Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Симптоматично, що у праці Геродота зафіксований ще один варіант скіфської етногенетичної легенди, який, на відміну від оповіді про Таргитая і його синів, що обґрунтовувала спорідненість степового населення, виводить від єдиного першопредка вже різні степові і лісостепові племена. Згідно з переданим «Батьком історії» дуже еллінізованим варіантом легенди [Herod., IV. 8—10], Геракл, перебуваючи у Гілеї, взяв шлюб із богинею цієї місцевості — напівдівою, напівзмією. Від цього шлюбу народилися три брати — Агафірс, Гелон і Скіф. Згодом від молодшого сина узяли свій родовід усі скіфські царі.

Безперечно, ця легенда пізніша від легенди про Таргитая, тому що вона фіксує нові історичні реалії і відповідає інтересам скіфів, які намагалися стати на чолі усіх причорноморських племен, об'єднаних їхньою владою. Коли б ця влада виявилась досить сталою і тривалою, не виключено, що етнічна взаємодія цих народів поступово призвела б до нового етноутворення, проте історична доля склалася інакше. Загибель Великої Скіфії поклала край скіфським надіям на гегемонію у Північному Причорномор'ї. Частина скіфів була асимільована їхніми наступниками — сарматами, частина відступила до Криму, де виникло пізньоскіфське об'єднання. Згодом, за часів Великого переселення народів, воно загинуло. Проте етнічна історія — це безперервний процес, і кожний народ, навіть втративши свою назву й притаманну йому початкову культуру, не зникає безслідно. Це стосується й скіфів, які певною мірою вплинули на етногенез слов'ян шляхом проникнення якихось іраномовних груп у протослов'янське середовище, завдяки сарматам взяли участь у формуванні наступних степових народів, зокрема аланів, які, у свою чергу, стали одним з компонентів формування сучасного осетинського народу.

Рис. 16. Срібний келих із кургану Солоха.

Населення лісостепової смуги Північного Причорномор'я

З VI ст. до н. е. населення лісостепової смуги Північного Причорномор'я активно залучається до політичної та військової історії, головні події якої відбувалися на степових просторах Євразії. Це призвело до значних етнічних та культурних змін в лісостеповій смузі і навіть у північнішій лісовій. Унаслідок тісних різнобічних контактів з кочовиками, переміщень населення, а також часткового підкорення місцевих племен культура останніх набула значного скіфського «забарвлення». Першими були скіфізовані нащадки племен чорноліської культури, переміщення яких іноді важко відрізнити від експансії власне скіфів. Синкретична культура, що утворилася на ґрунті пізньочорноліської та скіфської, нерідко зветься скіфською (правильніше — культура скіфського типу, або скіфоїдна). Ці скіфоїдні племена мешкали на просторі від

Середнього Подністров'я на заході до басейнів Середнього Дону на сході, Ірпеню та Сейму на півночі. Письмових свідчень щодо історії цих племен майже не збереглося, тому можна простежити лише загальну канву подій.

Перші скіфські загони з'являються на території Лісостепу на початку VII ст. до н. е., а наприкінці цього століття відбулася нова навала кочовиків[183], під час якої вони досягли на півночі щонайменше широти Києва, а на заході — Середнього Подністров'я та Румунської Трансільванії[184]. В цей рух було втягнуто й частину місцевого населення. Крім того, через велику посуху степові простори в цей час були малопридатними для скотарства. Скіфів, так само як їхніх попередників кіммерійців, Лісостеп приваблював торговельними шляхами, які тут проходили, центрами виробництва та обробки металів (головний об'єкт розбрату і війн у стародавній історії), а також продуктами землеробства, без яких кочове скотарство взагалі не може існувати.

Наприкінці VI ст. до н. е. відбулися нові пересування племен, зокрема, мабуть, східних кочовиків нової хвилі, що було пов'язано з глобальними змінами у житті номадів Євразії[185]. Сліди скіфських вторгнень цього часу, в яких, певно, брали участь і лісостепові племена, простежуються виразно й на території Середньої Європи[186]. Прийшлі мусили подолати опір споріднених племен, які вже вкоренилися в Лісостепу раніше. У цьому протистоянні перевага виявилася на боці кочовиків. З V ст. до н. е. значна частина Лісостепової смуги Північного Причорномор'я входить до складу Великої Скіфії[187]. Загибель останньої на початку III ст. до н. е. спричинилася до занепаду і її найближчої периферії. В цей період відбулися значні зміни в культурі, господарстві, а також в етнічному складі місцевого населення.

