Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Реконструйовано такі фази індоєвропейського поховального обряду: 1) приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру; 2) транспортування тіла до місця поховання на возі; 3) віддання тіла разом із жертовними тваринами, а іноді і людьми вогню в основному варіанті обряду, землі та воді в інших його варіантах, узливання вина у вогонь; 4) створення із кісток небіжчика його зображення, тобто ритуального двійника; 5) спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика; 6) поховання урни з кістками. Суть ритуалу полягає у символізації переправи до іншого світу[445].

Ця схема, запропонована Вяч. Вс. Івановим, загалом відповідає археологічним фактам бронзової доби, що підтверджує можливість етнічних реконструкцій за археологічними джерелами. Де в чому вона має бути доповнена та перевірена.

Першу фазу похоронного обряду (приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру) на археологічному матеріалі простежити важко. Відомі окремі спроби муміфікації та надання небіжчикові певної пози, коли тіло доводилося зв’язувати. Здебільшого померлого укладали у зібганому положенні на лівий чи правий бік, рідше — на спину із зігнутими у тазових та колінних суглобах ногами, практикувалися і випростані поховання.

Друга фаза обряду (транспортування тіла на возі до місця поховання) документується наявністю за доби бронзи возів, запряжених спочатку волами, а потім кіньми. Деталі таких возів виявлено при дослідженні поховальних пам’яток. Відомі зображення поховальних кортежів у мистецтві індоіранських та фракійських племен. Проте транспортні залишки, використовувані при похованні, не обмежувалися візками. У зимову пору року послуговувалися саньми, а біля с. Чорнокінці на Тернопільщині виявлено залишки кремації у дерев’яному човні[446].

Третя фаза (віддання тіла вогню, землі чи воді) зафіксована у перших двох варіантах у всіх етнічних груп населення України бронзової доби. Загалом практика трупоспалення переважала у праслов’янського, прабалтського та фракійського населення, в інших групах фіксується спорадично. У цей же час обряд інгумації, тобто поховання небіжчика у землі, також відомий повсюди, переважав у індоіранських племен степової смуги та протофракійського населення Подністров’я. Наведений факт поховання у човні свідчить про можливість поховань у воді. Нас не повинні дивувати різні типи поховань у представників однієї і тієї ж етнічної спільності, общини і навіть сім’ї. Відомі факти поєднання обрядів кремації та інгумації в одній могилі. Строкатість поховальних обрядів у етнічно однорідного населення відзначається етнографами[447]. Чинники впливу на поховальну обрядовість могли бути найрізноманітнішими. Звідси й різні типи поховань.

Так, кремація померлого могла здійснюватися як на місці поховання, так і на стороні. В останньому випадку перепалені кістки та попіл збиралися до урни чи в мішечок і перевозилися до поховальної споруди. При обряді інгумації тіло ховали у зібганому, випростаному або ж сидячому положенні. Тут спостерігається велика кількість варіантів положення рук, ніг, орієнтації небіжчика за сторонами світу. Відомі випадки так званих вторинних поховань, коли у землю клали кістки уже зітлілого трупа, тобто практикувалося перенесення кісток із попередньої могили. Колективні поховання за доби бронзи трапляються досить рідко. Серед поховальних споруд переважають прямокутні ями, відомі також овальні та круглі у плані, із сходинками та заплічками, катакомби, підбої, дерев’яні склепи, скрині та закладки, стовпові конструкції, довбані колоди тощо.

Четверта фаза обряду (створення з кісток померлого його зображення) фіксується лише в окремих випадках. При дослідженні деяких поховань індоіранської спільності виявлено мацерацію тіла (очищення кісток померлого від м’яких тканин). Далі скелет використовувався для виготовлення подоби людського тіла, а на черепі моделювалося обличчя небіжчика, підфарбоване вохрою. У такий спосіб відтворювався двійник померлого. Але значно частіше тіло померлого ховали у підземному склепі (катакомбі), а для виготовлення двійника використовували лише череп із модельованим на ньому обличчям.

Маніпулювати з кальцинованими кістками спалених небіжчиків було набагато простіше. Їх зберігали у посудині-урні або ж зашивали у спеціально виготовлену ляльку — подобу небіжчика, яка виконувала функції ритуального двійника[448]. Наявність такої ляльки можна припустити у найбагатшому похованні 43 прабалтського могильника Стрелиця у Верхньому Подніпров’ї. Вузька та довга яма була розрахована на випростаного небіжчика, але у центрі її виявлено скупчення перепалених кісток, а трохи вище — гривню місяцеподібної форми та бурштинове намисто. Іще вище, де могла б бути голова, лежала дротяна діадема, обнизана бісером. Така реконструкція ляльки дає змогу уточнити функції окремих речей. Адже автор розкопок називає місяцеподібну гривну діадемою, а дротяну діадему — гривнею[449].

