Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Взагалі відносини населення Лівобережжя зі степовими кочовиками були здебільшого мирними, принаймні до другої половини IV ст. до н. е. Саме Лісостепове Лівобережжя було в IV ст. до н. е. головним торговельним партнером Боспору. Відповідно й античний імпорт надходив — через Боспор — до племен Лівобережжя в більшому обсязі, ніж на другий берег Дніпра. Велике значення мали лівобережні ремісницькі центри, особливо ті, що спеціалізувалися на виготовленні таких необхідних кочовикам металевих виробів з привізної сировини та металевого брухту.

Лівобережжя мало мережу торговельних шляхів, з яких головним був Муравський шлях (він існував, певно, і в ті часи), що йшов з Криму через Степ, межиріччя Ворскли та Сіверського Дінця до сучасної Тули[255] з відгалуженнями у початковій частині. Одночасно цими шляхами здійснювалися військові набіги, тому поселення й городища частіше споруджувалися осторонь ниx. Головний торговельний осередок Лівобережжя — Більське городище — було захищене з боку шляху двома городищами, одне з яких зазнало нападу на порубіжжі VI—V ст. до н. е., а потім, наприкінці IV ст. до н. е., було зруйноване. Тоді загинула значна частина його населення[256]. Наприкінці V ст. до н. е. підступи до Нільського городища були прикриті додатковими укріпленнями[257].

Помітнішим стає соціальне розшарування населення. У похованнях в значній кількості з'являються золоті прикраси. Насипи курганів IV ст. до н. е. інколи сягають 10 і 13,5 м заввишки. Але й найбагатші поховання не можуть рівнятися багатством поховального інвентаря і монументальністю курганів з «царями» степових скіфів.

На численних селищах та городищах Лівобережжя життя не припиняється аж до третьої чверті IV ст. до н. ем коли починається занепад Скіфії. Окрім економічних та екологічних причин (див. гл. 3) можна також припустити посилення тиску з боку кочовиків, яке відчувалося насамперед на східному порубіжжі Скіфії. Саме в цей час спостерігається нестабільність у східній частині степового світу внаслідок протистояння скіфів і нових кочовиків зі сходу[258]. Суто скіфське поховання в катакомбі кінця IV ст. до н. е. відкрито навіть на території Більського городища[259].

Наприкінці IV — у ІІІ ст. до н. е. різко скорочується кількість населення в межиріччі Дніпра й Дону. Можливо, виходячи з повідомлень античних авторів, саме в IV ст. до н. е. відбуваються міграції деяких лісостепових племен на Кавказ, у пониззя Південного Бугу та Дунаю[260].

Суттєві зміни відбулися в басейні Сейму. У V ст. до н. е. племена юхнівської культури (фінно-угри, або балти) починають витискувати місцеве скіфоїдне населення і цілком захоплюють Посейм'я в IV ст. до н. е.[261]. Інколи на городищах простежуються сліди пожеж, певно, внаслідок військових сутичок. Очевидно, переміщення юхнівців в Лісостеп спричинилося послабленням Скіфії.

Терасовий Лісостеп. Цей рівнинний коридор Придніпровської низини, що простягався вздовж лівого берега Дніпра, принаймні до рубежів Полісся, був освоєний вихідцями з Правобережжя ще в передскіфські часи. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е., тут, як і в інших регіонах Лісостепу, виникли нові поселення та укріплені городища, що було пов'язано із загрозою з боку Степу. Кочові скіфи з'явилися тут десь наприкінці VII ст. до н. е. Саме до цього часу належать їхні поховання, в обряді та поховальному інвентарі яких простежуються зв'язки з Передкавказзям. Зокрема дуже цікава статуя скіфського воїна з кургану Роблена Могила біля с. Придніпровське — такі статуї трапляються лише в похованнях кочових скіфів[262].

Кочовиків приваблювали заплавні луки вздовж Дніпра, високоякісні пасовиська між Трубежем та Сулою, а також численні броди та переправи[263], поблизу яких виникали торжища й поселення. Головні переправи були, певно, у межиріччі Супою і Трубежу, напроти куща поселень і городищ канівської групи. Тут відкрито декілька поселень і могильників скіфського часу[264].

Становить інтерес знахідка біля с. Піщаного човна та «сервізу» із 15 античних бронзових посудин V ст. до н. е.[265], який, певно, затонув під час перевезення по р. Супой.

