Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Рис. 3. Гончарний посуд черняхівської культури.

Формування черняхівської культури, на думку більшості дослідників, припадає на першу половину III ст., її розквіт на другу половину III—IV ст. і період занепаду на кінець IV — першу половину V ст.

Пам’ятки черняхівської культури поділяються на три локальні групи, пов’язані з певними регіонами[85].

За характером пам’яток (кам’яне домобудівництво, поховання в основному з трупопокладеннями в ямах з підбоями і заплічками, великий процент імпортного посуду, скіфо-сарматські форми ліпної кераміки) можна вважати, що у Північному Причорномор’ї жило в основному скіфо-сарматське населення — давні мешканці причорноморських степів.

Між Дністром і Дунаєм переважали гето-даки, для побуту яких були характерні наземні глинобитні житла і специфічний ліпний посуд.

Великий регіон лісостепової України займали пам’ятки з чотирикутними напівземлянками, часто з піччю, складеною з каменю, особливо на Середньому і Верхньому Дністрі, і специфічним керамічним комплексом. Вони належали слов’янам-венедам.

В усіх згаданих регіонах відкрито пам’ятки з елементами вельбарської культури, що засвідчує наявність тут значних груп готів. Ці старожитності також стали одним із компонентів черняхівської культури, тому вона більшістю археологів вважається багатоетнічною. Найбільш виразні вельбарські пам’ятки виступають компактно на Волині та в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, куди пролягав шлях готів з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я.

З приводу етнічної належності черняхівської культури з моменту її відкриття і до сьогодні ведуться гострі дискусії.

До 50-х рр. у радянській історіографії домінуючою залишалась слов’янська концепція В. В. Хвойки. Підтримана О. О. Спіциним і розвинута в роботах Б. О. Рибакова, П. М. Третьякова, М. І. Артамонова та М. Ю. Смішка, вона була беззастережно сприйнята Є. В. Махно, А. Т. Сміленко, М. Ю. Брайчевським, Е. О. Симоновичем та іншими археологами й увійшла в такі узагальнюючі роботи, як «Нариси стародавньої історії Української РСР» і «Очерки истории СССР». Якийсь час слов’янськими вважалися не лише всі пам’ятки черняхівської і зарубинецької культур, але й липицька культура на Верхньому Дністрі. Окремі дослідники, крім липицьких пам’яток, до черняхівської культури відносили карпатські кургани, пам’ятки всієї Південної Польщі та Сілезії, а також Словаччини[86].

Таке розширене трактування черняхівської культури в середині 60-х років породило концепцію її багатоетнічності. П. М. Третьяков, обґрунтовуючи згадану концепцію, писав, що черняхівські старожитності охоплювали весь простір України, за винятком її північних лісових областей, поширювались на Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію. Вони, на його думку, не могли «... належати якійсь одній етнічній групі, а об’єднували багатоетнічне населення східної і північної території римських володінь»[87].

Детальне вивчення археологічного матеріалу пам’яток першої половини І тис. н. е. півдня Східної Європи показало, що вони піддаються як територіальному, так і хронологічному членуванню. В межах згаданої території вирізняються певні етнографічні області, матеріальна культура яких має специфічні риси.

Працями львівських археологів доведено, що липицькі пам’ятки і карпатські кургани треба розглядати як окремі культури. Окрему етнокультурну групу утворюють пам’ятки вельбарської культури на Волині. Немає сумніву, що пам’ятки другої чверті І тис. н. е. Південно-Східної Польщі та Словаччини, крім того, що вони синхронні черняхівській культурі й насичені елементами провінційно-римської культури, вираженими у «сірій» гончарній кераміці та металевих виробах, характерних для всієї північної периферії Римської імперії, не мають з нею нічого спільного.

Виокремлення згаданих областей з ареалу черняхівської культури не знімає питання щодо її поліетнічності. Сучасні дослідження не мають даних для заперечення наявності в черняхівському масиві, поряд із слов’янськими, елементів культури скіфо-сарматських, фракійських і германських племен. Деякі з них вдається локалізувати в певних територіальних межах степової частини Дніпровського Лівобережжя і межиріччя Нижнього Дністра і Дунаю, що звужує групу неслов’янських компонентів на основній території черняхівської культури у межиріччі Дніпра, Дністра і Верхньої Вісли.

