Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

І — пам’ятки черняхівської, II — київської, III — вельбарської культур, IV — культури карпатських курганів, V — кордони Римської імперії (117—271 рр.), VI — кордони Римської імперії (272—395 рр.).

Велику роботу провела Є. В. Махно по створенню карти пам’яток черняхівської культури на території України, яку опублікувала у 1960 р.[81]. На ній позначено більше тисячі поселень і могильників. У 80-х рр. на карті вже було позначено близько трьох тисяч черняхівських пам’яток. Проте і зараз чимало цих старожитностей ще не виявлено. Отже, перед нами велика за територією і густотою заселення, багата за матеріалами археологічна культура. Тому й не дивно, що зразу після виявлення перших могильників і поселень черняхівської культури почалась дискусія про територію її поширення, хронологію й особливо етнічну належність.

В. В. Хвойка, якому належить пальма першості у вивченні пам’яток черняхівської культури, визначив час її існування: II—V ст. н. е. Він вважав, що вона являє собою дальший, вищий етап розвитку слов’янського населення, яке залишило нам зарубинецькі старожитності кінця ІІІ ст. до н. е. — II ст. н. е. Його підтримали український археолог і етнограф М. Біляшівський та російський археолог О. А. Спіцин, а також польський археолог К. Гадачек[82]. До цієї концепції, хоч і з певним застереженням, схилявся видатний чеський славіст Л. Нідерле.

Зацікавились цими пам’ятками після публікації їх В. В. Хвойкою і німецькі археологи (П. Рейнеке, Е. Блюме, Е. Бреннер, К. Такенберг та ін.)[83]. Вони пов’язували їх появу на території Подніпров’я з експансією германських племен готів і гепідів з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я. До цієї дискусії, яка не закінчилась і сьогодні, прилучилось ще багато вчених-археологів з різних країн Центральної і Західної Європи, що поставило черняхівську проблематику на одне з чільних місць у вивченні європейських старожитностей І тис. н. е.

Зважаючи на актуальність згаданої проблематики та її місце у вивченні слов’янського етногенезу, Інститут археології АН України у післявоєнні роки приділив велику увагу всебічному вивченню пам’яток черняхівської культури, згуртувавши на цій ділянці значні сили археологів.

Проведено археологічні розкопки близько 200 поселень черняхівської культури, із них понад 100 селищ знаходиться на території України.

Поселення, як правило, розташовані на південних схилах невеликих річок, потічків, поблизу джерел питної води. Інколи — на підвищених місцях у заплавах річок або на мисах, які заходять у заплаву. Як правило, вони тяжіють до родючих чорноземних ґрунтів, що свідчить про землеробський характер господарства черняхівського населення. Розміри поселень звичайно невеликі — 200— 300 м завдовжки і 100—180 м завширшки. Але нерідко трапляються і селища довжиною до 1 км і більше. Житла і господарські споруди на поселеннях Верхнього і лівобережжя Середнього Дністра розташовані групами, що чергуються з групами господарських ям (Ріпнів II, Бовшів II, Теремці). Нерідко на вільній від забудови площі поряд з ямами знаходять вогнища. На деяких поселеннях Молдови простежуються ряди жител, витягнуті вздовж схилу. До цього часу немає жодного черняхівського селища, розкопаного повністю, проте навіть шляхом розвідок встановлено лінійну забудову. Система забудови може бути реконструйована лише на основі тих пам’яток, де розкопано більш-менш великі ділянки. Як правило, господарські ями кількісно переважають над житлами. Вони скупчені на певних ділянках (Бовшів II), що дозволяє припустити їх спільне використання членами общини. Разом з тим ми розуміємо, що в межах всієї великої території черняхівської культури могли бути відмінності у соціально-економічній структурі її носіїв. Наприклад, на поселенні в Леськах, що на Черкащині, А. Т. Сміленко і М. Ю. Брайчевським виявлено садибу, в якій наземне житло і господарська споруда становили один господарський комплекс[84].

Житла на черняхівських поселеннях у різних районах поширення культури відзначаються розмаїтістю архітектурних рішень, їх можна звести до трьох типів. Це заглиблені в материк напівземлянки і землянки, які поширені в лісостеповій смузі України, наземні глинобитні житла, часто тричленної конструкції, що переважають в Прутсько-Дністровському межиріччі, хоч там відомі також заглиблені житла; кам’яні будівлі, які характерні для порівняно вузької смуги Північного Причорномор’я.

