Розділ «Частина друга Київська Русь»

Південні рубежі Київської землі, що були одночасно і південним кордоном Давньоруської держави, піддавались постійним нападам кочових народів. Наприкінці XI ст. Пороська оборонна лінія, побудована за Ярослава Мудрого, була прорвана новим сильним ворогом Русі — половцями, але вже на початку XII ст. спільними зусиллями київських князів її було відновлено. У другій половині XII ст. кордони руської землі відсунулись значно південніше Росі й, очевидно, доходили до Тясмина.

Боротьба Русі з кочовими народами Степу, яка тривала впродовж століть, потребувала будівництва складної системи оборонних споруд на півдні Київської землі. Крім Пороської і Стугнинської у другій половині XI — на початку XII ст. було побудовано Дніпровську оборонну лінію, що мала захищати водний торговельний шлях і південні підступи до Києва. Через придніпровські міста здійснювався зв’язок Києва з південним кордоном Русі. Літопис називає тут такі населені пункти, як Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Чучин, Заруб, Канів на Дніпрі, Корсунь, Торчеськ, Юр’єв на Росі. Систему воєнно-феодальних замків на південно-руському порубіжжі доповнювали могутні земляні вали, що простягались у межиріччі Росі й Роставиці, а також вздовж лівого берега Стугни і далі на південний захід — Ірпінь і Здвиж. Літописець так розповідав про похід руських дружин проти половців 1093 р.: «И минувше Треполь, проидоша валъ. И се Половцѣ идяху противу, стрѣлци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, и поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу».

Київська земля в період феодальної роздробленості була однією з розвинутих і густозаселених областей Русі. Близько 79 її міст згадується в писемних джерелах. Різні типи населених пунктів розподілялись на території Київської землі нерівномірно. Як правило, великі міські центри знаходились у лісостеповій смузі на підступах до Києва. Вздовж південних кордонів стояли містечка-фортеці, сторожові застави, що охороняли державні кордони Русі. Прип’ятське Полісся мало менше міст, ніж інші райони Київської землі, але серед них були й великі. У зв’язку з поглибленням процесів феодалізації і подальшим зростанням продуктивних сил на Русі у Київській землі з’явилось багато нових населених пунктів — міст, феодальних замків, фортець, неукріплених сільських поселень.

Головний центр Київської землі — Київ — на той час поступально розвивався. Місто доби феодальної роздробленості займало велику площу, а його населення складало 50 тис. чоловік. Київ був одним із найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Впродовж XII — першої половини XIII ст. у ньому споруджується близько 20 кам’яних будов, культових, громадських і фортифікаційних, що складає майже половину побудованого за всю його домонгольську історію. Будівельні роботи таких масштабів були, безумовно, під силу лише великому місту, що мало чималі економічні ресурси і резерви робочої сили. Для порівняння визначимо, що у Володимирі (Суздальському) і Галичі, які дуже швидко розвивалися, за цей час з’явилося відповідно 10 і 12 кам’яних споруд.

У зведенні кам’яних споруд Києва брали участь не лише місцеві архітектори, а, й з інших давньоруських земель. Цей висновок значною мірою базується на свідченні літописної статті 1175 р., де читаємо: «Уже ми Києву поѣxa, господине, в ту церковь, тѣми Золоты вороты, ихне дѣлать послалъ бяше той церкви на велицѣм дворѣ на Ярославлѣ, а река: хочю создати церковь таку же, яка же ворота си золота, да будет память всему отечѣству моему».

Економічну основу життя давнього Киева складали ремесло і торгівля, розквіт яких припав на середину XII ст. За час археологічного вивчення Києва виявлено залишки близько 50 ремісничих майстерень, де виготовлялись керамічні, ювелірні, кістяні, скляні, дерев’яні, металеві та інші вироби. Переважна більшість ремісничих майстерень припинила своє існування після розгрому Києва монголо-татарськими завойовниками. Характерним також є те, що більшість відомих на сьогодні виробів київського ремесла відносять до XII—XIII ст. Київським ремісникам були відомі технічні й технологічні прийоми обробки заліза, міді, срібла, сплавів. На Русі не було жодного технічного різновиду обробки кольорових і благородних металів, яким би не володіли київські майстри.

