Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

У V—IV ст. до н. е. на Правобережжі найбільш розвинутими політично та економічно, як і раніше, були території поблизу Дніпра, Росі та Тясмину, а також верхів'їв Інгулу та Інгульця. Тут знову зростає чисельність населення, сюди поступово переміщується степове кочове населення з півдня. Це супроводжувалося, певно, захопленням земель тубільців під пасовиська й призвело до руйнування традиційної системи ведення господарства, а тим самим і до підриву економічної основи кочового та напівкочового скотарства скіфів. Позначилося також і порушення старих торговельних зв'язків. Головний партнер — Ольвія — у IV ст. до н. е. втратила провідну роль у торгівлі з варварами. Тепер вона належала Боспору. Крім того, кочовики перейняли торгівлю з античними містами, що призвело до занепаду старих торговельних центрів у Лісостепу[198]. Частина торговельних функцій наприкінці V ст. до н. е. поступово переходить до торжища на Кам'янському городищі біля Дніпровських порогів[199].

Нові городища майже не споруджувалися, життя тривало лише на декількох старих. Всі вони невеликі (8—9 га і менше), розташовані або в південному порубіжжі Придніпровського Лісостепу (Пастирське, Шарпівське, Водяники), або на березі Дніпра в районі Канева (Григорівське, Велике та Мале Скіфські). На протилежному березі, за переправою, поблизу Переяслав-Хмельницького, в цей час також існував осередок кочових або напівкочових скіфів, сусідство з якими, певно, не було небезпечним. Політичним центром Придніпровського Правобережжя у IV ст. до н. е. стає, певно, регіон Пастирського городища на порубіжжі Лісостепу і Степу. Городища були водночас і ремісничими центрами — на них збереглися залишки залізообробного та бронзоливарного виробництва. Скоротилась і кількість неукріплених селищ, сліди життєдіяльності на них незначні. Можливо, значна частина населення вела напівкочовий спосіб життя і мешкала на сезонних стоянках. Стабільнішою була ситуація у Пороссі, тут життя на поселеннях не припинялося й у V ст. до н. е., на відміну від поселень басейну Тясмину. В цих віддалених від кочового степу місцях тривалий час зберігалися архаїчний устрій життя і старі культурні традиції. На північній Київщині, у межиріччі Прип'яті і Росі, ще в попередні часи склалася велика балто-слов’янська контактна смуга, де мешкали носії чорноліської культури й предки племен милоградської культури[200]. У V—IV ст. до н. е. присутність милоградців стає помітнішою, вони розселюються на території аж до р. Стугни. Сліди архаїчної культури скіфського типу (курганні поховання знатних вершників) зникають. Невеликі городища милоградців розташовані переважно у низинних місцевостях[201]. Кочовики IV ст. до н. е. на території милоградців, судячи з наявних даних, не зазіхали.

Поблизу центрів осілості та торгівлі виникають великі, в декілька десятків і навіть сотень насипів, курганні могильники. У деяких з них могли бути поховані також представники інших етносів, зокрема воїни й торговці.

Деякі кургани — біля с. Оситняжка (8 м) і Рижанівка (7,6 м) можна віднести до розряду «царських». Ранг таких царів був нижчим порівняно з верховними правителями степових кочовиків, де «царські» кургани інколи сягають 20 м заввишки. Знатні жінки були жрицями родових або сімейних культів, їх хоронили з великою пишністю, в золотому вбранні (Рижанівка), з людськими жертвами.

Незважаючи на деякий занепад власних торговельних центрів, у IV ст. до н. е. значення торгівлі як стимулятора соціально-економічного розвитку виявляється досить яскраво. Знать має змогу придбати престижні імпортні речі — посуд, начиння, прикраси, вина і т. ін. У похованнях майже не трапляється традиційний ліпний посуд — його замінили амфори, чорнолаковий та металевий посуд. Золоті прикраси, зброя, посуд в основному надходили з Боспору, меншою мірою — з Ольвії та Фракії. Кількість фракійського імпорту зростає з кінця IV ст. до н. е. у зв'язку з активізацією скіфо-фракійських відносин. Біля Холодного Яру в басейні Тясмину відкрито скіфський могильник з декількома фракійськими речами. В ньому, мабуть, були поховані кочовики, що брали участь у походах на Балкани[202].

Порушення традиційної системи ведення господарства в сполученні з надмірною експлуатацією з боку кочовиків були, мабуть, головними причинами занепаду Лісостепової Скіфії наприкінці IV ст. до н. е.

