонами чорних клобуків завдали поразки недавнім союзникам новгород-сіверського князя Кончаку і Кобяку. Ця перша самостійна перемога Ігоря над половцями окрилила його, він більше не хотів ділити славу зі Святославом. Разом із братом Всеволодом, племінником Святославом і сином Володимиром Ігор здійснив ще один переможний похід чернігівських і новгород-сіверських дружин проти половецьких станів, які лишились, по суті, беззахисними, оскільки основні сили половців на той час вели боротьбу зі Святославом Всеволодовичем.

Після перемоги військ Святослава Всеволодовича над половцями (1185) в похід проти останніх вирішив виступити й Ігор. Не повідомивши київського князя про свої наміри, Ігор з однією сіверською дружиною вирушив у Степ. По дорозі приєднались до нього полки сина Володимира, який князював у Путивлі, а також племінника Святослава із Рильська. Невеликий загін «поганих» надіслав йому і чернігівський князь Ярослав Всеволодович. Безперечно, цих сил було замало для боротьби з таким сильним ворогом, як половці. Військо Ігоря зазнало жорстокої поразки, а сам він був полонений. Літописець змалював жахливу картину: «Возмятошася городи Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывала во всемъ Посемьи, и в Новѣгородѣ Сѣверськомъ, и по всей волости Черниговьской, князи изымани дружина изымана, избита». Трагедія на берегах Каяли відкрила кочівникам «ворота на Руську землю». Найбільше від половецьких набігів того часу постраждало Чернігівське князівство, яке практично нікому було захищати. Енергійні заходи великого київського князя Святослава не давали бажаних результатів. Ярослав Всеволодович, хоча й зібрав військо, вирушити на половців не наважувався. Давид Ростиславич привів свої полки до Треполя, але йти далі також відмовився. Тим часом Кончак спустошив Переяславську землю і взяв місто Римов, хан Кза пограбував Путивльщину і спалив передмістя Путивля.

Після втечі із половецького полону Ігор впродовж кількох років вів безуспішну боротьбу з половецькими ханами. Після смерті Ярослава Всеволодовича, що настала близько 1198 р., він одержав чернігівський стіл і займав його чотири роки.

З 1204 р. чернігівським князем став Всеволод Чермний, який відверто розпочав боротьбу з Мономаховичами за Київ. Одночасно Ольговичі боролись за галицький стіл, де Ігоровичі — сини Ігоря Святославича — законфліктували з боярською опозицією, яка підтримувала малолітніх Романовичів — Данила і Василька. Наступні чотири роки точилася боротьба Всеволода Чермного з Рюриком Ростиславичем, яка завершилась тим, що князі «обмінялися» столами.

З 1214 по 1224 р. у Чернігівській землі сиділи князі, які не претендували на київський стіл. Розмірене і відносно мирне життя сприяло розвитку економіки і культури краю. Поразка руських полків на р. Калці й загибель чернігівського князя Мстислава Святославича фактично не відбилась на політичному розвитку князівства. Ольговичі, як і раніше, вели міжусобну боротьбу: процес подальшого роздроблення Чернігівського князівства вже неможливо було зупинити. Літопис називає такі уділи, як Чернігівський, Ковельський, Брянський, Карачевський, Стародубський, Вщижський, Сновський, Новгород-Сіверський, Курський, Рильський, Трубчевський, Липовецький, Лопастенський, залежність яких від чернігівського князя все більше слабшала. Напередодні монголо-татарської навали на Русь Чернігівське князівство остаточно розпалось на дрібні уділи.

Глава 4

Переяславське князівство

Переяславське князівство як одна із трьох частин давньої Руської землі сформувалось ще до поділу її між синами Ярослава Мудрого. На відміну від більшості інших князівств воно в XII — першій половині XIII ст. фактично не мало політичної самостійності й перебувало у повній залежності від Києва. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які були першими кандидатами на київській стіл або ж отримували це місто у вигляді компенсації за відмову від претензій на Київ. Тому в окремі періоди, з волі великих київських князів, переяславські князі змінювались частіше, ніж посадники якогось прикордонного містечка.

Залежність Переяславського князівства від Києва зумовлювалась, головним чином, його географічним становищем. На заході і півночі кордони землі простягались по Дніпру, Карані, Десні, Остру, на північному сході — по верхів’ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла. Крайній пункт на північному заході — Остерський городок — знаходився при впадінні в Десну Остра. На сході переяславські землі межували зі Степом, де повновладними господарями були кочові народи. Київські князі заселяли й укріплювали південні і східні рубежі Київської і Переяславської земель, у результаті чого виник цілий ряд оборонних рубежів, зокрема Посульський. Від верхів’їв Сули до її гирла відомо 18 давньоруських городищ, розміщених уздовж її правого берега на відстані близько 10 км одне від одного. Вісім з них ототожнюються з містами, які згадуються в літописах та інших писемних джерелах. До них належать: Ромни, Глинськ, Синець, Кснятин, Лубни, Лукомль, Жовнін, Воїнь.