Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Велику роль у релігійних уявленнях трипільців відігравав образ змія-вужа. Він був посередником між небом і землею та пов’язувався з весняним пробудженням землі[237]. Крім того, існував образ змія-дракона, що став уособленням чоловічого начала[238]. В обох випадках змій виступає охоронцем. Його зображення на жіночих статуетках трактуються як символ охорони плода, а на великих посудинах-зерновиках він є охоронцем їхнього вмісту.

Особливе значення в обрядності й міфотворчості землеробів мав образ бика, найважливішої сільськогосподарської тварини. Про це свідчать ^численні скульптурні зображення биків, поховання їхніх черепів у житлах на поселеннях Бернашівка, Сабатинівка II, Лука Врублевецька, рельєфні зображення на посуді. Іноді образ бика пов’язується з образом жінки-матері або виступає символом сонячного божества[239]. Серед інших шанованих трипільцями тварин слід назвати собаку, ведмедя, оленя. У населення культури кулястих амфор такими були свині, ритуальні поховання яких трапляються поряд із культовими похованнями биків[240].

Рис. 136. Ранньотрипільська посудина із зображенням змія (Олександрівка).

Відправлення культів відбувалося здебільшого очевидно, в домашніх святилищах, де будувалися спеціальні вівтарі, або жертовники. Вівтарі хрестовидної або округлої форми знайдені під час розкопок жител на багатьох поселеннях трипільської культури. Відтворюються вони й на моделях жител. Були, мабуть, на поселеннях і будівлі-святилища, споруджені навмисне для відправлення культів великою сім’єю чи громадою. Зразком тут може правити реконструйоване М. Л. Макаревичем святилище за даними розкопок у Сабатинівці II. Це був будинок площею 70 м2 із входом у вигляді вузького коридору. Під протилежною до входу стіною розташовувався прямокутний глинобитний вівтар, на якому містилися 16 сидячих у крісельцях жіночих статуеток. Поряд у кутку стояв масивний глиняний трон із рогатою спинкою, а перед ним — округла купольна піч, біля якої, поряд із посудом, лежали п’ять зернотерок і п’ять статуеток. Судячи з малюнків на посуді, де зображені жінки, котрі, очевидно, танцюють (Бринзени III, Гребені), різні ритуали могли супроводжуватися танцями. Із ритуалами були пов’язані й деякі категорії посуду, зокрема так звані бінок леви дні посудини. К. К. Черниш розглядає їх як своєрідні антропоморфні скульптури, оскільки окремі їхні частини символізують людей з піднятими над головою чашами[241]. Б. О. Рибаков уважає, що біноклевидні посуди використовувалися в масових обрядах “напування землі”. Крім біноклевидних були й інші ритуальні посудини, зокрема чаші на піддонах. У цих чаш піддон складається з двох — чотирьох досить реалістичних або дуже стилізованих жіночих фігур, які, утворюючи коло, піднімають до неба величезну чару. Іноді чару тримає на голові одинока жіноча фігура. Б. О. Рибаков убачає в цих фігурах перших чародійок, котрі звертаються до Великої матері з молінням про воду. Ці чари використовувалися під час весняно-літніх обрядів і пов’язувалися з магією небесної води.

Крім естетичного, велике смислове навантаження несуть форма та орнаментація посуду. У трипільській орнаментації виділяються сюжети, пов’язані з культом родючості, до яких відносяться символи засіяного поля, проростаючого зерна, небесного дощу. Трапляються солярні та місячні знаки, спіраль як символ безперервного руху сонця[242].

Рис. 137. Глиняний вівтарик (Окопи).

Очевидно, складними були у давніх землеробів уявлення про життя і смерть, зафіксовані у поховальних пам’ятках. Мабуть, існувала віра в життя після смерті, що зумовило появу звичаю класти похованому інвентар у вигляді посуду, знарядь праці, прикрас.

Досить складною є проблема визначення обряду поховання, притаманного племенам трипільської культури. Для раннього, середнього та початку пізнього етапів розвитку культури могильники невідомі. Виявлено лише декілька поховань — трупопокладення та трупоспалення на території поселень, а також трупопокладення з трипільським посудом під курганами. Ці поховання слушно вважаються жертовними і не можуть характеризувати обряд поховання трипільців загалом. Слід зауважити, що в цей час обряд був таким, що не фіксується в процесі археологічних досліджень. Відомі прецеденти існування нефіксованих обрядів поховання. Зокрема, в індуїзмі до наших днів зберігся звичай спалювання трупів по можливості на березі священної ріки, коли попіл поховального вогнища кидається у воду[243]. Ймовірно, у трипільців теж був поширений обряд трупоспалення, зафіксований на пізньому етапі в могильниках софіївського типу в Подніпров’ї.