Лісостепове Побужжя. Історія цього регіону за скіфських часів залишається маловідомою. Скіфський вплив тут менш помітний, ніж у сусідньому Подністров'ї, принаймні до кінця V ст. до н. е. Змішання етносів тут було значним, а культурні та політичні орієнтації іншими, ніж у Подніпров'ї. Наявність у гідронімах поряд із слов'янськими мовних елементів східнобалканського походження свідчить про давні й тісні зв'язки між населенням цих регіонів[203]. Північними сусідами побузького — переважно праслов’янського — населення були давні балти, а південно-західними — північнофракійські племена, південними — ірано-фракійські. Якась частина населення, певно, належала до іллірійського[204] та венедського[205] етносів.

З початком скіфської епохи занепадають старі центри у верхів'ях Південного Бугу. Значно зменшується кількість поселень, а деякі з них з посиленням військової загрози перетворюються на укріплені городища поблизу Бугу. Найпридатнішими для життя, як і в попередні часи, були місцевості в центральній частині сучасної Вінницької області. Серед поселень вирізняється Немирівське городище площею близько 100 га. Неукріплене поселення існувало тут ще з передскіфських часів[206]. У VII ст. до н. е. його мешканці активно торгували з античними містами. На городищі знайдено чимало високоякісного античного посуду, скіфські наконечники стріл, кістяні деталі вузди. Головним заняттям населення було скотарство, а численні господарчі ями свідчать про розвинуте землеробство. Саме тут, у лісостеповому Побужжі, дослідники розміщують геродотових скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17].

У VI ст. до н. е. довкола Немирівського городища споруджено вали 6—9 м заввишки і рів. Вали зведено за два заходи; укріплення першої захисної стіни спалено, певно, внаслідок ворожої навали[207]. Сліди згарищ та руйнувань простежувалися і на Северинівському городищі в останній період його існування. Можливо, бурхливі події VI ст. до н. е. найбільшо торкнулися цієї території, що опинилася на шляху військових походів на захід. Частина населення залишила старі місця мешкання наприкінці VI або на початку V ст. до н. е. Можна припустити, зокрема, переселення до Нижнього Побужжя, ближче до античних міст. Сліди перебування лісостепового населення простежуються у сільській території Ольвії[208], яка в цей період значно розширюється.

Десь у південних межах лісостепового Побужжя або на кордоні зі Степом[209] знаходилася священна місцевість Ексампей. Тут, за переказами, стояв величезний мідний казан, виготовлений із стріл, зібраних царем Аріантом з усіх скіфів [Herod., IV, 81]. Цей своєрідний символ єдності знаходився, певно, на території якогось великого скіфського племенного осередку VI ст. до н. е. — саме до цього часу відносять діяльність легендарного царя. Цей осередок відігравав, безперечно, велику роль у відносинах місцевого населення з античними державами, передусім із Ольвією та Березанню. Його правителі, певно, контролювали торговельні шляхи вздовж Південного Бугу, які поєднували Ольвію з племенами лісостепової смуги.

У V—IV ст. до н. е., після відокремлення від скіфської історично-культурної спільності населення Західного Поділля, лісостепове Побужжя стає порубіжжям «скіфського» світу в Лісостепу. З кінця V ст. до н. е. з'являються характерні для скіфської культури курганні поховання з ознаками військової вершницької культури. Про присутність кочовиків або східних торговців, зокрема, свідчать знахідки кістяків верблюдів у двох похованнях Новоселківського могильника у верхів'ях Гірського Тікича, а також суто скіфський курган-святилище зі складним спорудженням шатрового типу та людськими жертвами біля села Кальник. Але загалом риси скіфської степової культури тут менш виразні, ніж у лісостеповому Подніпров'ї. Немає, зокрема, таких характерних її ознак, як катакомби, бронзові казани та кам'яні статуї в курганах.

На цей час спосіб життя населення стає рухливішим[210], як і в інших регіонах Лісостепу, зменшується кількість поселень. Осіле землеробське населення концентрується в основному біля рубежів Полісся. Центрами осілості були, мабуть, Якушинське городище або велике городище поблизу с. Переорки, могильник якого налічував близько 200 насипів. Серед скіфського або скіфоїдного населення жили також балти або балто-слов'яни (носії милоградської археологічної культури), основний масив яких розміщувався у смузі лісів. Вони, певно, належали до менш заможних верств населення. В декількох похованнях скіфського новоселківського могильника супроводжуючими особами були, мабуть, саме милоградці. Окремі курганні могильники цього населення відкрито біля сіл Мізяків та Курилівка.

Найвиразніші скіфські пам'ятки концентрувалися на території між верхів'ями Гірського Тікича та басейном р. Соб (ліва притока Південного Бугу), де, певно, були умови для напівкочового скотарства. Крім згаданих новосілківського та кальницького могильників, тут досліджено декілька курганів біля м. Іллінці, що, певно, належали роду місцевих правителів. У найбільшому з курганів знайдено грецькі поножі, залишки залізного панцира, вузду, посуд, золоті прикраси, золоте окуття футляру для лука та стріл із зображенням сцен з життя грецького героя Ахілла. Подібні окуття знайдено ще в декількох курганах царського рангу степової смуги (рис. 17). Можливо, це були дипломатичні подарунки боспорського царя правителям варварських племен, що входили на цей час до сфери політичних інтересів Боспорського царства[211].

