Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Інтеграція пшеворських і зарубинецьких племен на Волині і Дністрі зумовила зникнення пшеворської культури і формування зубрицьких пам’яток. Зарубинці втрутилися також в дако-пшеворський інтеграційний процес у Подністров’ї, що завершувався. На дако-пшеворських поселеннях та могильниках з’являється кількісно помітний зарубинецький компонент. Про це свідчать матеріали з поселення в Ремезівцях, поселення і могильника у Верхній Липиці[61]. Ці обставини створили умови для ще більш глибоких культурно-етнічних контактів між уже значною мірою спорідненим населенням — носіями пам’яток типу Ремезівців і мешканцями зубрицьких селищ. На обох групах пам’яток виникають споріднені форми ліпного посуду, все Подністров’я використовує гончарний посуд, поширюються однакові типи фібул, пряжок, прясел, ножів та ін. Остаточно дакійські елементи зникають у Галичині наприкінці II ст. н. е. Це явище пов’язане, мабуть, з приходом туди нових численних груп зубрицького населення з Волині, витісненого експансією германських племен вельбарської культури.

У Середньому Подніпров’ї та на Лівобережжі в подібних складних умовах інтеграції різних етнокультурних елементів йшов процес формування пізньозарубинецької культурної групи. На жаль, недостатня дослідженість пізньозарубинецьких пам’яток не дозволяє у всіх деталях розкрити питання їх походження. Але вже тепер очевидно, що основою пізньозарубинецьких старожитностей, була зарубинецька культура[62]. Дослідникам відомо кілька типів пам’яток кінця І—II ст. н. е. у Середньому Подніпров’ї і Південному Побужжі, де зарубинецькі елементи поєднуються з іншими етнокультурними елементами: тип Лютежа, тип Почепа, тип Тернівка, тип Гринів[63]. Ці пам’ятки мають між собою багато спільних рис, вони синхронні. Лютезькі старожитності, як показав аналіз основних категорій матеріальної культури, продовжують розвиток місцевих класичних зарубинецьких традицій. Лівобережні пам’ятки типу Почепа і Тернівки-ІІ з’являються внаслідок розселення середньодніпровських зарубинецьких племен. Кожна з цих груп пам’яток має і своєрідні риси, зумовлені інтеграцією зарубинецьких та місцевих елементів. Так, специфіка почепських пам’яток полягає у синтезі культурних традицій зарубинецького середньодніпровського населення і балтських пізньоюхнівських племен[64].

На пам’ятках типу Тернівки-ІІ помітне місце займають елементи пшеворської культури, особливо в керамічному комплексі. Деякі елементи цієї культури простежуються і на лютезьких пам’ятках. Це свідчить про присутність у Середньому Подніпров’ї та на сході Лівобережжя деяких груп пшеворського середньоєвропейського населення, яке було втягнуте в процес культурно-етнічної інтеграції з корінним населенням.

Пам’ятки типу Гринів, найпізніші за часом (друга половина II ст.), відрізняються тим, що вони не розміщені компактною групою, а розкидані на широкому просторі. Вони походять від своєрідних пам’яток типу Кистені-Чечерськ на території Білорусі, що поєднали зарубинецькі риси та окремі елементи культури штрихованої кераміки[65]. Ще мало досліджені пам’ятки типу Гринів, що, на думку дослідників, з’явилися у Подніпров’ї в результаті міграції на південь і південний схід нащадків зарубинецького населення Середнього Посожжя і середньої течії Березини.

Наприкінці II— на початку III ст. н. е. в результаті взаємодії всіх згаданих вище типів пам’яток викристалізовується нова давньослов’янська культура, яка отримала назву київської.

Розглянемо питання співвідношення двох слов’янських культур — зубрицької і пізньозарубинецької. Аналіз основних елементів двох груп пам’яток[66] дозволив віднайти в них ряд спільних рис. Так, однакова в двох культурах структура селищ з великою кількістю господарських ям, по суті, мало відрізняється як за формою, так і за конструктивними особливостями житлових споруд. Певна подібність спостерігається в керамічному комплексі. Зокрема, спільними є горщики з високими округлими плічками, біконічні горщики, напівсферичні та циліндричні миски, диски-сковорідки. Спільним є також орнамент у вигляді пальцевих вдавлень і насічок по вінчику. На пізньозарубинецьких пам’ятках згадані форми є основними, на зубрицьких вони становлять 6—10%. Подібність посилюється присутністю пшеворських елементів на пізньозарубинецьких пам’ятках. Тут вони становлять приблизно такий процент, як зарубинецькі на зубрицьких.