Рис. 138. Реконструкція трипільського святилища з поселення Сабатинівка П. Автор М. Л. Макаревич.

На пізньому етапі в різних частинах ареалу розповсюдження трипільців виникають одразу кілька типів поховального обряду. У Подніпров’ї найбільш раннім (кінець першої половини пізнього етапу) є могильник біля с. Чапаївка, що на південній околиці Києва. Тут до поселення з північно-західного боку прилягав могильник із 31 похованням. Кістяки лежали у чотири ряди у випростаному положенні, головами на захід. Деякі супроводжувалися посудом, знаряддями праці з кременю і статуеткою. Наприкінці пізнього етапу у Подніпров’ї з’являються могильники софіївського типу (Софіївка, Червоний Хутір, Чернин, Завалівка), які включали від 16 до 200 поховань-трупоспалень. Перепалені кістки, а також поховальний інвентар (невеликі посудини, прикраси, знаряддя праці, зброя) складалися в горщики-урни або загорталися в тканину і закопувалися у землю.

Рис. 139. Розгортка орнаменту пізньотрипільської посудини з антропоморфними зображеннями.

Зовсім інший обряд побутував у Подністров’ї та Північно-Західному Причорномор’ї. У с. Вихватинці Рибницького району Молдови протягом 1947—1959 рр. було досліджено могильник початку другої половини пізнього етапу, де знайдено 63 поховання-трупопокладення. Небіжчика клали до овальної чи підпрямокутної ями у зібганому положенні, переважно на лівий бік, головою на північ або північний схід. Поховальний інвентар складався з посуду, знарядь праці з кременю, інших порід каменю, кістки, рогу, антропоморфної пластики. Грунтові могильники із скорченими на боці небіжчиками характерні і для пам’яток усатівського типу (Усатове, Маяки, Данку I, II, Данчени). Але тут існував ще й досить складний обряд поховання в курганних могильниках. Довкола могили будувалися грандіозні кромлехи, а ями перекривалися кам’яними закладами. Серед поховального інвентаря, крім посуду, багато прикрас і знарядь праці з міді.

Рис. 140. Посудина з антропоморфними зображеннями та прорисовка антропоморфного зображення. Кінець середнього Трипілля (Гребені).

Таким чином, обряд поховання трипільців фіксується лише на пізньому етапі, коли вони починають інтенсивно змішуватися з іноетнічним населенням, утрачаючи етнічну чистоту, а отже, і деякі традиції, набуваючи водночас нових, навіть у такій консервативній сфері, як ідеологія.

Поява випростаних трупопокладень, розташованих рядами у могильнику біля Чапаївки, може свідчити про включення до складу трипільського суспільства значної частини місцевого неолітичного населення дніпро-донецької культурної спільності, якому був притаманний саме такий обряд. Могильники софіївського типу є, очевидно, результатом поєднання трипільського обряду кремації та запозиченого, можливо у нащадків середньостогівської спільності, звичаю закопування останків у землю. Усатівські грунтові і курганні могильники виникли, очевидно, внаслідок поєднання обряду, засвідченого в пам’ятках вихватинського типу, з обрядом нижньомихайлівських та ямних племен. Щоправда, важко пояснити виникнення обряду трупопокладення у Вихватинському могильнику, але він також, очевидно, може свідчити про змішування трипільців із представниками іншого етносу. Щодо віри в життя після смерті може свідчити і залишення в трипільських будинках цілого посуду, зернотерок, деяких знарядь праці перед ритуальним спаленням. Тобто недавно ще житлові приміщення ставали культовою пам’яткою, де продовжували жити душі померлих тут мешканців, яким залишені речі мали стати у пригоді у потойбічному світі[244]. Спалення ж будинків вказує на існування культу вогню, за допомогою якого здійснювався перехід з однієї якості в іншу. Так само поводилися і з гончарними печами. За спостереженнями дослідників перед тим як залишити випалювальні камери, їх заповнювали спеціально відібраними посудинами, що було своєрідним жертвоприношенням не тільки для умилостивления божества, котре опікувалося гончарством, а й з метою подальшого забезпечення виробництва. Цей ритуал був, очевидно, складовою частиною великого ритуалу облишения поселень.

