Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Важливе значення в економіці регіону мали соляні родовища в Північно-Східних Карпатах. Сіль була одним з головних продуктів торговельного обміну[220], сприяла розвитку обмінних контактів. Високорозвинутими були тут і залізоробне виробництво, скотарство та землеробство. Невеликі неукріплені поселення, розташовані переважно в низинній смузі Закарпаття, в долинах річок та надзаплавних терас, були відомі родючими ґрунтами і сприятливим кліматом. Частина поселень знаходилась на невеличких підвищеннях гірських відрогів Карпат. Краще досліджені поховальні пам'ятки Закарпаття. Померлих ховали в курганах, при спорудженні яких широко використовували камінь, що є характерною ознакою всього фракійського світу. Щодо звичаю спорудження курганів, то виник він, певно, під впливом західноподільських традицій[221]. Розповсюджуються також речі військового побуту — так званої «скіфської тріади» — зброя, кінська вузда та, зрідка, вироби у «звіриному стилі». В цілому ж металеві вироби, зокрема прикраси, належать до типів, широко розповсюджених у Карпатському регіоні. Форми керамічного посуду різноманітні, що свідчить про неоднорідність населення. Саме завдяки кераміці можна вирізнити три основні його компоненти: північнофракійський, праслов'янський та «скіфський» лісостеповий, що склався на основі двох попередніх з домішкою іранського компоненту[222].

Волинь — північна околиця Лісостепу і південна частина Полісся у межах Волинської, Рівненської, Житомирської, північної частини Тернопільської та Хмельницької областей — залишалася в основному поза безпосереднім впливом скіфської культури[223]. Після кризи VIII—VII ст. до н. е. (наслідки кіммерійської експансії), вона залишалася відірваною від культурних центрів Східної та Середньої Європи[224]. За рівнем соціально-економічного розвитку Волинь відставала від своїх південних сусідів[225]. Зокрема знаряддя праці нерідко тут виготовляли з каменю.

Ріка Горинь була кордоном, що поділяв зони впливу східних та західних культур. На схід від нього була зона впливу скіфської культури, її дальня периферія. На захід від Горині простягалася зона впливу західних культур, що тяжіли до Балтійського регіону, де в цей час також відбувалися важливі культурно-історичні процеси[226].

Населення Східної Волині мало дещо тісніші зв'язки з Київщиною та Верхнім Побужжям[227]. У Східній Волині та на Київщині простежується основне скупчення суто слов'янських гідронімів, яке може приблизно означати осередок давнього мешкання слов'ян[228]. Тут існував великий масив племен, що залишався майже незмінним з початку доби заліза. Під впливом скіфів у цих регіонах з'являється звичай підкурганних поховань, серед знахідок на поселеннях зрідка трапляються вістря скіфських стріл. З початком скіфської епохи, як і в інших регіонах Лісостепу, тут зменшується кількість поселень, виникають городища. Свідченням короткочасного просування скіфів на територію Західної Волині у IV ст. до н. е. є знахідки скіфського меча, срібних ритонів, прикрашених скульптурними зображеннями баранів, а також поховання з амфорами у Рівненській області.

Значна частина населення Волині скіфського часу належала до великого масиву племен так званої милоградської культури[229], які мешкали у басейнах Прип'яті, Горині, Стиру та Дніпра (на лівому березі — до Десни)[230]. Їх не можна з упевненістю віднести до балтів або слов'ян[231], оскільки вони розташовувалися на порубіжжі східнобалтського та праслов'янського етнічних масивів. До праслов'янського населення Лісостепу, з яким вони мали досить тісні культурні й торговельні контакти, «милоградці» були подібні за рівнем загального розвитку, особливостями ведення господарства. Але за духовною та матеріальною культурою вони були ближчими до східнобалтських та фінських племен[232]. Один з найдавніших осередків цих племен знаходився, мабуть, на Східній Волині, зокрема у басейні Горині. З часом вони просунулися на південь Білорусі[233]. Тут, у Волинському Поліссі, були значні поклади болотної руди, що спричинилося до виникнення милоградських осередків обробки заліза[234]. Інший осередок знаходився на Лівобережжі — між Дніпром і Десною. У V—IV ст. до н. е. присутність «милоградців» стає помітнішою на Київщині та у верхів’ях Південного Бугу, де вони жили серед скіфського або скіфоїдного населення.