Проникнення пшеворських культурних традицій на Південне Побужжя та Середнє Подніпров’я почалося ще у пізньолатенський час, але особливо помітним стало в І ст. н. е. Дослідники відзначають ряд пшеворських рис на пізньозарубинецьких пам’ятках цих регіонів, особливо у Південному Побужжі[67]. Пшеворські традиції проникають навіть у такий консервативний елемент культури, як поховальна обрядовість. Спостерігаються спільні риси в організації ремісничої діяльності, зокрема в залізодобувній.

Отже, основою подібності двох груп пам’яток є наявність у них двох компонентів: пшеворського і зарубинецького. На зубрицьких пам’ятках основним був пшеворський компонент, хоча на Волині він співвідноситься рівною мірою із зарубинецьким. У свою чергу, далі на схід значно переважав зарубинецький (власне, пізньозарубинецький) компонент.

Подібність культурного розвитку племен західних регіонів України і Наддніпрянщини ще більш посилюється наприкінці Н — на початку III ст. н. е. На Подністров’ї в цей час сформувалися пам’ятки типу Сокільників, які увібрали в себе всі культурні компоненти більш раннього часу (пшеворські, липицькі, зарубинецькі) і вже відзначені сильними впливами провінційно-римської культури. В Наддніпрянщині поширюються ранні київські пам’ятки, яких ще не торкнувся вплив черняхівської культури (Козаровичі, Сушки-ІІ). Порівняння цих пам’яток засвідчує на досить значну близькість характеру поселень, житлобудівництва, особливо керамічного комплексу. Основними типами кераміки на пам’ятках обох регіонів є горщики з максимальним розширенням тулуба у верхній частині, біконічні горщики, посудини з короткою шийкою і слабопрофільованими плічками. Остання форма набула особливого поширення в ранньосередньовічних слов’янських культурах. Перші дві форми сягають походженням до зарубинецьких прототипів, третя — до пшеворських. На пам’ятках обох культур відсутні такі популярні раніше види кераміки, як миски, кухлики, сковорідки. Зникає орнамент[68]. На всій території поширюються однакові типи прикрас, господарських, побутових предметів. Причому всі ці речі мають або південне, або південно-західне, або західне походження.

Таким чином, до III ст. н. е. культурна специфіка Подністров’я і Подніпров’я значною мірою втрачається, що може свідчити про початок формування на цій великій території єдиного слов’янського етносу.

У другій половині II ст. н. е. сусідні з Волинню землі Мазовії та Підлясся, на яких жили східногерманські племена, а також, ймовірно, групи слов’янського населення, були захоплені готами. Готи були войовничим і добре організованим народом, який у І ст. н. е. переселився з Ютландії в Повіслення[69]. Судячи з того, що в цей час припинили існування майже всі пам’ятки пшеворської культури Мазовії і Підлясся, готське завоювання, на думку польських дослідників, супроводжувалося винищенням місцевої людності[70].

В останній чверті II ст. н. е. готи, навколо яких об’єдналися й інші германські племена, в тому числі бургунди, вандали, а потім і гепіди, рушили на Волинь. Наближення германців, носіїв так званої вельбарської культури, примусило волинських слов’ян покинути домівки. Вони переселяються на південь, у Подністров’я, а також, можливо, у Середнє Подніпров’я[71]. Дані археології підтверджують, що в останній чверті II ст. н. е. припинили існування всі слов’янські поселення Волині. На них з’являється шар вельбарської культури — культури германців. Зате у Подністров’ї наприкінці ІІ ст. н. е. спостерігається значне збільшення кількості нових поселень і розширення вже існуючих. Підрахунки свідчать, що населення Подністров’я збільшилося в цей час у 2,5—3 рази[72]. Нові археологічні дані засвідчують, що пам’ятки, дуже близькі до зубрицьких, з’являються далеко на півдні, у Буджацькому степу, біля гирла Дунаю[73].