Рис. 141. Ранньотрипільська “чара” (Гренівка).

Світогляд степового населення енеолітичної та ранньобронзової доби формувався під безпосереднім впливом тих змін, що відбувалися у господарстві та суспільному устрої, а саме в процесі становлення та розвитку рухливих форм скотарства та утвердження патріархальних відносин. Чільне місце в житті людей посідали проблеми утримання худоби (биків, овець, коней), яка стала основним засобом існування та добробуту степовиків. Це, в свою чергу, не могло не позначитися на релігійних уявленнях, як і взагалі на характері мислення, давнього степового населення. Худоба стає центром космогонічних уявлень про навколишній світ, посередником у спілкуванні з богами, яким надаються риси найбільш шанованих тварин, що спричинилося до значного поширення такого культу, як культ бика. Останні відігравали головну роль при жертвоприношеннях, у поховальних ритуалах тощо. Звичайно, на археологічному матеріалі важко розкрити всі сторони світосприйняття степових скотарських племен, проникнути в сутність їхнього мислення, реконструювати міфологію та систему уявлень про навколишній світ. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що скотарські племена набагато бідніші щодо образного та наочного відтворення свого світосприйняття в предметах матеріальної та духовної культури порівняно із землеробськими, зокрема трипільцями. Крім того, у діях степовиків досить складно відокремити міфологічне від практичного, ірраціональне від раціонального. Звичайно, екстенсивність господарства, залежність від примх природи вели до обожнення всього, що оточувало людей і не могло бути пояснене. Але виходити лише з міфологічності світосприйняття степовиків буде помилкою. З відокремленням та розвитком спеціалізованого пастушого господарства раціональні знання набувають дедалі більш самостійного значення, що простежується навіть у поховальних обрядах, які на початкових етапах з появою курганів відзначалися суто релігійно-міфологічною зумовленістю з багатьма, з погляду сучасної людини, нелогічними та невиправданими діями, матеріальними і трудовими витратами. Але з часом у ритуалах з’являється раціональніший підхід і в оформленні курганів та могил, і в характері та якості супроводжуючого інвентаря. Щоправда, в цілому кожна з груп степового населення дотримувалася протягом свого існування досить сталих ритуальних канонів. Саме тому поховання представників окремих культурних груп можна відносити до найбільш інформативних джерел у вивченні духовної культури первісного населення степової смуги. До таких джерел належать також культові речі — намиста з молоткоподібними амулетами, пластика з каменю та глини (зооморфні та антропоморфні фігурки), кераміка, прикрашена нестандартними орнаментальними мотивами та сюжетами. Особливе місце у ритуальній практиці посідали монументальна кам’яна скульптура (антропоморфні стели), монументальне оформлення курганів у вигляді кромлехів, крепід, ровів тощо та сам процес будівництва курганів. Останні не лише засвідчили про значні соціальні зміни в суспільстві, а й закріпили їх в певній релігійно-міфологічній системі, символом якої і стали кургани. У наш час кургани розглядаються не просто як купи землі, насипані над могилою шапками чи возами. Завдяки новітнім дослідженням археологів не викликає сумнівів не тільки суто технічна або архітектурна складність насипів, спорудження яких потребувало певного порядку та чіткої технологічної послідовності, й складна семантика цих споруд у системі релігійно-міфологічних уявлень їхніх будівників. Насамперед це стосується поховальних ритуалів та культів. Очевидно, що кургани — це лише деформовані з різних причин (внаслідок природних явищ, втручання людей) культові споруди, первісний вигляд яких відрізнявся від сучасного. Реконструкція такого вигляду надмогильних споруд, що стала нагальною потребою сучасного курганознавства, слугуватиме ключем до відтворення духовної культури степовиків, оскільки проллє світло на характер космогонічної системи поглядів скотарського населення степів. Зрозуміти цю систему вчені намагаються за допомогою найдавніших писемних джерел, передусім збірки давньоіндійських гімнів “Рігведи”, створення якої відносять до другої половини — кінця II тис. до н. е. Корені ж цієї усної традиції сягають у глиб тисячоліть, до часів існування індоіранської або арійської спільності. Спираючись на основні міфологічні сюжети “Рігведи” та проводячи певні паралелі з обрядовою практикою давніх єгиптян та греків, деякі дослідники вбачають у курганах міфічний первісний пагорб — символічний початок організованого Всесвіту. У курганах втілена також символіка сонця. Ритуал поховання під курганом передбачав для небіжчика досягнення вічного блаженства або відродження та перевтілення в новому світі. Поховальна споруда символізувала вічне житло, в якому забезпечувалися умови для відродження. Символами солярного культу вважаються кромлехи, крепіди та рови навколо курганів, які підкреслюють циклічність простору і часу, вічне оновлення життя, природи. Крім того, окремі дослідники вбачають у символіці курганних насипів відображення головних міфів “Рігведи”, зокрема міфу про боротьбу бога грози та війни Індри із змієм Врітру або міфу про утворення Всесвіту. Водночас космогонічність, покладена в основи курганного будівництва, вертикальна та горизонтальна будова курганного простору та могили не викликають сумнівів щодо кургану як засобу забезпечення умов для переходу та відродження померлого в іншому світі або забезпечення його безсмертя.