Нерідко саме «милоградців» Волині ототожнюють з неврами Геродота — отже, вони жили на північ від скіфів-орачів, а їхнє розселення в південному напрямі можна пов'язати з повідомленням про переселення неврів у країну будинів через навалу змій [Herod., IV, 105]. Найімовірніше, неври були «проміжним» балто-слов'янським етносом Волино-Поліських областей[235].

Дніпровське Лівобережжя. З другої половини VII ст. до н. е. на просторі від Дніпра до Сіверського Дінця поступово складається історично-культурна спільність, в якій вирізняють декілька культурних осередків, розташованих найчастіше на деякій відстані від заплави Дніпра й пониззів його притоків. В VI ст. до н. е. ця спільність поширюється до Середнього Дону. Можна вирізнитй п'ять регіональних систем, в кожній з яких були компактно розташовані городища та неукріплені селища. Городища здебільшого будували серед великих лісових масивів і оточували складною системою захисту[236].

Фрако-слов'янське населення, яке переселилося з Правобережжя на початку І тис. до н. е., частково асимілювало місцеві балтські та фінно-угорські племена. Балти за скіфської доби проживали здебільшого на північ від р. Сейм, а фінно-угри — у південно-східній частині Верхнього Подніпров'я, на Сіверському Дінці та Дону. У басейні Сіверського Дінця мешкали також нащадки давнього іранського населення[237]. Найчисленнішими на Лівобережжі були будини — «велике і численне плем'я» [Herod., IV, 108]. Можливо, це був союз, що ґрунтувався на територіальних (не родинних) зв'язках, до нього входили балто-слов'яни, фінни, іранці[238]. Жили тут також гелони[239], меланхлени, тобто «чорноризці» (їх частіше розміщують у басейні Десни або на Середньому Дону) та андрофаги («людоїди»), про етнічну належність та розселення яких немає достатньо обґрунтованих думок.

Скіфська навала супроводжувалася військовими сутичками з місцевим населенням. Так, наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. були спалені оборонні споруди Книшівського городища в басейні Псла[240]. Але це скіфське вторгнення не призвело до загибелі місцевих центрів.

Наймогутніший міжплеменний союз склався в басейнах Ворскли, середньої течії Псла та Орелі. Центром його було велике городище біля с. Більськ, яке можна вважати протомістом і ототожнювати з геродотовим Гелоном[241]. Цікаво, що на городищі мешкало багатоетнічне населення і кожне мало окреме укріплення. Це нібито підтверджує свідчення Геродота про перебування гелонів серед будинів. За Геродотом [IV, 108], гелони — вихідці з еллінських гаваней. Вони відрізнялися від будинів способом життя (будини — кочовики, а гелони обробляють землю і розводять сади) та зовнішністю [Herod., IV, 109]. Навколо Більського городища існувала система неукріплених поселень. Головним заняттям було скотарство, значення землеробства було меншим. Добре були розвинуті ремесла, серед яких особливого значення набула обробка металів — знайдені численні залишки виробництва бронзи та обробки заліза, виготовлення знарядь праці, зброї та золотих прикрас.

Частина населення, зокрема племена будинів, вела напівкочовий спосіб життя. Зрештою, сезонний відгін худоби застосовувався і у господарстві мешканців укріплених поселень. Так, у середній течії Псла існувала велика кількість короткочасних заплавних поселень[242], що могли бути тимчасовими стоянками пастухів. Подібні поселення відкрито також у басейні Сіверського Дінця.

Перетворенню Більського городища на значний міжплеменний центр сприяло його вигідне географічне розташування — неподалік від схрещення важливих сухопутних і річкових шляхів, зокрема «скіфського» торговельного шляху від Ольвії до сако-савроматських племен. Суттєвим було й те, що городище знаходилося в південній, найзаселенішій частині Лісостепу, в зоні активних контактів зі Степом. Деякі дослідники припускають існування на Більському городищі (у місті Гелоні) еллінської торгової факторії з власним культовим центром[243].