У V—IV ст. до н. е. кочові скіфи освоїли луки між Трубежем й Десною. Тут зосереджена значна кількість невеликих курганних могильників IV ст. до н. е. з похованнями суто степового типу[266]. Велика кількість зброї та імпортних виробів у могилах є свідченням того, що скіфські роди, які мешкали тут, належали до числа досить могутніх та войовничих. Зрідка трапляються супроводжуючі поховання підлеглих осіб, певно, з місцевого нескіфського населення. Очевидно, саме сусідство з великим масивом войовничих кочовиків примусило частину населення північної частини Київщини залишити давні місця проживання. Крім традиційних скотарства і воєнного промислу джерелом добробуту цієї групи кочовиків була, мабуть, торгівля — вони контролювали переправи й торговельні шляхи, що йшли зі Степу за межі Скіфії до лісових племен.

Населення Криму. Історія населення Кримського півострова, частина якого є продовженням причорноморського Степу, найтісніше пов'язана зі Скіфією. Початок скіфської епохи на території Криму, що збігся з освоєнням греками Північного Причорномор'я, відображений в античних письмових джерелах. Незважаючи на їхню уривчастість, а інколи й напівлегендарну природу, можна приблизно реконструювати розвиток подій. Кіммерійців, що володіли Кримом, вигнали скіфи, яких, в свою чергу, частково потіснили елліни [Herod., IV, II; Strabo., XI, II, 5]. Пам'ять про кіммерійців збереглася в грецьких назвах Керченської протоки — Кіммерійський Боспор, еллінського міста Кіммерік тощо. Але як окрема народність кіммерійці за скіфської доби в Криму вже не згадуються.

Античні письмові джерела згадують в Криму лише два варварські етноси: скіфів і таврів, хоча, згідно з археологічними джерелами, етнічний склад населення був досить складним[267]. За переказом, Пантикапей заснований на землях, які передав еллінам скіфський цар Агает [Steph. Byz. παντικαπαιον]. Про перебування скіфів у кримських степах свідчать рідкісні поховання в курганах VII — початку VI ст. до н. е. на трасах кочувань, що проходили через степи Центрального Криму, Керченський півострів і далі через протоку до Таманського півострова. Цими шляхами товари з перших античних поселень потрапляли у північніші регіони[268].

Місцеве населення Криму греки називали таврами — ймовірно, за назвою гірського масиву, що займав більшу частину Центрального та Південного Криму. Етнічні спільності таврів різнилися способом життя та особливостями культури[269]. Гірські таври поводилися досить незалежно від численніших і могутніших скіфів. Так, під час перської навали наприкінці VI ст. до н. е. таврські царі відмовилися від військового союзу зі скіфами [Herod., IV, 119]. Населення степових регіонів та передгір'їв здавна було змішаним (таври, давнє населення причорноморських степів, Кавказу та ін.)[270]. Серед них могли бути й нащадки кіммерійців. Це населення[271] з приходом кочових скіфів, у VII—VI ст. до н. е., перейшло до кочового або напівкочового способу життя і невдовзі змішалося з пришельцями. Частина кизил-кобинців близько середини VI ст. до н. е., можливо, переселяється із Центрального Криму до майже безлюдних земель Східного Криму. Тут вони оселилися головним чином у приморській смузі і протягом двох століть зберігали своєрідність культури, зокрема звичай здійснювати поховання у кам'яних ящиках на поверхні ґрунту. Ця група населення мала досить низький рівень розвитку виробничих сил та відзначалася екстенсивним способом ведення господарства. Головні заняття — напівкочове пасовищне скотарство, а згодом землеробство[272].

Можливо, саме протистояння скіфів царських та кизил-кобинців відбилося у переказі про війну скіфів з «нащадками рабів» (молоддю, що народилася від скіфських жінок і підкореного місцевого населення) після повернення з Азії і про спорудження останніми рову на шляху скіфів [Herod., IV, 3]. Найчастіше цей рів пов'язують з Акмонайським пересипом.

З початку V ст. до н. е. на території Криму спостерігається активізація кочовиків, що була пов'язана із загальною зміною ситуації у північнопричорноморських степах. Посилення кочовиків змусило грецькі міста-колонії на березі Керченської протоки об'єднатися навколо Пантикапею 480 р. до н. е. Приблизно в цей час споруджується так званий Тіритакський вал — для захисту ближньої хори боспорських міст від кочовиків[273]. За Геродотом, царські скіфи в середині V ст. до н. е. без перешкод переходили Керченський півострів і далі через протоку в землі сіндів під час зимових походів [Herod., IV, 20 28 100].

