Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Рис. 183. Магічні вироби з кістки із зображеннями: І — Іллічівка; 2 — Путивль

Невелика серія жертовних ножів виділена на матеріалах бронзового віку Східної Європи[436]. Найбільш ранньою знахідкою цієї групи є кривий ніж із поховання доби ранньої бронзи біля с. Сватове на Луганщині[437]. Для жертовних ножів показовим є асиметричність леза, яке закінчується відігнутим убік кінцем. У Сватівському комплексі жертовний ніж був покладений поряд із звичайним, листовидної форми. Цей факт підкреслює різне функціональне навантаження названих знарядь. Добою пізньої бронзи датуються жертовні ножі з селища Вознесенка у Запоріжжі та із с. Єлисеєвичі у Північному Надазов’ї. Такі ножі використовували для забою та розробки жертовних тварин, зокрема на поховальних церемоніях. До культових знарядь також можна віднести згадану вище колотачку шамана з-під Путивля (рис. 183, 2) та двозубе знаряддя, вирізьблене із стегнової кістки людини, виявлене у ровику культової споруди на кургані 17 біля с. Виноградне Запорізької області. Використання кісток людини у косторізній справі не може бути пояснене браком відповідної сировини тваринного походження. Швидше це один із проявів магії, так само як і використання модельованих черепів.

Амулети входили складовими елементами до набору прикрас, виконуючи магічну захисну функцію оберега. Враховуючи невелику кількість знахідок амулетів у похованнях, слід припустити, що володіння ними було доступним не кожному. В індоіранських племен таким амулетом або навіть, як вважає В. Я. Кияшко, фетишем були молоткоподібні шпильки та рогачки, вирізьблені з кістки та рогу. Серед різних етносів трапляються амулети з просвердлених ікол хижих тварин. Для праслов’ян та прабалтів показові кільцевидні підвіски з бурштину та вічковидні бронзові. Серед прафрако-іллірійського населення Закарпаття були поширені медальйони з місяцеподібними підвісками у формі закручених досередини волют. Однак незрівнянно більшою популярністю у представників різних етнічних груп користувалася солярна символіка, коли дрібним речам особистого вжитку надавалася форма хреста, кола та хреста, вписаного до кола. Побутували також амулети у вигляді мініатюрних копій, знарядь праці (серпиків, сокирок, молоточків, гачків та ін.).

Розквіт землеробства за доби пізньої бронзи сприяв поширенню металевих амулетів у вигляді високого трикутника, увінчаного трьома хрестоподібно розташованими кільцями, які нагадують обрис жінки. І. К. Свєшніков відзначив схожість таких підвісок із давньоєгипетським символом “анх” — ієрогліфом “життя”[438]. Як амулети використовували окремі кістки тварин, роблячи у них отвори для підвішування, зокрема метаподії бика та коня[439].

Бронзовий вік позначений особливим розвитком солярного культу на всіх континентах Старого Світу, як у перших цивілізаціях (Єгипет, Месопотамія), так і у первісних племен. Поклоніння Сонцю пов’язане з успіхами у розвитку скотарства, землеробства, металообробки. Таким чином, економічний прогрес надав нового імпульсу розвиткові духовної культури. Огляд ритуальних споруд та предметів культу показує, що в курганах, кромлехах, ровах, огорожах, зольниках, жертовниках, вівтарях, головним конструктивним елементом є коло — найпоширеніший символ Сонця. Солярна символіка (коло, хрест, та їхні комбінації) зафіксована в наскельних малюнках, на посуді ритуального призначення, амулетах, клейнодах, зброї (рис. 184). В індоіранських племен солярний знак нерідко подавався у вигляді свастики. На нашу думку, обряд поклоніння Сонцю відбувався на згаданих вище святилищах округлої форми, біля вівтарів згідно з найважливішими календарними обрядами, а також на висотах біля наскельних зображень світила. Із появою легкої швидкохідної колісниці, з колесами на шпицях та запряженої кіньми, образ Сонця став асоціюватися з умовним чотиришпицевим колесом із крапкою або кружальцем у центрі, на перехрещенні шпиць. Складається міф про сонячну колісницю, запряжену небесними конями або ж птахами. Візницею на ній виступає сам сонячний диск — уособлення світила. Елементи солярного міфу відображені, зокрема, на так званих кінських брилах Кам’яної могили, де домінують солярні знаки, коні, колісниці.

Рис. 184. Керамічні вироби з малюнками та знаками

Якщо Сонце є вогнем небесним, із рухом якого пов’язані річний господарчий цикл та регулярна зміна пір року, то повсякденне життя не могло обійтися без вогню земного, що палахкотів у кожній оселі. Уявлення про велику очисну силу вогню увійшло у свідомість людини, бо підтверджувалося на практиці. Вогнем очищалося місце будівництва житла та поховальної споруди. Великі багаття та малі вогнища палали на святилищах і перед домашніми вівтарями. У мешканців лісостепу культ вогню засвідчений численними зольниками, де місцевлаштування величезного багаття, після відповідних культових церемоній, увічнювалося земляним насипом. Населення степової смуги було менш схильним до влаштування грандіозних вогнищ за браком деревини, але й воно віддавало належне вогненному ритуалу, користуючись жаровнями чи курушками.

У власній оселі члени сім’ї поклонялися духові домашнього вогнища. Поряд з останнім, як правило, розташовувався невеличкий вівтарик. Жертвоприношення здійснювалося колосками злаків або глиняними “паляничками” з домішками зерен. Забивалися тварини та птахи або ж приносилися у жертву їхні глиняні подоби. Такі обряди мали у майбутньому гарантувати приріст сім’ї, худоби та рясний урожай.

Поклоніння Сонцю, вогню та домашньому вогнищу взаємопов’язані і не піддаються чіткому розмежуванню, принаймні на археологічному матеріалі, так само як і вогненна та солярна символіка. Ряд дослідників саме із солярно-вогняного циклу обрядів виводить звичай кремації[440]. Спалення небіжчиків мало значне поширення у праслов’янських, прабалтійських, фракійських та фіно-угорських племен України і вибірково використовувалося в індоіранському середовищі. Душа небіжчика з димом поховального багаття могла піднятися до неба чи опуститися у землю, зникнувши за обрієм. Отже, вогонь сприймався як універсальний медіатор, зв’язковий, що з’єднував при виконанні певних ритуалів підземний, земний та небесний світи.

Суб’єктами поклоніння у населення бронзової доби в Україні виступали окремі види свійських тварин, птахи, змії. Зосередимо увагу лише на показових фактах.

Рис. 185. Горщик із с. Бахмутівка з парними схематичними зображеннями “людини” та “стріли”.

Згідно з розрахунками астрологів, Україна розташована під знаком Тільця. Слід відзначити, що саме бик виступає найшанованішою твариною у II тис. до н. е. на теренах нашої держави. Є суто економічне пояснення цього явища — велика рогата худоба переважала серед свійських тварин у більшості етнічних груп населення, щедро постачаючи людям молочні продукти, м’ясо, шкіру та кістки. Водночас М. О. Чмихов настійно доводить, що аборигенам України вже був відомий зодіакальний цикл і серед інших знаків Зодіаку вони вирізняли знак Тільця. Названий знак, зокрема, наявний на ритуальному посуді індоіранців, у їхній знаковій системі.

Серед невеликої групи дрібних ідолів теж переважав бик[441]. Ю. О. Шилов простежує декілька курганів та досипок, які у плані нібито дають обриси бичачої голови та рогів, та пов’язує їх із культом Тільця. У праслов’янського населення лісостепу образ бика наявний на дрібній глиняній пластиці. Звичайно, можна піддавати сумніву деякі з наведених фактів, спостережень та інтерпретацій, але лишається незаперечним, що жоден інший представник фауни не має такої виразної іконографії у II тис. до н. е. У цьому переконує і комплекс малюнків на “бичачих” брилах Кам’яної могили, де образ бика має глибокі іконографічні традиції, починаючи з “протобика”.

З огляду на наведені факти не дивно, що саме велику рогату худобу найбільше приносили в жертву. Черепи та інші частини кістяків тварин цього виду постійно знаходять у насипах курганів, при поховальних спорудах, на святилищах та зольниках біля вівтарів. У кургані поблизу с. Комишуваха Донецької області ритуальний майданчик обмежувався черепами чотирьох биків по кутах, а п’ятий череп був покладений при верхівці насипу. Жертовна тварина виступає тут як супутник померлого під час його переходу на той світ. Шкірою бика чи корови накривали поховальну споруду. Можливо, навіть виготовляли опудало тварини, бо в курганах 14 та 16 біля с. Морокіно Харківської області над дерев’яними трунами-зрубами череп, чотири кінцівки ніг та хребці хвоста розташовувалися у такому порядку, ніби тварина нависала над зрубом[442].

Шанування коня як культової тварини спостерігається ближче до середини та у другій половині II тис. до н. е. внаслідок використання цієї тварини як тяглової сили. У цей час відомі зображення коня у фракійських, праслов’янських та іранських племен. У фракійського населення кінь кількісно переважав серед інших видів свійських тварин. Отже, і тут можна вбачати певні економічні передумови поклоніння саме коню. При культових церемоніях кінь виступає як жертовна тварина. Так, на Новоселицькому зольнику Одеської області зафіксовано жертвоприношення одинадцяти коней. Черепи тварин були покладені дугою у південно-східному секторі зольника, причому чергуючись тіменем то догори, то донизу, що мало символізувати одвічне протистояння життя та смерті. У первісному мистецтві мертва істота зображувалася головою вниз.

Як засіб пересування кінь відігравав значну роль у поховальному ритуалі, перевозячи померлого у потойбічний світ. Функції коня та вола щодо цього збігаються. Тому черепи, а іноді і кістяки коней трапляються у насипах курганів та на перекриттях поховань, у комплексах святилищ та жертовників. Для особливо’ урочистих випадків робилося опудало коня. Залишки такого опудала виявлено над похованням 3 у кургані 5 біля с. Новогупалівки Запорізької області. Тіло небіжчика було закрите двох’ярусним дерев’яним щитом, на який і поставили опудало коня. При дослідженні тут було знайдено череп, кістяк та кінцівки ніг. У сусідньому кургані відзначено жертвоприношення семи коней та чотирьох овець, що стосується цього ж часу.

Розвиваючись, культ коня поступово витісняє вшановування бика, хоча ще протягом деякого часу згадані культи співіснують. Матеріали дослідження наскельних малюнків Кам’яної могили свідчать, що брили із зображенням биків відносяться до першої половини II тис. до н. е. Після руйнування цих брил з’являються малюнки з конями[443].

За доби бронзи відомі поклоніння й іншим живим істотам: вівцям, свиням, птахам, зміям. Система вірувань була досить складною та різноманітною у різних груп населення.

Поховальний культ залишив нам найбільшу кількість матеріальних свідчень і виступає як одна з форм релігії, пов’язаних із культом предків. Тож розділити їх на археологічному матеріалі практично неможливо. Поняття “поховальний культ” охоплює сукупність релігійних обрядів, що стосуються померлих, та пов’язані з цими обрядами вірування[444]. На жаль, відомі вади археологічної інформації не дають можливості простежити ряд дій із тілом небіжчика. Тому доводиться звертатися до етнографічних джерел.

Враховуючи, що населення України у бронзовому віці було індоєвропейським, за винятком невеликого масиву фіно-угрів на північному сході, за основу взята схема поховального обряду індоєвропейців, розроблена на лінгвістичному та етнографічному матеріалі.