На пам’ятках Верхнього Подністров’я елементи вельбарської культури відсутні повністю. Ймовірно, численні слов’янські племена цього регіону зуміли зупинити дальше просування вельбарців на південь. Сліди германців губляться на території Малого Полісся — болотяного й сьогодні району, що відокремлює Волинь від Поділля. Можливо, саме Мале Полісся було в той час тією смугою, що розмежовувала дві різні етнічні групи.

Готи змушені були повернути на схід, у Південне Побужжя та Середнє Подніпров’я, з більш розрідженим населенням. З першого регіону готи, обігнувши Верхню Подністрянщину, перейшовши в районі Хотина — Кам’янця-Подільського Дністер, направилися у Подунав’я (везеготи), а з другого, через Дніпро,— до Азовського побережжя (остроготи)[74]. Через Верхнє Подністров’я, з території Посяння в напрямку Подунав’я, проникли лише озброєні військові загони вершників. Вважають, то були вандали, потиснуті у верхів’ях Вісли готами[75]. Свідченням цього є поява у Подністров’ї, головним чином між гирлами Золотої Липи і Збруча, поховань із зброєю (Кам’янка Велика, Добростани, Твірж, Рудки, Іване-Золоте, Репуженці тощо). Всього відомо близько 20 таких пам’яток. Селища відсутні[76]. А це означає, що через Подністров’я пробивалися лише окремі дружини вандалів. На характері матеріальної культури слов’ян ці пересування не позначилися. Ніяких територіальних або демографічних зрушень тут у цей час не спостерігається.

Отже, археологічні матеріали відбивають складний процес становлення давньослов’янського етносу на рубежі і в перших століттях І тис. н. е. Він йшов шляхом взаємодії з сусідніми групами населення, засвоєння елементів їхньої культури і, відповідно, зміни власної. Цей процес продовжувався і в наступний пізньоримський період.

Глава 4

Слов’яни у другій чверті І тис. н. е.

У попередньому розділі розглянуто зарубинецькі і пшеворські старожитності, пам’ятки зубрицької та пізньозарубинецької культурних груп. У другій чверті І тис. н. е. головним джерелом для вивчення давніх слов’ян стають пам’ятки черняхівської та київської культур, які виникають якоюсь мірою на їхній основі. Черняхівська культура є одним з найбільших і яскраво виражених соціально-економічних і культурних утворень цього часу на території Південно-Східної Європи. Вона займає всю лісостепову і степову частини України, Молдови і значну частину території Румунії, сягаючи на південному заході Дунаю. Першим дослідником пам’яток черняхівської культури був відомий київський археолог В. В. Хвойка, який у 1900—1901 рр. провів розкопки могильника в с. Черняхові Кагарлицького району на Київщині[77]. Цей могильник дав назву культурі.

Приблизно в той же час у верхів’ях Західного Бугу і Дністра почав дослідження черняхівських пам’яток К. Гадачек[78]. Дослідження цих пам’яток продовжили на Дніпрі М. О. Макаренко, М. Я. Рудинський, на Дністрі — М. Ю. Смішко[79]. Таким чином, уже на перших етапах досліджень пам’яток черняхівської культури була охоплена широка територія від Західного Бугу до Дніпра. Планомірне систематичне вивчення черняхівської культури почалося після Другої світової війни. В цей час співробітниками Інституту археології АН України проведено багато розвідок, що уможливило виявити й зафіксувати сотні черняхівських поселень і могильників. Багато з них розкопано. Серед дослідників черняхівських пам’яток цього часу на Подніпров’ї слід назвати: А. Т. Сміленко, Є. В. Махно, М. Ю. Брайчевського, Е. О. Симоновича, Н. М. Кравченко та ін. У Подністров’ї й на Волині широкомасштабні дослідження проводили М. Ю. Смішко, М. О. Тиханова, В. Д. Баран, Й. І. Винокур, Л. В. Вакуленко та ін., в Молдові — Г. Б. Федоров, Е. А. Рікман; на території Румунії — Р. Вульпе, Б. Мітреа, Г. Діакону, І. Іоніце та ін.[80].

Рис. 2. Поширення археологічних культур другої чверті І тис. н. е.: