Поселення типу Етулії невеликі "за розмірами, мають мало жител і багато господарських ям, як і пізньозарубинецькі, київські та верхньодністровські черняхівські селища. На відміну від поселень прибережної смуги Чорного моря, для яких характерні наземні житлові будівлі, часто кам’яні, етулійське населення жило в напівземлянках, близьких за своєю архітектурою до жител середнього і верхнього Дністра. Ще більш рідкісними для цього регіону є етулійські поховання. На відміну від місцевого скіфо-сарматського населення, яке ховало своїх покійників виключно трупопокладенням в склепах або ямах з підбоями, етулійці покійників спалювали, а їх рештки ховали в невеликих ямах.
Лише форми ліпного посуду часто близькі до місцевої скіфської кераміки. Разом з тим значна частина посуду має близькі аналогії на поселеннях Верхнього Подністров’я, а кришки-диски не відрізняються від цього типу керамічних виробів пізньозарубинецьких і київських поселень.
Таким чином, житлові й господарські споруди, поховальний обряд, значна частина посуду вказують на типологічні зв’язки носіїв пам’яток етулійського типу з населенням верхів’їв Дністра і Південного Бугу, а також більш північних районів. Носії етулійської групи пам’яток з’являються в пониззі Дністра і Дунаю унаслідок тих самих міграційних процесів, які відбувались на території Південно-Східної Європи в першій чверті І тис. н. е. і спричинилися до переходу певних груп слов’ян у Лівобережжя, про що йшлося вище. Вони хоч і створювали ситуацію певної нестабільності і розпаду уже сформованих культур (зарубинецької), але й призводили до взаємодії різні культурні компоненти напередодні виникнення нових культурних спільнот типу черняхівської і київської культур. Цілком припустимо, що етулійська група III—IV ст. н. е. — це уламок тих же слов’янських племен, які до свого відходу жили в межиріччі Дністра і Південного Бугу. Його витоки слід шукати в середовищі пізньозарубинецьких та зубрицьких пам’яток. Можна погодитись з О. В. Гудковою, що принаймні одним із поштовхів до відколу якоїсь групи слов’янського населення, могли бути готи. Саме вони наприкінці II — у ІІІ ст. н. е. вклинились на територію Волині, межиріччя Дніпра й Південного Бугу.
Цілком можливо, що ці процеси, які зрушили з місця різні групи місцевого населення, охопили і частину слов’ян-венедів — носіїв пізньозарубинецької і зубрицької груп.
Якщо про переселення груп дністровського населення у Дніпровське Лівобережжя, засвідченого там пам’ятками типу Рідного Краю й Боромлі II, писемні джерела не згадують, то поява венедів у межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю, що залишили пам’ятки етулійської групи, не зосталась непоміченою. У Певтінгерових таблицях у Нижньому Подунав’ї, поряд з сарматами, гепідами, даками та іншими етнічними групами, зафіксовані й венеди. Про появу венедів на території, що контролювалась римлянами, може свідчити і такий відомий факт: римський імператор Волузіан (251—253) серед інших титулів мав титул венедського.
Таким чином, у першій половині І тис. н. е. на території Південно-Східної Європи вирізняються пам’ятки пізньозарубинецької та зубрицької, київської та частини черняхівської культур, що займають прикордоння Лісу й Лісостепу і в хронологічній послідовності відображають різні етапи становлення й розселення слов’янського етносу. Очевидно, до них слід додати групу пам’яток типу Етулії в пониззі Дністра і Дунаю, яка типологічно з ними пов’язується. Водночас вона є «чужою» серед субстратного населення цього регіону.
Південними сусідами черняхівської культури були племена культури карпатських курганів III—IV ст. н. е. Її носіїв дослідники (М. Ю. Смішко, Л. В. Вакуленко) пов’язують з фракійськими племенами карпів[103]. Ми згадуємо цю культуру лише тому, що її носії перебували у тісних економічних відносинах з черняхівським населенням. Крім того, слов’янська група «черняхівців» Подністров’я наприкінці IV ст. н. е. стала досить помітно проникати в райони Верхнього Попруття на територію культури карпатських курганів. Цей процес проникнення слов’ян у Карпати тривав і на початку другої половини І тис. н. е. В результаті велика частина населення культури карпатських курганів була асимільована слов’янами. На ряді поселень цієї культури (Кодин II, Глибока), починаючи з V ст. н. е., з’являються підквадратні житла з піччю-кам’янкою — типові для слов’ян Середнього Дністра[104]. У другій половині І тис. в Карпатах, де жили карпи, уже згадується слов’янське плем’я хорватів.
Окремого розгляду вимагають західні сусіди черняхівської культури, представлені пшеворськими пам’ятками. На основі археологічних досліджень останніх десятиліть встановлено, що вже на початку І ст. до н. е. носії пшеворської культури з районів Верхнього Повіслення поступово почали поширюватися у західні області Волині та Верхнього Подністров’я[105].
Наприкінці II — на початку III ст. н. е. спостерігається поява нових невеликих груп пшеворського населення у Верхньому Подністров’ї. Вони із Мазовії та Верхнього Повіслення по лівих притоках Дністра — Золотій Липі, Стрипі, Серету і Збручу просуваються вниз, на південний схід до північних кордонів Римської імперії. Цей перехід позначений окремими або невеликими групами поховань (до десяти на одному пункті) переважно озброєних воїнів з інвентарем, характерним для пшеворської культури на території Польщі. Вони розкидані серед пам’яток липицької культури, в окремих випадках розміщені на липицьких могильниках. М. Ю. Смішко справедливо вважав, що ці поховання є свідченням просування окремих пшеворських військових загонів через Верхнє Подністров’я в Семигороддя, де з’являються аналогічні пам’ятки[106].
Проведене Д. Н. Козаком порівняльне вивчення пам’яток ранньоримського часу на території Волині і Верхнього Подністров’я показало, що пшеворські пам’ятки І ст. до н. е. — І ст. н. е., які типологічно близькі до більш ранніх кльошово-поморських старожитностей, входять одним із компонентів до наступної волино-подільської групи (зубрицької) і тим самим включаються в процеси слов’янського культурогенезу[107]. На відміну від них, пшеворські поховання II—III ст., що мають ознаки, притаманні синхронним їм германським культурам, випадають з цього процесу. Слід відзначити, що на території Польщі пшеворська культура не виступає як моноетнічне явище. Одна частина польських дослідників пов’язує її з слов’янами-венедами[108], інша — з германцями[109]. В. Генсель, а також Л. Лєцієвич більш схильні розглядати пшеворську культуру в плані багатоетнічності, вважаючи, що поряд з кельтським та германським компонентом у ній присутній і слов’янський компонент[110]. Елементи слов’янської культури в пшеворських старожитностях вирізняє І. П. Русанова. Вони, поряд з кельтськими та германськими елементами, спостерігаються в усіх періодах існування пшеворської культури: від пізньолатенського до пізньоримського[111].
Таким чином, до процесів формування черняхівської культури має стосунок в першу чергу та частина пшеворських старожитностей пізнього латену і ранньоримського часу, що ввійшла одним із компонентів до складу зубрицької групи. В цілому пшеворська культура, яка на території Польщі проіснувала до першої половини V ст., має свої специфічні риси і фактично на рубежі і в першій половині І тис. н. е. визначає основний напрям соціально-економічного розвитку населення межиріччя Вісли та Одри.
Її сусідство в другій чверті І тис. н. е. позначається на пам’ятках черняхівської культури наявністю пшеворських елементів, особливо на тих поселеннях і могильниках, де виявлено матеріали вельбарської культури. Звідси випливає, що готи, носії останньої, під час своєї мандрівки до берегів Чорного моря захопили якісь групи пшеворського населення. Не можна виключати прямих зв’язків між племенами черняхівської і пшеворської культур. Однак, якщо в першій чверті І тис. н. е. спостерігається інфільтрація пшеворського населення на схід, то в другій половині III—V ст. відбувається зворотний процес. Черняхівські пам’ятки поступово поширюються на захід і доходять до Посяння та Верхньої Вісли[112].
* * *Таким чином, аналіз археологічних старожитностей першої половини І тис. н. е. на території України показав, що тут уже на рубежі і в першій чверті існувало декілька окремих етнокультурних утворень: зарубинецька культура в Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Поліссі, пшеворська і липицька на Верхньому Дністрі, пізньолатенська в Закарпатті, поєнешті-лукашівська в межиріччі Дністра і Пруту, скіфо-сарматська у Північному Причорномор’ї та степовій частині України.