Ще в передскіфську епоху в Лісостепу відповідно до природно-географічних регіонів у басейнах великих рік склалися історично-культурні області. На Лівобережжі це басейни Сіверського Дінця, Ворскли, Псла, Сули, Сейму, так званий Терасовий Лісостеп; на Правобережжі — басейни Тясмину, Росі, верхів'я лівих приток Південного Бугу, Лісостепове Побужжя, Середнє та Верхнє Подністров'я, Волинь, Прикарпаття та Закарпаття. Найрозвинутішими у скіфську епоху були спільності в басейнах Сіверського Дінця, Ворскли, Росі й Тясмину. Тут у VII—VI ст. до н. е. склалися умови для створення ранньокласових суспільств: васально-данницьке підкорення осілих землеробів кочовиками, а також встановлення постійних економічних зв'язків з античними державами. Консолідації, мабуть, сприяла й постійна зовнішня загроза із степів, де наприкінці VI ст. до н. е. посилилося об'єднання кочовиків на чолі зі скіфами царськими.

Масштаби цих соціальних утворень поки що важко уявити. Але, ймовірно, в лісостеповій смузі за скіфських часів не існувало централізованого соціально-політичного організму, подібного до ранньополітичних утворень степових скіфів[188].

На VI ст. до н. е. у деяких лісостепових племен, зокрема у Подніпров'ї, формується досить складна станова структура населення. На першому — вищому щаблі станової ієрархії — перебували вожді племенних об'єднань і племен та інша родоплеменна аристократія[189]. На другому щаблі — стан воїнів (військові ватажки та професійні воїни; на нижчих щаблях — жерці, вільні члени громади (заможні, середнього достатку та бідні), підлеглі особи (слуги, раби тощо). Серед вільних землеробів та скотарів можна відрізнити стан або прошарок осіб, що жили також з торгівлі[190].

Питання про етнос аристократії VII—VI ст. до н. е. залишається нерозв'язаним. Найімовірніше, вона була поліетнічною. Провідне місце належало кочовим родам, що були деякою мірою спорідненими з місцевою знаттю, яка сприйняла значною мірою скіфську культуру.

Доля цих ранньокласових утворень була неоднаковою. На Правобережжі більшість з них гине або занепадає в першій половині V ст. до н. е. Їх замінили якісь дрібні утворення. Дещо сприятливіші умови були на Лівобережжі — тут великі міжплеменні центри існували до кінця IV ст. до н. е.

Етнічний склад населення Лісостепу у скіфські часи був досить складним. Постійно відбувалися переміщення племен, особливо під час навал іззовні. Античні автори згадують назви лише деяких племен, мабуть, найбільших. На Правобережжі значний масив складали неври, а на Лівобережжі — будини. У загальному вигляді етнічна ситуація була такою: у північній смузі Лісостепу жили, головним чином, балти, праслов'яни, фінно-угри (останні — на Лівобережжі), а у південній та середній, крім праслов'ян, — фракійці, іллірійці та іранці. Це встановлюють за даними мовознавства (гідро- та топоніміки), які співвідносять з даними археології та повідомленнями давніх авторів. «Чистих» етносів майже не було; деякі, відрізані від своїх головних осередків (іллірійці, фракійці) з часом були асимільовані численнішими етносами. Близько середини V ст. до н. е. на етнічній карті з'являються (за даними Геродота) напівскіфські етноси, позбавлені вже давніх племенних назв. Це скіфи-орачі та скіфи-«землероби», які мешкали на півдні Лісостепу[191], а також вздовж Дніпра, тобто у смузі активних міжетнічних контактів. Певно, це було значно скіфізоване фрако-праслов'янське населення. Розглянемо головні етнокультурні осередки цього часу.

Правобережжя Середнього Подніпров'я у VII—VI ст. до н. е. було орієнтовано, як і в попередній період, на південно-західні осередки металообробки та культурні центри Балкан, Середньої Європи, Кавказу. Тут існували численні центри розвинутого сільського господарства й ремесла, були значні людські та природні ресурси.

Відомі деякі племена (або союзи племен), що мешкали на Правобережжі. За свідченнями Геродота, що відбивають ситуацію середини V ст. до н. е., це скіфи-орачі та неври. Скіфів-орачів, які сіяли хліб на продаж [Herod., IV, 17], здебільшого розміщують у Лісостеповому Побужжі. Адже інколи цей термін поширюють — через значну подібність матеріальної культури — на все осіле землеробсько-скотарське населення Правобережного Лісостепу аж до Дніпра. Неври жили на північ від скіфів-орачів, певно, в Поліссі. За ними простягалася «безлюдна земля» [Herod., IV, 17], очевидно, прип'ятські болота. Якась частина неврів змушена була залишити свою країну «через навалу змій» і оселитися серед будинів [Herod., IV, 105], тобто мешканців Лівобережжя. Стосовно етносу неврів немає сталої думки. Найчастіше їх вважають слов'янами[192], а також балтами, балто-слов'янами і навіть кельтами[193].

Вторгнення скіфів-степовиків у VII ст. до н. е. найвиразніше простежується на півдні Лісостепу — в басейні Тясмину. Саме тут в цей час з'являються курганні поховання воїнів-вершників, найраніші з них — біля с. Костянтинівна, Жаботин, Велика Яблунівка. Повсюдно місцевості з сприятливішими умовами існування займали найчисленніші й наймогутніші племена. Пізніше кочовики просунулися на північ приблизно до широти Києва (кургани біля с. Глеваха та с. Мар'янівка), а можливо, й далі[194]. Таким чином, кочовики контролювали торговельні шляхи, які йшли від району Києва — через Полісся — на Ютландію (півострів на півночі Середньої Європи). Це не були короткочасні рейди — поховальні пам'ятки кінця VII ст. до н. е. відбивають вже синкретичну культуру, в якій тісно переплелися суто скіфські та місцеві елементи[195], що свідчить про співіснування племен протягом певного часу.

Наприкінці VII або у VI ст. до н. е. виникають великіплеменні або міжплеменні осередки. Один з них — у басейні Росі. Його центром було Трахтемирівське городище поблизу переправи через Дніпро. Другий — у басейні Тясмину, в глибині великого лісового масиву (центральне місце — Мотронинське городище). Великі, але слабо заселені городища, існували також у межиріччі Росі та Гнилого Тікича — біля с. Журжинці і на території м. Тараща. Прибулі кочовики оселилися поблизу лісостепового населення, внаслідок чого склалися нові політичні утворення під зверхністю місцевої кочової аристократії[196].

Наприкінці VI ст. до н. е. воєнно-політична і демографічна ситуації змінюються. Значно скорочується кількість неукріплених селищ, особливо у басейні Тясмину та на порубіжжі зі Степом. Населення концентрується на території великих городищ, потужні оборонні споруди яких зводяться, ймовірно, саме в цей час. Так, на Мотронинському городищі площею близько 200 га заселяються не лише територія внутрішнього укріплення, а й простір між зовнішнім і внутрішнім валами. На інших великих городищах, зокрема Трахтемирівському, площею майже 500 га, і Ходосівському, що на Київщині (2000 га), великі площі не були забудовані і призначалися, певно, для утримання худоби в разі небезпеки.

Зорганізувати спорудження та утримання в належному стані складної захисної системи (висота валів сягає 6—7 м від сучасної поверхні) була здатна лише міцна центральна влада.

Племена Правобережного Лісостепу в VII—VI ст. до н. е. серед північнопричорноморських «варварів» були найактивнішими торговельними партнерами Ольвії та Березані — головних осередків торгівлі цього періоду. Якщо раніше імпорт товарів здійснювався переважно у західні регіони (Побужжя та Подністров'я), то з другої половини VI ст. до н. е. ситуація змінюється. По-перше, обсяг античного імпорту значно збільшується; по-друге, він спрямовується переважно у Подніпров'я. Багато античного посуду знайдено на Трахтемирівському, Мотронинському, Пастирському городищах, а також в курганах басейнів Тясмину та Росі. Одне з лісостепових племен було, певно, не тільки торговельним, а й військовим партнером Ольвії. Можливо, знать цього племені була пов'язана з ольвіополітами шлюбними відносинами. В архаїчному (VI — початок V ст. до н. е.) ольвійському некрополі відкрито значну кількість жіночих поховань зі скіфськими речами культу (кам'яними блюдами, червоною фарбою, дзеркалами) і особливостями обряду. У верхів'ях Тясмину, на порубіжжі зі Степом, де через долину Південного Бугу до Ольвії пролягали торговельні шляхи, знаходилися чотири невеликі городища. Головним було городище біля с. Пастирське, яке існувало з VII по IV ст. до н. е. До цього осередку тяжіли курганні могильники напівосілого населення, серед яких багато поховань військової знаті (кургани поблизу сіл Журавка, Капітанівка, Турія тощо). На території східної Польщі у VI—IV ст. до н. е. також простежуються сліди торговельних і культурних контактів з племенами Лісостепової Скіфії, переважно Правобережної[197].