Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Важливе значення для розуміння історичних процесів на території України має вивчення простих вождівств у конкретних районах. Така робота була проведена Б. О. Тимощуком стосовно території Українського Прикарпаття[314]. При цьому він вивчив 36 гнізд поселень, розглядаючи кожне з них як общину. У VI—VII ст. на цій території ще не було укріплених поселень, хоча виокремлюються селища з ознаками ремесла, які дослідник розглядає як центри гнізд-общин. Мабуть, можна погодитися з його висновком, що «гнізда-общини VI—VII ст. виконували самостійні соціальні функції, були самоврядними». З VIII ст. місцеві жителі починають використовувати для влаштування центрів своїх об’єднань також городища більш раннього часу або будувати нові. Як нам здається, на цьому етапі з’являються відмінності в ступені розвитку різних чіфдомів, які можуть слугувати непрямими доказами їх ієрархії. Наприклад, показником цих відмінностей може бути тип центру вождівства. Для докняжого періоду Б. О. Тимощук слідом за В. В. Сєдовим визначає три типи таких центрів: городища-сховища, городища-адміністративно-господарські центри і городища-святилища[315].

Напевно, більш розвинутими були вождівства з центрами другого типу. Переважна їх більшість датується IX ст. Для них характерні щільна житлова забудова, наявність ремісничих майстерень і господарських споруд, але вони не мають спеціальних ритуальних споруд. Все це, очевидно, свідчить про більш чи менш виокремлену адміністративну верхівку, що не потребувала таких помпезних засобів легітимації свого становища, якими були городища-святилища, датовані автором VІІІ—X ст. Але вождівства, центри яких репрезентують городища-святилища з житловою забудовою, уявляються нам більш розвинутими, ніж городища-сховища без житлової забудови[316].

Тим не менше, всі три типи городищ об’єднані спільною рисою — наявністю довгих будинків-контин, у призначенні котрих найбільш рельєфно виступають усі функції центрів вождівств і особливо — редистрибутивна і сакральна. В цьому нас переконують історичні свідчення, зібрані Б. О. Тимощуком, а також отримані ним археологічні докази.

Автор наводить свідчення німецьких хронік XII ст. про деякі звичаї західних слов’ян. Торкнувшись основних функцій будинків-контин, хроніка свідчить, що вони були: 1) сховищами общинних запасів і цінностей (сюди «за старим звичаєм предків приносилась законом визначена десятина... тут зберігалось... різне цінне начиння»); 2) місцями народних зборів («всередині них скрізь розставлені були лави й столи, тому що тут відбувалися наради і збори громадян»; 3) місцями виконання релігійно-обрядових церемоній («знатні й сильні люди тут ворожили»); 4) місцями, де влаштовувались спільні бенкети-братчини («в певні дні й години вони збиралися, щоб пити»).

Показові й археологічні дані. Біля довгих будинків фіксуються ями-погреби, під підлогою будинків — ритуальні поховання, явно пов’язані з культом предків, у самих будинках — залишки жертвопринесення[317].

Дещо детальніше розглянути структуру конкретного вождівства допомагає вивчення рашківського гнізда поселень, до складу якого входять два поселення празької культури — Рашків ІІ і Рашків ІІІ та чотири поселення Луки-Райковецької, в числі яких згадане поселення Рашків І. На високому мисі над цим поселенням розташоване недатоване городище-сховище зі слідами довгого будинку і селищем-супутником[318].

У рашківському гнізді поселень центр, напевно, мав складну структуру, причому одним із його полюсів було городище з селищем, а другим — могло бути поселення Рашків І. Воно розташоване найближче від усіх до городища, має виразні залишки ремесла[319] і демонструє розгалужену систему генеалогічних зв’язків — ознака, що характеризує, передусім, кланову верхівку, вихідці з якої охороняли городище.

Цілком можливо, що представники найбільш знатних кланових ліній оселилися спочатку на одному поселенні — Рашків І. Напевне, з цього ж часу в процесі все більшого виокремлення знатної верхівки суспільства почалося й формування укріпленого центру вождівства.

Більш рельєфно процеси виникнення вождівств, зокрема їх складних форм виявляються в Середньому Подніпров’ї. Згідно з концепцією О. М. Насонова та Б. О. Рибакова, в VI—VII ст. тут виник племінний союз, який з плином часу підкорив союзи полян, древлян, полочан, дреговичів, сіверян, волинян і в VIII—IX ст. перетворився на «союз союзів», або суперсоюз «Руську землю» — основу давньоруської держави[320]. Історія «Руської землі» — це класичний приклад виникнення і все більшого ускладнення чіфдому, що еволюціонував у складне вождівство, а надалі став державою.

Цей висновок, на нашу думку, підтверджує і «Повість минулих літ», де ми знаходимо таке: «Полем же жившемъ особѣ и володѣющемъ роды своими, иже и до сее братьѣ бяху поляне, и живяху кождо съ своимъ родомъ и на своихъ мѣстѣхъ, владѣюще кождо родомъ своимъ». Далі читаемо, що після смерті полянського князя Кия «почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, в деревляхъ свое, а дреговичи свое...»[321].