Скіфо-сарматські старожитності перших століть нашої ери склалися в результаті завоювання сарматами скіфських степів Північного Причорномор’я. І степові скіфи, і сармати, за свідченнями лінгвістів,— іраномовне населення. В підоснові пізньолатенської культури Закарпаття, поєнешті-лукашівської і липицької культур лежать кельтські, фракійські і германські (бастарнські) старожитності Середньої Європи.
Найбільш важливою для розв’язання проблеми слов’янського етногенезу є зарубинецька культура, що виникла на межі III—II ст. до н. е. у Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. В попередній час ця територія була зайнята культурами лісостепових скіфів-землеробів і підгірцівсько-милоградською, а на Волині поморсько-підкльошовою. Остання як один з компонентів складає підоснову пшеворської культури Повіслення. Порівняльне вивчення зарубинецької культури і більш ранніх старожитностей показало, що на ранніх етапах її розвитку в ній присутні елементи усіх вищезгаданих культур. У наступному періоді (І—II ст. н. е.) простежуються дві лінії її розвитку: західні елементи досить виразно проявляються на пам’ятках зубрицької культури, що склалася головним чином на основі пшеворських і зарубинецьких старожитностей, східні у поєднанні із західними — у пізньозарубинецьких пам’ятках Подніпров’я.
Ареал пізньозарубинецьких і зубрицьких пам’яток досить широкий. На півночі, у лісовій смузі, він обмежений територією поширення балтських культур (культура штрихованої кераміки, дніпро-двинська, верхньоокська), на заході, у верхів’ях Вісли,— пшеворською, на півдні його межа майже збігається з північним кордоном степової смуги, де поширені пізньоскіфські і сарматські старожитності; східна ж межа проходить по верхів’ях Сіверського Дінця.
У другій половині II ст. помітні тенденції уніфікації культурних груп на цій території і формування єдиного етносу. Однак цей процес був припинений наприкінці II — на початку III ст. появою на території України гото-гепідських груп населення, що значною мірою ускладнило дальший розвиток процесу культурогенезу в межиріччі Дніпра і Вісли. Готи не тільки завойовують землі слов’янських венедів на Волині, але й підкоряють пізніх скіфів і сарматів у степовій частині України, доходять до районів, заселених дако-гетами у межиріччі Дністра і Дунаю. На усій цій величезній території виникає нове культурне і соціально-економічне утворення — черняхівська культура, яка включила в себе всі перелічені групи. Її культурно-економічна єдність базувалась на воєнно-політичному союзі, очоленому готськими вождями, що робили безперервні наскоки на дунайські провінції Римської імперії. Однак за цією єдністю на території прикордоння Лісу і Лісостепу чітко простежуються елементи, які вказують на типологічний зв’язок черняхівських пам’яток цього регіону з попередніми старожитностями зубрицької та пізньозарубинецької груп.
У Середньому і Верхньому Подніпров’ї сформувалася синхронна черняхівській київська культура. На відміну від черняхівської, що мала багатоетнічну основу і являла собою більшою мірою соціально-економічну і політичну, ніж етнічну спільноту, київська культура була спадкоємицею пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я. Інші компоненти — пшеворський у Середньому Подніпров’ї та Лівобережжі і балтський на Верхньому Дніпрі — в ній дуже незначні. Завдяки своєму географічному положенню київська культура залишилась за межами провінційно-римських впливів, що позитивно позначилось на збереженні її самобутності.
Таким чином, вивчення взаємозв’язків культур рубежу і першої половини І тис. н. е. на території України в їх хронологічній послідовності показало, з одного боку, безперервний розвиток етнокультурних рис субстратного слов’янського населення, з другого — наявність рис, привнесених ззовні іраномовними, фракійськими, германськими, балтськими групами населення. Останні в середині І тис. н. е. або відходять за межі вказаного регіону (готи, сармато-алани), або асимілюються з носіями тих культур, які стають основою слов’янських старожитностей раннього середньовіччя.
У цей час імена венетів/венедів і антів, які були дані слов’янам їхніми сусідами — германцями та індоіранцями, поступово поглинаються самоназвою «слов’яни».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди“ на сторінці 10. Приємного читання.