З активізацією скіфської зовнішньої політики на південному заході й посиленням скіфо-фракійських контактів у V ст. до н. е. (встановлення дружніх стосунків з царством одрисів та напівфракійською династією Боспору, військові походи в Подунав'я) Східне Поділля з його традиційно фракійською орієнтацією набуває важливого значення. Можливо саме тут жили «верхні скіфи», які допомагали Атеєві під час його війни з македонцями [Polyaen., Strat., VII, 44, 1]. Зберігалися традиційні зв'язки з Фракією, зокрема торговельні. Частина населення, очевидно, належала до фракійського етносу.

Рис. 17. Золоте окуття ториту.

Середнє Подністров’я ще з передскіфських часів було густо населеним регіоном з розвинутим землеробством та металообробкою. Населення культури фракійського гальштату (іллірійці або фракійці), яке концентрувалося у басейнах Збруча, Серету й Пруту, мирно співіснувало з племенами чорноліської культури (фрако-праслов'яни)[212], які мешкали східніше, приблизно між сучасними Кам'янцем-Подільським та Могилевим-Подільським. Цей регіон за скіфських часів був найбільш населеним. Скіфи або якесь споріднене населення з'являється тут близько середини VII ст. до н. е. і протягом майже двох століть культура населення усього Середнього Подніпров'я набуває скіфського забарвлення. Це відбилося головним чином на поховальних звичаях верхівки населення, розповсюдженні скіфської зброї та вузди. Найвиразніші кургани скіфського типу відкрито біля сіл Братишів, Перибиківці, Долиняни.

Під тиском чужинців або разом з ними частина місцевого населення подалася на захід[213], зокрема у Верхнє Подністров'я, Закарпаття, Потисся та Південно-Західну Словаччину. Сусідні племена не були, мабуть, войовничими — у Середньому Подністров'ї скіфського часу немає значних укріплених поселень. Небезпечними, певно, залишалися південно-східні кордони. Тут, у басейні р. Мурафи було споруджено чотири сторожові городища-сховища з незначним культурним шаром. Південно-західними сусідами були агафірси — велике ірано-фракійське плем'я, історія якого тісно пов'язана з історією скіфів. Античні автори згадують про їхню лагідність, звичаї татуювати шкіру блакитною фарбою, носити багато золотих прикрас і т. ін. [Herod., IV, 100, 102, 104][214].

Найвищого за скіфські часи розквіту Середнє Подністров'я досягло у VI ст. до н. е. Переважали традиційні стосунки з племенами Середньої та Південної Європи[215]. Досить активними були й торговельні зв'язки з античними містами, про що свідчать численні знахідки імпортного посуду на поселеннях Залісся й Іване-Пусте. На останньому також знайдено залишки гончарної печі й значну кількість зерен злакових та бобових, багато бронзових прикрас, глиняні культові вироби тощо[216].

У V ст. до н. е. землі Середнього Подністров'я занепадають, на нечисленних городищах ледве помітні сліди життєдіяльності (неукріплені поселення зникають). Приблизно в цей час території вийшли зі сфери скіфського впливу, а з IV ст. до н. е. почалося просування у Верхнє Подністров'я першої хвилі кельтський племен з півдня[217].

Прикарпаття і Закарпаття. Ці регіони у VII—VI ст. до н. е. були заселені в основному північнофракійськими (гето-дакійськими) етнічними угрупованнями й складали єдину історично-культурну спільність з населенням Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини, Румунської Трансільванії. В культурі їх населення простежуються сліди контактів зі скіфською лісостеповою та праслов'янськими культурами Середньої Європи та Західної Волині. Етнічне змішання на цих територіях, що знаходилися в зоні активних контактів населення Східної та Середньої Європи, були значним, але місцевий етнічний масив завжди переважав — північнофракійський у Закарпатті й фрако-слов'янський у Прикарпатті. В останньому культурні традиції Середнього Подністров'я наприкінці VII—V ст. до н. е. домінували[218]. Внаслідок скіфських вторгнень і пов'язаних з ними пересувань племен в Закарпатті, а також на суміжних територіях Угорщини та Східної Словаччини, десь у середині VI ст. до н. е., склалася нова етнічна спільність, відома в археології як куштановицька культура, в якій простежуються елементи скіфської лісостепової і частково — лужицької культур[219]. Сюди, певно, переселилася частина населення з Лісостепового Подністров'я. Деякі групи цього скіфоїдного населення брали участь у походах на територію Середньої Європи.