Вивчаючи ремесло Київської Русі, неважко дійти висновку, що ніякого занепаду його з другої половини XII ст. не було ні в Києві, ні в інших містах. Давньоруські майстри в ряді ремесел випереджали західноєвропейських. Головна заслуга в цьому належить київським ремісникам, які майже до монголо-татарської навали були законодавцями мод і виконавцями технічних новинок давньоруського ремесла.

Поряд з ремеслом у Києві в XII—XIII ст. процвітала й торгівля.

Рис. 16. «Місто Володимира» давнього Києва.

На ринкових майданах міста (літопис називає їх два) — Бабиному торжку на Горі і Торговищі на Подолі, як і раніше, можна було побачити купців із різних земель Русі, а також із Чехії, Німеччини, Скандинавії, Польщі, Угорщини, Візантії та інших країн. Деякі з них проживали в Києві постійно, утворюючи своєрідні торговельні колонії. У XII—XIII ст. такими колоніями були двори новгородських і туровських купців, у XIII ст. — німецьких, які мали навіть свою церкву св. Марії. На другу половину XII ст. припадає значний розквіт торгівлі Києва і Середнього Подніпров’я з Регенсбургом, великим ремісничим і торговельним центром Західної Європи, а також пожвавлення зв’язків з нижньодунайськими землями, з Угорщиною і Польщею.

У літописах, як відзначалось вище, згадуються шляхи — Грецький, Соляний, Залозний, що з’єднували Русь з багатьма країнами світу. Впродовж XII — першої половини XIII ст. київські князі виступали ініціаторами великих походів проти половців, щоб забезпечити торговельні шляхи однаково важливі й необхідні як Києву, так і всім давньоруським землям.

Київ за доби феодальної роздробленості лишався одним із головних центрів внутрішньої торгівлі. Вироби київських ремісників завдяки купцям-посередникам проникали в найвіддаленіші куточки давньоруських земель. Під час розкопок багатьох міст виявлено чимало речей, виготовлених київськими майстрами XII—XIII ст. — ювелірами, склоробами, гончарами та ін. Про торговий оборот Києва того часу красномовно свідчать знахідки монетних гривень, вагою близько 45 кг, що складає третину ваги всіх срібних зливків, виявлених на давньоруських землях.

Ріст і розвиток Києва в зазначений період тісно пов’язані із збільшенням у ньому кількості феодальних дворів. Упродовж XI—XIII ст. літопис згадує понад 20 боярських і воєводських родів, які відігравали важливу роль у житті не лише Києва, а й усієї Русі. Родоначальник знаменитого боярського роду Вишата брав участь у поході руських дружин на Царгород 1043 р., а його син Ян був відомим київським тисяцьким. Визначними діячами кінця XI — початку XII ст. стали київські бояри Чудіни. Старший із них — Чудін Минула — був посадником у Вишгороді, його брат Туки — воєводою в Ізяслава і Всеволода Ярославичів, а син Чудін Іван брав участь у відомій нараді, скликаній Мономахом у Берестові. Значне місце в житті Києва початку XII ст. посідав боярський рід Ратибора, родоначальник якого 1079 р. був посадником Всеволода в Тмутаракані, а потім став радником Мономаха.

Перелічені й інші боярські сім’ї, які мали в Києві, переважно в центрі міста, великі феодальні двори, зосереджували в своїх руках значні багатства. Крім трьох князівських дворів (Великого — Ярославового, Мстиславового і Брячиславового) літопис називає ще десять боярських (Никифора, Чудіна, Гордяти, Воротислава, Коснячка, Путяти, Гліба, Ратші, Борислава, Василька). Безумовно, їх було значно більше, про що свідчать численні знахідки скарбів. Чималі багатства зосереджувались і в руках духовенства.

Важливу роль у житті Київської Русі відіграли міста Вишгород, Білгород, Василів, а також фортеці, що входили до системи оборонного кільця навколо Києва. Вишгород (сучасне м. Вишгород) виник за 15—16 км вище від Києва на правому високому (до 80 м) виступі дніпровського берега поблизу переправи через Дніпро. Місто було оточене земляними валами. Навколо Вишгорода розміщувались сторожові пункти, які контролювали північно-західні підступи до Києва. Воєнно-стратегічне значення міста в системі оборони центральної території Русі високо оцінювали київські князі. Під час воєнної небезпеки вони часто зачинялись у вишгородській фортеці, вважаючи її, імовірно, не менш надійною, ніж київську. Князі-претенденти на київський стіл також надавали особливого значення оволодінню Вишгородом як однією з основних перешкод на шляху до Києва.

Починаючи з князювання Ярослава Мудрого Вишгород набув значення великого церковного центру Русі. В ньому було поховано останки князів Бориса і Гліба — перших руських святих, на честь яких побудовано спочатку дерев’яну, а 1115 р. кам’яну церкву. Культу Бориса і Гліба присвячено значну церковну літературу, яка поряд з Літописом є важливим джерелом для вивчення історії міста. В одному з літературних творів XI ст., де Борис і Гліб прославляються як захисники Русі, Вишгород названо важливою фортецею Руської землі: «Стенам твоим, Вышгород, я устроил стражу на все дни и ночи. Не уснет она и не задремлет, охраняя и утверждая отчизну свою русскую землю от супостатов и усобной войны».

Вишгород був також великим ремісничим центром, продукція якого задовольняла потреби усієї округи. Розвитку торгівлі сприяло географічне положення міста. Його роль у міжнародній торгівлі відзначав ще Константин VII Багрянородний.

Вишгород належав до значних феодальних центрів, під його владою перебували навколишні землі. Писемні джерела неодноразово згадують вишгородських бояр, які відігравали помітну роль у політичному житті Київської землі й всієї Русі. Зокрема, 1015 р. київський князь Святополк використав їх у злочинній змові проти Бориса. «Святополкъ же приде ночью Вышегороду, отай призва Путтю и вышегородьскыѣ болярьцѣ, и рече имъ: «Прияете ли ми всѣмь сердцемъ?»... Онъ же рече имъ: «Убийте брата моего Бориса». Під 1164 р. літопис розповідає про спалення дворів боярина Радила та семи інших вишгородських бояр. Згадуваний у зв’язку з подіями 1146 р. вишгородський тіун Тудор походив із знатного роду, виходець з якого перебував ще у складі посольства князя Ігоря в Константинополь.

Будучи важливим воєнно-стратегічним, економічним і церковно-релігійним центром київської землі, Вишгород все ж не мав статусу якоїсь самостійної політичної одиниці. Впродовж всієї давньоруської історії він виступав як пригород Києва, навіть тоді, коли в ньому правили свої князі. Останні зазвичай призначались великим князем з числа молодших родичів, які не претендували на київський стіл. У Вишгороді сиділи ставленики князів Ярополка Володимировича, Юрія Довгорукого, Ростислава Мстиславича та ін. Вони перебували, по суті, на становищі київського воєводи. Про незначну роль вишгородських князів свідчить той факт, що 1155 р. син Юрія

Довгорукого Андрій, навіть не повідомивши батька, залишив Вишгород і пішов у Суздаль. Очевидно, й у другій половині XII ст. Вишгород відігравав роль заміської великокнязівської резиденції і перебував під безпосередньою опікою Києва (у Вишгороді знаходились двори Ольги, Володимира, Святополка Володимировича, Ярослава Мудрого). Пізніше за зразком Вишгорода подібні князівські резиденції були засновані володимирськими і смоленськими князями (Боголюбово і Смядинь).