Рис. 142. Реконструкція первісного вигляду кургану доби ранньої бронзи (1) біля с. Новий Світ (курган 2) (за А. В. Андросовим) та модель розрізу кургану (2) ямного населення з обрисами руйнації під впливом природних факторів.

Перші кургани з’являються над похованнями населення скелянської культури. Це були ще невеликі насипи, іноді оточені кромлехом, що надавало їм вигляду кільця, заповненого чорноземом із плоскою поверхнею. Для своїх могильників скелянці обирали здебільшого місцевості, де було достатньо природних пагорбів, або високі місця на вододілах, там, де пізніше будували кургани інші племена, зокрема ямної культури. На відміну від неолітичних традицій випростаних поховань скелянці репрезентують вже обряд у зібганому положенні на спині з випростаними або підігнутими руками, кисті яких були складені на животі. Зігнуті ноги, як правило, зберігали первісне положення колінами догори. Небіжчиків клали головою на схід, а тіло та дно могили щедро посипали червоною вохрою. Останній акт не тільки символізував кров або вогонь очищення, а й сприяв головній меті ритуалу — відродженню померлого. Ці основні обрядові риси, що були привнесені скелянськими племенами, а саме зібганість положення небіжчика, східна його орієнтація та вохра, стали на багато віків визначальними в поховальних ритуалах степового населення й були притаманні населенню стогівської та дереївської культур, нижньомихайлівцям в енеоліті, ямному населенню та кемі-обинцям у ранньобронзовому віці. Щоправда, стогівцям та дереївцям не властивий курганний ритуал. Померлих вони ховали в грунтових могильниках. А у нижньомихайлівців та ямників відбуваються ускладнення та певна трансформація ритуалів, спричинені особливостями генези цих груп населення. У перших спостерігається поширення поряд із земляним насипом специфічних конструкцій у вигляді ровиків, кам’яних кромлехів та крепід, закладів, глиняних обмазок тощо. Небіжчиків ховали в овальних ямах, кам’яних скринях у зібганому положенні на боці з асиметричним положенням рук, коли одна випростана, а друга зігнута, кисть якої лежить на животі. Поховання супроводжувалися тризнами, які фіксуються у вигляді розкиданих на стародавній поверхні фрагментів битого посуду, кісток тварин. У ряді випадків поряд із тризною фіксуються святилища із стовповими конструкціями за межами кургану, залишки вогнищ, золи та вугілля.

Складні ритуальні дії відзначені у населення квітянської культури, яке не перейшло до зібганого положення похованих, зберігаючи традиції випростаних поховань неолітичної доби. Але зміни торкнулися ритуалів і цього, досить консервативного населення. Вони починають будувати кургани над індивідуальними похованнями або групами поховань. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, дерев’яних та кам’яних скринях, у випростаному положенні та з випростаними уздовж тіла руками. Перевага надавалася східній орієнтації. Значне місце в ритуалі було відведене вогню та вохрі, оскільки вогнища та зола, а також тризна часто спостерігалися під курганними насипами, на давній поверхні, а померлих супроводжували специфічні формовані шматки рожевої вохри у вигляді серцеподібних плиток, циліндрів, “хлібців”. Останні, на думку І. Ф. Ковальової, уособлювали уявлення про серце як осередок душі, життєвої сили, забезпечуючи можливість відродження покійного. Квітянське населення перейняло у нижньомихайлівців, з якими межувало, звичай огороджування курганів кромлехами та ровиками, а ті в свою чергу, запозичили у них культ вогню, виготовлення формованих виробів з вохри тощо.