Розділ «Частина друга Київська Русь»

Політичне життя Русі XII — першої половини XIII ст. характеризувалося постійною конфронтацією тенденції до єдності давньоруських земель з тенденцією до їх політичного дроблення. Напружена міжусобна боротьба князів і князівських угруповань відбувалася на ґрунті відставання тієї чи іншої програми загальноруської єдності. Традиційним центром цілісності Русі виступав Київ, навколо якого тривала боротьба претендентів за старшинство; з часом поряд з Києвом висунулись нові об’єднавчі центри — Чернігів, Володимир-на-Клязьмі, Галич.

Згідно з Б. О. Рибаковим, політичне суперництво окремих князівських династій Русі близько середини XII ст. викликало до життя систему дуумвірату — співправління на київському столі князів двох князівських родів, які не хотіли поступатися першістю одним одному. Співправління князів-дуумвірів відіграло позитивну роль в історії Південної Русі, оскільки значно пом’якшувало гостроту князівських міжусобиць і сприяло об’єднанню сил для боротьби з половцями. Князі-співправителі, за якими постійно стояли Смоленське князівство чи Волинь, чернігово-сіверські чи володимиро-суздальські землі, міцно зв’язували Південну Русь з іншими районами держави.

Рис. 15. Чернігівська і Переяславська землі.

Вивчення основних інститутів державної влади на Русі (собор, рада, снем, віче, ряд), а також різних форм залежності та князівського суду показує, що члени правлячого князівського роду (які, за висловом літописця, були «єдиного деда внуци») перебували у тісному взаємозв’язку завдяки складній системі васально-ієрархічних відносин.

У XI — на початку XIII ст. на політичній карті Русі виникло близько 15 великих феодальних князівств, з яких п’ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке — знаходились у межах сучасної території України. У другій половині XII—XIII ст. процес подальшого політико-адміністративного дроблення захопив і їх. Кожне князівство мало велику кількість невеликих князівств-васалів.

Поряд з роздробленням у ряді земель Русі визначились тенденції до єдності, виразником яких була сильна князівська влада. Особливо чітко вони проявились у Володимиро-Суздальській Русі, де вже наприкінці XII ст. тимчасово визначилася перемога великокнязівської влади.

Ряд прогресивних явищ — утворення великих економічних областей, подолання замкнутості феодального натурального господарства, встановлення тісних економічних зв’язків між містом і селом та інші, які простежувались у житті Русі того часу, не досягли ще такого ступеня розвитку, який зміг би зупинити процеси подальшого роздроблення давньоруських князівств.

Об’єднавчі тенденції, що виходили з Києва, Володимира, Чернігова, Галича, були насильно перервані монголо-татарською навалою.

У подальшій боротьбі за національну незалежність ідеї єдності всіх давньоруських земель, викладені в знаменитому «Слові о полку Ігоревім», відіграли вирішальну роль.

Глава 2

Київська земля

Київська земля, що була давнім політичним і територіальним ядром Київської Русі, на відміну від більшості земель, не перетворилась на спадкову вотчину якоїсь князівської лінії, а впродовж XII — першої половини XIII ст. вважалася власністю великокнязівського київського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду.

Формування території Київської землі переважно завершилося у другій половині XI ст., коли давня Руська земля поділилась на три частини між Києвом, Черніговом і Переяславом. До Київського столу відійшли колись полянське Правобережжя, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів, а також землі уличів у басейні Південного Бугу. В тривожні часи феодальної роздробленості, коли території більшості давньоруських князівств стабілізувались, кордони київської землі постійно змінювались. Київські князі з династії Ольговичів утримували за собою В’ятицьку землю і частково Прип’ятське Лівобережжя, а за князювання у Києві представників роду Мономаха статус київських володінь здобували Посейм’я і Туровська волость. Мав місце й зворотний процес, коли через передачу київських волостей молодшим князям, князям-ізгоям, а нерідко й сильним удільним, які постійно претендували на частку в загальноруській родовій спадщині, володіння власне Києва скорочувались.

Географічно Київська земля займала територію двох ландшафтних смуг — Лісу і Лісостепу, що, безперечно, позитивно впливало на її економічний розвиток. Плодючі чорноземні ґрунти лісостепової смуги здавна зумовлювали тут високу культуру землеробства, а багате на будівельні матеріали і корисні копалини Полісся забезпечувало сировиною ремісниче виробництво. Численні ріки, передусім Дніпро, Десна, Прип’ять, Південний Буг, пов’язували Київську землю з найвіддаленішими районами Русі, а також з міжнародними торговельними ринками.

Стратегічно окраїнне становище Київської землі, яка межувала з половецьким Степом, не було сприятливим. Постійні вторгнення печенігів, торків, половців у її південні райони підточували економіку, оскільки відволікали населення від праці, змушували вступати в боротьбу з ворогами. Життя тут було небезпечним, але, як свідчать літописні та археологічні джерела, південноруське порубіжжя і в XII ст. мало достатню густоту населення. Масовий відхід людей у безпечніші райони Русі почався лише після поразки руських дружин на р. Калці.