Напівземлянки, нижня частина яких була вкопана на 0,8—1,20 м у землю, мали стовпову конструкцію і сплетені з хмизу, обмазані глиною стіни або зрубну конструкцію (стіни, складені з колод). Середня площа жител складала 10—20 м2.

Наземні глинобитні житла, наявність і форму яких археологи визначають за нашаруванням завалів обпаленої глиняної обмазки, були зведені на дерев’яному каркасі. Нерідко в них можна вирізнити два і навіть три приміщення: житлове, господарське і хлів. Їх площа сягає від 50 до 120 м2.

Будівлі, стіни яких були складені з каменю, також вміщали в одному блоці житлові і господарські приміщення. До них примикав дворик, нерідко обмурований кам’яною стіною.

Житла опалювалися вогнищами, зрідка глиняними печами, а на заключному етапі розвитку черняхівської культури на Дністрі в напівземлянках з’явилися печі, складені з каменю. Господарськими підсобними спорудами слугували різної величини ями конічної або циліндричної форми, глибина яких інколи сягала від 1 м до 2—2,50 м від давньої поверхні. На окремих поселеннях споруджувались легкі наземні будівлі.

Поряд з поселеннями на підвищених місцях знаходились могильники. Черняхівські могильники, що являють собою поля поховань без будь-яких зовнішніх ознак (поле вічного спокою), часто залишаються непоміченими, а отже, не відкритими. Тому відомі поселення цієї культури за кількістю значно переважають могильники, хоч могли бути й інші причини цього явища.

Могильники залежно від величини і тривалості існування поселень налічують від декількох десятків до декількох сотень поховань. Як і житлове будівництво, похоронні обряди черняхівського населення досить різноманітні. На більшості могильників ми натрапляємо на поєднання таких рис, як трупоспалення і трупопокладення. Такі могильники найбільш характерні для всієї території поширення культури. Однак є окремі могильники лише з трупопокладеннями. Так, у Чернелові Руському біля Тернополя археолог І. П. Герета досліджує черняхівський могильник, де на 202 відкритих поховання є лише одне трупоспалення. В Північному Причорномор’ї могильники з трупопокладеннями або значною кількісною перевагою трупопокладень не менш характерні, ніж біритуальні. Крім того, тут виявлено велику кількість черняхівських поховань в ямах з катакомбами або з виступами-заплічками, в той час як у лісостеповій смузі відкрито звичайні прямокутні ями, і лише іноді вони мають заплічки або підбої. Як правило, небіжчиків укладали на спині у витягнутому положенні головою на північ або на захід. Трапляються скорчені поховання, але також здебільшого в причорноморській смузі.

Трупоспалення бувають в урнах, рідше просто в невеликих ямах. Спалення відбувалось збоку від могили, частіше за межами могильника.

Разом з тілом у могилу потрапляла одежа, прикраси (бронзові й срібні пряжки, фібули-броші, намиста, підвіски), предмети побуту (кістяні гребені, глиняні пряслиця, посуд, залізні ножі, шила, довізні скляні кубки). Усі ці предмети ставили й при трупоспаленнях. В окремих багатих могилах бувало до 20-и посудин. Поховання зі зброєю на черняхівських могильниках поодинокі.

В землі, якою засипалась могила, і поряд археологи нерідко знаходять битий посуд, кістки тварин, сліди вогнищ, пошкоджені предмети побуту. Все це матеріальні залишки обряду, який умовно можна вважати тризною.