Якісь скіфи мешкали на західному березі Керченської протоки. Це, можливо, був район Німфею, котрий у V ст. до н. е. міг бути скіфським опорним пунктом, незалежним від Боспору[274]. Саме тут знаходився один із бродів через протоку, що поєднував Східний Крим з Таманським півостровом. Біля Німфею, судячи з курганного некрополя, проживали еллінізовані скіфи і, ймовірно, сінди, причому належали вони до вищих верств суспільства. Поховані вони в склепіннях, зроблених з каменю або сирцевих цеглин, у грецьких саркофагах з великою кількістю захисної та наступальної зброї, грецьким посудом і коштовними виробами із бронзи, в прикрашеному золотом одязі й у супроводі коней. Німфейські кургани (вони здебільшого належать до другої половини V ст. до н, е.) дають уявлення про синкретичну скіфо-еллінську культуру, що сформувалася на цей час у Криму. Це була культура знаті, яка відрізнялась уже від культури простих кочовиків і на якій позначилися всі вигоди сусідства з античними містами, зокрема торгівлі. Скіфи могли бути військовими союзниками й охоронцями міста та його хори. У міській культурі Німфею скіфський вплив не відчувається, але ще наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. в списку його громадян значилося чимало негрецьких імен[275].

Інші значні грецькі міста — Херсонес та Керкінітида на заході Кримського півострова, що були засновані на порубіжжі VI—V ст. до н. е., не мали до III ст. до н. е. серйозних зіткнень із варварським оточенням.

У V—IV ст. до н. е. етнокультурна ситуація була такою. Елліни жили в приморських містах та сільських поселеннях навколо них. Таври мешкали головним чином у Гірському Криму і частково в передгір'ях. Для гірських таврів характерний усталений тип культури, що існував без істотних змін упродовж декількох століть. Окремі регіони мали певні особливості в господарському комплексі і культурі[276]. Таври переважно займалися відгінним скотарством, розводили дрібну рогату худобу і — меншою мірою — велику. Тому, певно, античні автори вважали таврів кочовиками. Для мешканців передгір'їв основним заняттям було землеробство, а на узбережжі — й рибальство. Полювання, мабуть, не грало значної ролі у господарстві. Займалися таври й звичайними хатніми ремеслами, а також обробкою металу. Але за браком металу чимало знарядь, як і в давнину, виготовляли з каменю[277]. Античні автори майже не залишили свідчень про звичаї і спосіб життя таврів, крім тверджень про дикість їхніх звичаїв, зокрема, про вороже ставлення до чужинців, яких вони приносили в жертву своїм богам. «Вони живуть грабунками і війною» — подібні характеристики таврів звичайні в античній літературі [Herod., IV, 108].

За даними таврських поховальних пам'яток — кам'яних ящиків (інколи це мегалітичні споруди з багатьма перекриттями) — можна припустити, що таври зберігали родовий устрій без помітної соціальної диференціації. Тому, мабуть, вони були несприйнятливими до впливу грецької культури. На таврських поселеннях та могильниках дуже мало грецького привізного посуду, прикрас і зовсім немає коштовних античних виробів. Зброя і кінське спорядження у таврів були скіфськими. У письмових джерелах Херсонеса немає згадок про таврів аж до III ст. до н. е., хоч він і був заснований на місці таврського поселення, а таврська богиня Діва перетворилася з часом на заступницю міста. Можливо, таври жили й у містах. У Херсонесі відкрито ділянку найдавнішого (V—IV ст. до н. е.) некрополя із скорченими похованнями, які вважають таврськими[278]. Це, певно, було рядове населення, що стало підлеглим унаслідок захоплення херсонеситами таврських земель у околицях міста. Частину таврського населення було витиснуто на периферію хори Херсонеса[279]. Були таври і серед жителів Пантикапею, про що свідчить віршована епітафія V ст. до н. е., в якій згадується тавр на ім'я Тихін[280]. У боспорських містах мешкало чимало сіндів, вихідців з Таманського півострова.

У степовій частині Криму мешкали скіфи та нащадки кизил-кобинців. Тривале співіснування на одній території призвело до взаємної асиміляції, причому домінуючими були риси скіфської культури, особливо з IV ст. до н. е., коли відбулося нове масове переселення скіфів до Криму. Тому, певно, античні автори майже не відрізняли скіфів та інших степових варварів.