На думку дослідників, «рід» тут виступає в розумінні династії[322]. Перший же уривок доводить, що рід являє собою суспільну форму, скріплену родинними зв’язками й шлюбом, і виконує в основному адміністративні функції[323]. Обидва висновки дуже точно відбивають будову і функції конічного клану, що лежить в основі вождівств, котрі стали складовими елементами «Руської землі».

У цьому ж аспекті можна розглядати й дані літопису про дулібів — інший слов’янський союз VI—VII ст., з котрого «пізніше утворились волиняни, поляни, древляни і дреговичі»[324]. Ще В. Й. Ключевський ототожнював з дулібами відомості арабського автора X ст. Аль-Масуді про панування над іншими племенами племені «валінана» на чолі з «царем»[325]. Про це свідчить той факт, що саме на Волині розташоване городище Зимне VI—VII ст. — «найбільш давній укріплений пункт в ареалі корчакської кераміки»[326]. Вивчення речового інвентаря на цій пам’ятці привело дослідників до висновку, що городище являло собою адміністративний чи політичний центр племені або племінного союзу[327]. На тій же основі (зосередження ремесла, зброї, престижних речей) городище Зимне можна розглядати як редистрибутивний центр, а також осередок політичної адміністрації складного вождівства, для якого характерний феномен влади-власності.

Те ж саме, мабуть, можна сказати і про городища Пастирське і Битиця[328], незалежно від того, які клани — слов’янські чи степові, а може, й змішані, посідали там панівне місце. В усякому разі те, що ми знаємо про слов’янські угруповання, з територією яких ототожнюється місце розташування згаданих городищ, напевно, є достатньо вагомим свідченням їх активної участі в політичному житті цих вождівств. У тому ж аспекті можна розглядати й численні скарби, виявлені в Подніпров’ї. Як свідчить етнографія, скарби, що містять престижні, ритуальні речі і зброю, часто являли собою своєрідну форму відчуження майна, пов’язану з потлачеподібними інститутами і боротьбою за лідерство.

Таким чином, усі наявні матеріали свідчать, на нашу думку, що, вже з VI ст., окремі вождівства у слов’ян сягають того рівня розвитку, коли в них починається процес оформлення адміністрації. Археологічно цей процес виражається у появі городищ з явними ознаками престижного споживання, що прямо стосувалося формування міст. Останнім часом місто визначається як «населений пункт, в якому концентрується і перерозподіляється надлишковий продукт»[329].

На думку Б. О. Рибакова, саме в центрі гнізда поселень могло виникнути місто[330], тому історію міста треба простежувати «по можливості з того часу, коли дана топографічна точка виокремилася з середовища сусідніх поселень, стала якоюсь мірою над ними і здобула якісь особливі, їй притаманні функції... Місто немислиме без тієї чи іншої округи, що породжує його; воно народжується як свого роду «вузол міцності» цієї округи»[331].

Проте державність виникає лише тоді, коли виникає більш-менш значна кількість таких центрів, що використовуються для утвердження влади над аморфною масою общинників. Їх соціальну суть найточніше виражає термін «ембріон міста», хоч ця можливість, однак, далеко не завжди реалізовувалася[332].

Отже, якщо не кожний редистрибутивний центр ставав містом, то, мабуть, всі ранні міста були свого часу центрами вождівств, зберігаючи перерозподільчі функції надалі. Містами стали переважно ті городища, що були центрами племінних союзів[333], тобто складних вождівств, відомих як літописні племена.

Чіткіше характер вождівства проглядається з писемних джерел. У працях східних авторів IX—XII ст. ми знаходимо яскравий опис слов’янської землі ВАНТИТ як складного вождівства. Про це свідчить, насамперед, титулатура князя, якого називають «главою держав» — «князем князів». «У самому цьому складному титулі «царя» явно відчувається і складний характер держави цього «царя». Він — князь над князями окремих племен; він князь усього племінного союзу...»[334]. Показово, що, називаючи цього царя «падишахом», Худуд ал-Алем повідомляє, що вони, згідно з релігією, вважають своїм обов’язком «служіння падишаху»[335].

Цей факт точно «вписується» в систему правління, характерну для вождівств. Отримує своє пояснення й особиста участь князів у зборі полюддя, що широко практикувалося на Русі в X ст. За браком у вождівствах легалізованого апарату примусу для цього була необхідна сила «харизматичного» впливу князя, що легітимувалася язичницьким світоглядом.

Як вважає Б. О. Рибаков, наведені джерела демонструють зародження феодальної ієрархії. Над князями окремих племен (які, в свою чергу, панують над старійшинами родів) з’являється вища влада, князь князів, глава глав. На момент сформування феодальних відносин ієрархія вже буде існувати, виростаючи з надр племінного ладу, не вимагаючи обов’язкового «дарування» влади зверху, без бенефіція, без надавання влади васалам[336]. Такого ж висновку дійшов і Л. С. Васильєв: «Саме в рамках чіфдому, перш за все складного (це не стосується античного шляху еволюції), виникали передумови для становлення феодального сепаратизму і взагалі феодальної соціально-політичної структури»[337].