П’ята фаза обряду (спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика) може бути проілюстрована культовою спорудою 2 на поселенні праслов’ян Пустинка на Дніпрі, де виявлено жертовник та ямки з перепаленими кістками людей. Згадана споруда пов’язана з культом мертвих, але з огляду на загальну структуру поховального культу індоєвропейців її також можна розглядати, як тимчасове житло небіжчиків. В аналогічних спорудах мали зберігатися двійники з модельованими черепами у степового населення до того моменту, як їх остаточно переносили до склепів — катакомб.

Шоста фаза обряду включає поховання урн із кістками, а також ритуальних двійників, черепів та інших частин тіла предків. Фактично вона повторює третю фазу, на якій і закінчується поховальний ритуал для більшої частини населення. Четверта і шоста фази були привілеєм видатних осіб.

Але поховальний обряд індоєвропейців не завершувався шостою фазою. За нею логічно йде сьома — зведення надмогильної споруди. Адже поняття “курган”, “могила” є загальноіндоіранськими, що були запроваджені до вжитку не пізніше III тис. до н. е., коли й поширилася традиція спорудження курганів на території України[450]. У II тис. до н. е. вони вже зводилися повсюди представниками усіх етнічних груп. Звичайно спостерігається поєднання курганного та безкурганного обрядів поховання. У степу переважав перший, а в лісостепу та Поліссі — другий. На безкурганних грунтових могильниках довкола окремих поховань також споруджувалися ровики, кромлехи, огорожі, а над ними влаштовувалися кам’яні закладки, встановлювалися кам’яні та дерев’яні знаки.

Важливим елементом поховального культу було принесення у жертву тварин, іноді людей, після чого влаштовувалися поминальні “страви” та “тризни”. Виходячи із загальноіндоєвропейських традицій, можна припустити, що поминальні трапези правилися також на дев’ятий (десятий) та сороковий день по смерті. Сліди багать, уламків посуду та подрібнених кісток тварин можна віднайти на місцях таких тризн у межах могильників.

Поховальний інвентар був більш-менш традиційним для всіх етнічних груп і включав головним чином посуд із рідкою, іноді м’ясною їжею. У похованнях доби ранньої бронзи постійно знаходять крем’яні знаряддя праці та елементи озброєння. Відомі комплекси інструментарію майстрів-ливарників, спеціалістів з обробки кременю, дерева, шкіри. Із розвитком ливарного виробництва поховальний інвентар поступово насичується металевими речами. Компонентом поховального інвентаря також виступають атрибути влади — так звані клейноди: кам’яні сокири, булави, дерев’яні посохи та жезли, стрекала з бронзовими вістрями, металева зброя. Різноманітні прикраси характеризують комплекси жіночих поховань.

Надзвичайно рідкісною категорією поховального інвентаря є музичні інструменти. Адже ритуальні церемонії вимагали відповідного звукового оформлення. У похованнях скотарів зафіксовані флейти Пана — музичний інструмент із семи — дев’яти різних невеликих кістяних рурочок. Відомі також знахідки волинки, пастушого ріжка. Усі вони належать до розряду духових, а грали на них чабани.

Рис. 186. Система знаків на гральних костях катакомбної культури. Автор С. М. Санжаров

На особливу увагу заслуговують ігрові набори у складі інвентаря. Гра у ті часи була не розвагою, а складовим елементом культової практики. В індоіранському середовищі була поширена гра у кості. Найпростіші з них складалися з наборів альчиків — суглобових кісточок дрібної рогатої худоби. Вони виступають і інструментом гри, і нагородою переможцю. У похованнях найудатніших гравців можна нарахувати до двохсот альчиків. Рідше трапляються спеціально вирізьблені гральні кості з позначками на гранях (рис. 186). Так, у похованні 5 кургану 1 біля с. Малозахар’їне на Дніпропетровщині чотири такі кості були прикриті дерев’яними ковпачками, що роз’яснює принцип гри[451]. Показово, що знаки на гральних костях відповідають цифрам “1”, “10” і “40”[452] — дням поминального циклу. Отже, простежується певний зв’язок між грою та поховальним культом. Як засвідчують індоарійські та давньогрецькі писемні джерела, гра у кості була прерогативою знаті. З часом ігрові набори удосконалюються, поряд з альчиками з’являються кістяні та кам’яні фішки, ігрове поле. Ігрову “дошку” у вигляді глиняного прямокутника, розділеного на 12 полів-клітин, виявлено поряд із набором із 77 альчиків у похованні 1 кургану 2 у групі 1 біля с. Суха Калина Дніпропетровської області[453]. Окремі альчики спеціально підшліфовувалися для гри, на їхніх гранях робилися спеціальні позначки.

Дослідження поховального культу розкриває, таким чином, різні аспекти духовної культури населення України, дає матеріал для певних історичних висновків.

Глава 6

Антропологічний склад населення