Як і в інших культурах, найбільш масовим на черняхівських пам’ятках є глиняний посуд. На відміну від культур рубежу і першої чверті І тис. н. е., коли в побуті використовувався переважно ліпний посуд, черняхівське населення, поряд з ліпною керамікою, використовувало великою мірою досконалий гончарний посуд, виготовлений у ремісничих майстернях. Гончарний посуд на території України з’являється в готовому досконалому вигляді вже в останніх століттях І тис. до н. е. разом із старожитностями кельтів. Найбільш масове поширення гончарного посуду припадає на початок III—IV ст. н. е., коли тут проживали носії черняхівської культури. В цей же час тут з’являються і гончарні майстерні, в яких цей посуд виготовлявся. У дослідників виникло питання, хто виготовляв цей посуд, який і сьогодні вражає своєю досконалістю і довершеністю форм, багатством орнаментаційних мотивів. Слов’янське населення цього краю в VI—VII ст. користувалось хоч і досить досконалим, але ліпним посудом. Готи прийшли на Волинь також із своїм специфічним ліпним посудом, отже, вони за часів свого перебування в Причорномор’ї були не продуцентами, а споживачами культурних надбань цього краю. Вивчаючи це питання, слід врахувати ряд обставин: і вражаючу тотожність конструкції гончарних печей на всій території Південної і Південно-Східної Європи, і їх аналогічність печам причорноморських міст і придунайських римських провінцій, і єдину технологію виробництва, і єдність форм та орнаментації. Важливо й те, що на території Центральної і Південно-Східної Європи гончарний посуд з’являється вже в готовому досконалому вигляді. Все це дозволяє вважати, що техніка гончарного виробництва була привнесена на нашу територію ззовні гончарами — вихідцями із римських придунайських провінцій. Це були ремісники-торгівці, а може, й полонені. Лише гончарі з глибокими виробничими традиціями і високими професійними навичками могли виготовляти такий досконалий і довершений посуд, який за технічними і художніми якостями не поступається навіть виробам сучасних майстрів гончарної справи.

Культурний рівень тогочасного населення України, в тому числі й слов’янського, визначається уже тим, що ці вишукані високохудожні вази, кубки, глечики, миски знаходили широкий збут в його середовищі. Правда, у житлах на вогнищах і в печах археологи, поряд з гончарним столовим посудом, знаходять і прості ліпні горщики, в яких готували їжу і які використовували для інших господарських потреб. На деяких поселеннях Подністров’я вони складають половину всього керамічного комплексу. Саме вони відображають місцевий етнографічний колорит і у зіставленні з різними типами жител та поховального обряду служать джерелом для виокремлення певних етнічних груп, у тому числі й слов’ян, у складі черняхівської культури. Гончарний посуд як продукт масового ремісничого виробництва поширений на всій території черняхівської культури, тому він нівелює етнографічні відмінності. Також досить однаковими є предмети побуту: пряслиця, гребені, проколки, голки; знаряддя праці — наральники, долота, шила, ножі, прикраси. Вони відбивають лише рівень розвитку матеріальної культури європейського населення, але диференціюються за етнографічними ознаками дуже нечітко. Це ж стосується і предметів озброєння.

На пам’ятках черняхівської культури чимало амфор, в яких з півдня провінційно-римські торговці привозили олію або вино, червонолакові мископодібні посудини, невеликі, прикрашені рельєфним орнаментом, які надходили із далеких надрейнських майстерень, скляні кубки і флакони, римські монети і багатотисячні скарби монет. Увесь цей імпорт свідчить про широкі зв’язки місцевого населення з римським світом. Більше того, в с. Комарів Кельменецького району Чернівецької області над Дністром відкрито поселення з численними майстернями, де вихідці з римських провінцій виготовляли скляні вироби. Очевидно, це була якась провінційно-римська факторія (ремісничо-торговий центр) на території черняхівської культури. Дуже цікаву картину дало картографування римських амфор. Як відомо, амфори — це посудини, що використовувалися як тара для вивозу з римських провінцій різних рідин. Отже, можна вважати, що населення будь-якого району Європи, де знайдено амфорну тару, користувалось привезеним у ній продуктом — головним чином вином або олією. Основні знахідки амфорного матеріалу III—IV ст. на території Південно-Східної Європи відповідають поширенню пам’яток черняхівської культури. Їх немає ні в синхронній пшеворській культурі на території Польщі, ні в більш північній вельбарській культурі Нижнього Повіслення. Найбільше знахідок амфор виявлено в районах, що межують з Північним Причорномор’ям і Подунав’ям. Звідси випливає, що споживачем вина та олії було населення, яке мало довготривалі традиції співжиття з населенням римських провінцій. Це могли бути пізні скіфи, сармати і фракійці, які входили до складу різноетнічних груп черняхівської культури. Від них давні слов’яни перейняли багато здобутків провінційно-римської культури і побутових звичок, у тому числі й споживання вина.