Одночасно з формуванням основної території Київської землі визначилися і її рубежі. На Лівобережжі, після виділення Чернігівщини в окреме князівство, за Києвом лишилася невелика смуга (шириною в 10—15 км) землі, що простяглася від Десни до Трубежу. Серед київських володінь літопис тут називає Ольжичі, Лутаву, Моровійськ, Городець, Саков, Рудичі. Центром задніпровської київської волості був Саков. У цьому місті, що знаходилося на південь від Києва, Святополк і Мономах 1101 р. уклали мир з половцями, а в 1142 і 1146 рр. воєвода чи посадник Сакова Лазар Саковський брав активну участь у київських подіях. Ще раз Саков згадується в літопису під 1150 р., коли брат Юрія Довгорукого Ростислав змусив саковців, названих турпеями, відмовити у допомозі Ізяславу Мстиславичу, супернику суздальського князя, у боротьбі за Київ.

Лутава і Моровійськ знаходились на києво-чернігівському порубіжжі, неподалік від Десни. Тут відбувались зустрічі й переговори київських князів з чернігівськими. Звідси 1154 р. Юрій Довгорукий надіслав Ізяславу Давидовичу до Києва грамоту з вимогою звільнити великокнязівський стіл. Пізніше ці населені пункти ввійшли до складу чернігівських володінь. 1142 р. великий князь Всеволод Ольгович, бажаючи домовитись з братами, скликав їх на переговори в Ольжичі, поблизу Києва. Через два роки тут зупинились київські князі Ізяслав Мстиславич і В’ячеслав Володимирович, які поспішали на допомогу обложеному Юрієм Довгоруким Чернігову. Як крайній пункт Київської землі на лівому березі Ольжичі згадуються в літопису ще двічі — під 1161 і 1183 рр. Аналогічну роль відігравав і Городець, також розміщений, згідно з літописом, недалеко від Києва. Найімовірніше, Городець був заміською резиденцією київських князів і місцем князівських зустрічей.

На правому березі північні кордони Київської землі проходили по вододілу Прип’яті, Березини й Німану. Ці землі, заселені дреговичами, впродовж майже всієї історії Русі перебували під впливом Києва. Основне місто дреговичів Туров, що лежало на правому березі Прип’яті, тривалий час відігравало помітну роль серед міст Київської землі. Туров, як правило, належав старшому, після великого київського, князю. 1142 р. у Турові сидів В’ячеслав, 1150 р. — син Юрія Довгорукого Андрій, під владу якого перейшли також Пінськ і Пересопниця. 1154 р. великий князь Ростислав Мстиславич наділив Турово-Пінською землею Святослава Всеволодовича, наступного року одне із значних міст басейну Прип’яті — Мозир — Юрій Довгорукий віддав Святославу Ольговичу. В цьому районі літопис називає також Чечерськ, Брягин, Случеськ, Клечеськ, Чорторийськ, Дубровицю та інші міста, які перебували від владою київських князів.

Західні кордони Київської землі вже у X—XII ст. дійшли до Горині і Західного Бугу, де знаходилась Берестейська область. У Погоринні літопис називає київські міста: Пересопницю і Зарічеськ на р. Стублі, Шумськ на р. Вілії, Тихомль на р. Горині, Чемерин на р. Оличі, що впадала в Горинь, Корчеськ на р. Корчик та деякі інші. Оскільки ці землі знаходились ближче до Волині й Галичини, ніж до Києва, вони досить часто були «яблуком розбрату» між князями згаданих центрів. Але перевага лишалася за Києвом. У погоринських містах, як правило, сиділи посадники великого князя. 1152 р. за умовами мирної угоди між Ізяславом Мстиславичем і Володимиром Галицьким останній змушений був відмовитись від «міст руських», тобто київських, після чого великий князь «посла посадники своя въ городы, на нихъ же бяще хрестъ цѣловалъ Володимиръ въ Бужескъ, въ Шюмескъ, въ Тихомлъ, въ Выгошевъ, въ Гноицю».

Південно-західні рубежі Київської землі пролягали по лінії верхньої течії Південного Бугу і Случі. Літопис серед київських називає тут такі міста, як Божськ, Котельниця, Межибожжя. Побузькими містами як своєю давньою родовою вотчиною розпоряджались переважно київські князі. Так, 1146 р. Ізяслав Мстиславич, позбавив Святослава Всеволодовича м. Володимира, замінивши його на «Бужськый и Межибожъе и пять городовъ». 1148 р. «Божьский, Межибожие, Котелницю и ина два городы» Ізяслав віддав сину Юрія Довгорукого Ростиславу. Збираючись у похід проти Юрія, Ізяслав наказав Ростиславу йти в Божськ і там постерегти «землі руської». Таким чином, Побужжя, на яке постійно претендував Галич, служило своєрідним щитом, що прикривав Київську землю з південного заходу. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі знаходились болохівські міста Деревич, Губин, Кудин, Кобуд, Дядьків та інші, що належали київським князям, а в другій чверті XII ст. відділились в окремий князівський наділ.