Виявлення на Волині пам’яток вельбарської культури (Брест-Трішин, Дитиничі, Любомль, Машів та ін.), пов’язаних з германськими племенами готів, підірвало концепцію готської належності черняхівських старожитностей. Їх відмінність від вельбарських пам’яток, незважаючи на синхронність обох культур, що простежується, зокрема, в ліпній кераміці, якоюсь мірою в поховальному обряді та житловому будівництві, свідчить, що це були дві різні етнокультурні групи. Готи принесли на Волинь свою самобутню культуру і, лише просуваючись далі на південь, у Північне Причорномор’я, вступали в контакти з іншими племенами, що створювало ситуацію, за якої відбувалося взаємопроникнення різнокультурних елементів. Це засвідчено матеріалами таких могильників, як Раковець Чеснівський, Журівка, Компанійці, Косанове, Рижівка та ін., розташованих в основному у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Таким чином, «готській теорії», що завжди піддавалася критиці майже всіма археологами, які безпосередньо займались дослідженням пам’яток черняхівської культури і штучність побудови якої ґрунтовно показана М. Ю. Смішком[88], завдано непоправного удару. У світлі досліджень останніх років стало ясно, що кількість пам’яток черняхівської культури (понад 3 тисячі), територія поширення яких простягається від Сіверського Дінця до Верхньої Вісли й від верхів’їв правих притоків Прип’яті і до Дунаю, ніякою мірою не відповідає тим історичним даним про готів, які наводить Йордан та інші античні автори. Визначення залишених ними пам’яток вельбарської культури дозволяє уточнити їхні місце та роль в історії племен Східної Європи, що перебільшувались, а подекуди й нині перебільшуються окремими дослідниками.

Як відомо, в першій чверті І тис. н. е. готи займали територію Нижнього Повіслення. В ІІ — на початку III ст. вони поширюються на Волинь, у ІІІ ст. — у верхів’я Південного Бугу, а наприкінці цього століття з’являються між Південним Бугом і Дніпром. Вони розривають слов’янську спільноту, представлену археологічними пам’ятками пізньозарубинецької та зубрицької культурних груп. В IV ст. елементи готсько-вельбарської культури відомі вже на багатьох черняхівських пам’ятках Середнього Подніпров’я, Північного Причорномор’я, Попруття і Подунав’я. Вони поєднуються тут з елементами культур місцевого населення. Таким чином, спостереження археологів сходяться з даними готського історика Йордана, який пише, що наприкінці II — на початку III ст. н. е. готи почали своє переселення з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор’я і Приазов’я. Археологічні пам’ятки вельбарської культури визначають шлях їх переходу через Волинь, межиріччя Південного Бугу й Дніпра і далі на південь.

Осторонь основного шляху готів при переході їх з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я залишився регіон Верхнього Подністров’я. Тому тут краще, ніж в будь-яких інших регіонах черняхівського ареалу, збереглися місцеві культурні традиції.

Вельбарські племена готів привносять свої типи жител, специфічний ліпний посуд та інші елементи матеріальної культури, невідомі на території України до їх появи. Більше того, характерні для них довгі дво- або трикамерні глинобитні житла, низькі вигладжені мископодібні посудини з «іксоподібними» ручками є на цій території не тільки привнесеними, а й тупиковими. Вони не знаходять продовження в наступних культурах.

Чужинці зі своєю матеріальною культурою вливаються в місцеве середовище і стають ще одним його компонентом. З їх приходом змінюється політична обстановка. Настає період розпаду старих і виникнення нових племінних союзів. Готи в процесі пограничних війн з Римською імперією («скіфські» війни) на певний час очолюють новоутворені військово-політичні союзи в рамках черняхівської культури, що, можливо, відповідає згаданій Йорданом «державі Германаріха».

Визначаючи значною мірою політичну і воєнну ситуацію, готи — носії вельбарської культури, залишаються менш помітними в матеріальній і соціальній сферах, особливо порівняно з тим внеском, який зробило в розвиток черняхівської культури осіле скіфо-сарматське і фракійське населення Півдня, що мало багатовікові економічні та культурні зв’язки з античною цивілізацією. Саме вони були носіями провінційно-римських надбань у черняхівській культурі. Вся технічно досконала і високохудожня гончарна кераміка, більшість металевих виробів, нові технології в землеробстві та ремісничому виробництві, мають південне провінційно-римське походження. Недарма археологи ще в 40—50-х рр. нашого століття влучно називали черняхівські старожитності культурою римських впливів (М. Рудинський).

Таким чином, сьогодні археологічна наука цілком відкидає декларативні твердження про просте перетворення вельбарської культури на черняхівську.