За Геродотом [IV, 123], перси під час війни зі скіфами спалили дерев'яне місто в країні будинів. Інколи це місто ототожнюють з Більським городищем. Але такий глибокий рейд перського війська навряд чи був можливим. Сліди пожеж та руйнувань на лісостепових поселеннях кінця VI — початку V ст. до н. е. пов'язані, певно, з набігами кочовиків, що активізувалися по закінченні війни з персами[244].

Басейн Сіверського Дінця у скіфські часи був смугою контактів між масивом землеробсько-скотарських племен та кочових племен Степу з різноетнічним населенням. Наприкінці VII ст. до н. е. тут також почала складатися розвинута структура поселень та городищ — 18 городищ, серед них декілька сховищ, понад 70 селищ і 13 курганних могильників[245]. Більшість городищ існувала безперервно з початку VI по III ст. до н. е. Невеликі городища належали, мабуть, окремим патріархально-родовим общинам[246]. Найбільшим було городище біля хут. Городище (26 га).

Найвиразнішим прикладом співіснування прийшлих кочовиків і автохтонів може слугувати Посулля, біля північних кордонів розселення будино-гелонських племен. Тут, поблизу міст Лубни та Ромни, розташовано декілька великих курганних могильників, які вирізняються серед інших могильників VII—VI ст. до н. е. монументальністю насипів (найвищі сягають 20 м) і великою кількістю зброї, кінських вуздечок, навертів кавказького типу та інших виробів у звіриному стилі. Існування великих «дружинних» некрополів у глибині Лісостепу, в оточенні осілих землеробсько-скотарських племен поки що не має задовільного тлумачення. Висувалися версії про Геррос — кладовище царів кочових скіфів на землях підвладних племен[247]. За Геродотом [IV, 71], воно знаходилося вище дніпровських порогів, у важкопрохідній місцевості. «Центральне місце» Посулля — величезне Басівське городище — ще мало досліджене. Життя на ньому тривало з VI по III ст. до н. е.[248]. Інші городища і неукріплені поселення існували переважно у V—III ст. до н. е. В усякому разі, у величезних посульських курганах, очевидно, поховані не жителі цих городищ і селищ, а представники військово-аристократичної верхівки, що значно відрізнялася за культурою і етносом від землеробсько-скотарського населення[249]. Знать вела напівкочовий спосіб життя, а основою її добробуту був контроль за торговельними шляхами, що пролягали через Посулля у різних напрямках.

Наприкінці VI ст. до н. е. на Лівобережжі також відбуваються значні зміни. Припиняється, мабуть, у зв'язку з нападами кочовиків, життя на деяких городищах Ворскли[250]. Частина населення з Сейму та Сіверського Дінця переселяється на Верхній Дон. Очевидно, частину земель на південній околиці Лісостепу зайняли скіфи царські. Під тиском нових пришельців якась частина військової знаті із Подніпров'я подалася на Дон[251].

У V — першій половині IV ст. до н. е. політична й економічна ситуація на Лівобережжі була стабільнішою, ніж на Правобережжі. Саме у цей час спостерігається розквіт поселенських структур Лівобережжя, найвище піднесення економіки[252]. Якоїсь перерви в розвитку місцевих суспільств у середині — другій половині V ст. до н. е. тут, на відміну від Правобережжя, не спостерігається.

Існує думка, що скотарсько-землеробське населення Лівобережного Лісостепу V ст. до н. е. й було тими скіфами-землеробами[253], яких згадує Геродот [IV, 18]. Він також називає їх борисфенітами — від назви р. Дніпро — Борисфен.

У Лісостеповому Лівобережжі IV ст. до н. е. на відміну від Правобережжя жило численне населення, причому до його складу, безперечно, увійшло чимало прийшлих іраномовних кочовиків, особливо на порубіжжі зі Степом, поблизу старих центрів осілості.

Густо заселеними регіонами були басейни Псла, Ворскли, Сейму, а найчисленнішим було населення в басейні Сіверського Дінця. Цей регіон у V—IV ст. до н. е. стає найрозвинутішим у соціальному, плані. Більшість городищ і селищ існували тут з VI по III ст. до н. е.[254]. Степовики були зацікавлені у нормальному функціонуванні господарства цього регіону, що забезпечувало потреби напівкочового скотарства у кормах, а також ремісничих виробах. До городищ тяжіли великі — з 500—700 насипами — могильники (Люботин, Велика Гомольша) переважно рядового населення.