Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Наприкінці середнього етапу своєї історії на Дніпрі трипільці зіткнулися із скотарсько-землеробським населенням середньостогівської спільності, а саме дереївської культури. Їхні стосунки склалися, мабуть, не кращим чином, і трипільці були змушені відійти дещо північніше, освоїти район Правобережжя між річками Стугна і Тетерів, а також Лівобережжя від гирла р. Трубіж лд півдні до р. Остер на півночі. Про раптовий відхід трипільців свідчить те, що найраніші на цій території трипільські поселення типу Чапаївки представлені лише тимчасовими заглибленими житлами. Територію південніше Стугни трипільці залишають назавжди. Поселення, пізніші за пам’ятки типу Коломийщини І, тут відсутні. Що ж до населення північної частини Середнього Подніпров’я, то воно згодом відновлює своє традиційне господарство, знову будуються довгочасові наземні глинобитні житла (пам’ятки типу Лукашів), відроджуються зв’язки з трипільським світом. Але з часом знову стикаються з найпізніші ми середньостогівцями, відомими за пам’ятками типу Пивихи. Останні, мешкаючи в лісостепу, очевидно, перебудовують своє господарство, віддаючи перевагу землеробству, про що свідчать поки що нечисленні знахідки їхніх поселень (Градіжськ, гора Пивиха; Козинці, урочище Загай; Лубни) навіть із залишками глинобитних будівель (Лубни). Очевидно, у Подніпров’ї вони частково зливаються з трипільцями, внаслідок чого з’являються так звані пам'ятки софіївського типу. Кількісно і культурно переважав, очевидно, трипільський компонент, судячи з того, що зберігаються прийоми у спорудженні заглиблених жител, форми і орнаментація посуду. Одночасно втрачається традиція наземного глинобитного житлобудування, технологія виготовлення кераміки, дещо змінюється топографія поселень — поряд з оселями на високих мисах трапляються поселення на підвищеннях у заплавах. Останні є, у трактовці деяких дослідників, перехідними до скотарства, але, зважаючи на переважне тяжіння до мисів і лесових чорноземів, слід думати, що землеробська орієнтація господарства не змінилася.

У Подністров’ї наприкінці середнього етапу (ВИ) демографічна ситуація, очевидно, знов ускладнилася і нова хвиля переселенців посунулась на схід у Буго-Дніпровське межиріччя. Рухалися вони сюди, мабуть, по Південному Бугу та його лівій притоці — р. Синюсі. Саме на берегах Синюхи з’являються їхні перші поселення (Володимирівна, Михайлівна) які, на думку Т. Г. Мовші та інших дослідників, започаткували тут окрему томашівську локальну групу пам’яток.

Заселяючи цей район, переселенці відразу ж вдаються до побудови великих поселень (Володимирівна — 70 га, Михайлівна — 100 га), а згодом тут з’являються поселення-гіганти, площею близько 250—450 га, що налічували від 8 до 14 тис. жителів (Сушківка, Доброводи, Тальянки, Майданецьке, Чичеркозівка, Томашівка). Одна з прийнятих думок щодо причин створення великих поселень висловлена К. К. Черниш. Вона пояснює їхню появу необхідністю концентрації великих мас населення для протистояння степу. Очевидно, ця думка слушна, оскільки підтверджується розташуванням здебільшого великих поселень у глибині території на малих річках, подалі від основних водних артерій. Якщо ж виникала необхідність побудови поселень на берегах великих річок, то обиралися місця на мисах, добре захищені природними перепонами. Забудова поселень виконувалась по плану, який передбачав існування двох — чотирьох замкнутих контурів, коли житла розташовуються паралельно одне одному, утворюючи• концентричні кола чи овали, і якщо будинки з’єднувалися глинобитними стінами, то вони утворювали кілька суцільних ліній захисту.

Внаслідок широких досліджень поселень трипільської культури в Буго-Дніпровському межиріччі в 60—90-х роках цей район вважається вивченим краще, ніж будь-який інший, і на його прикладі відкривається можливість вивчення ряду питань, пов’язаних з історією, економікою, соціальним устроєм, ідеологією.

Освоївши на фазі пам’яток типу Володимирівни р. Синюху та її притоки Ятрань (Полонисте), Велику Вись (Андріївна, Маслове), трипільці на наступних фазах (пам’ятки типу Небелівки, Глибочка) розширюють свою територію до Дніпра, де відомі за пам’ятками канівської групи. Але згодом звужують її до басейнів Гнилого та Гірського Тікичів, Великої Висі, Ятрані, де існують протягом чотирьох наступних фаз (пам’ятки типу Попудні, Сушківки, Майданецького, Томашівки). Треба сказати, що річки Ятрань та Велика Вись, які течуть у широтному напрямку (перша із заходу на схід, а друга — навпаки), були своєрідними природними (південними) кордонами, що відділяли їх від населення степу.

Картографування пам’яток місцевого “східного” та прийшлого “західного” населення виявляє цікаву картину, що прийшлі племена мешкали в основному в межах вузької (30—40 км) смуги лісостепу, вздовж його південного кордону і лише нечисленні їхні невеликі поселення трапляються північніше. Поселень місцевого населення у цій смузі немає, хоча за природними умовами вона відповідала традиційним вимогам трипільців щодо території. Отже треба гадати, що вона не заселялася навмисне і була залишена як лісовий бар’єр, який відмежовував їх від степу. Як відмічають дослідники, степові скотарі “рухались степами, уникаючи лісів, ярів, мочарів. Звичайно їхній шлях проходив по “грядах” — рівних степових вододілах”[146]. С. О. Плетньова, зокрема, відмічає, що на початку II тис. н. е. великий ліс, розміщений на південь від Поросся, був чудовим захистом від степовиків. Треба гадати, що й у даному випадку лісова смуга могла бути серйозною перешкодою на шляху проникнення степовиків углиб лісостепу.

За часів існування трипільців у Буго-Дніпровському межиріччі, найбезпечнішим з боку степу, і тому найбільш заселеним, був район між річками Ятрань, Гірський та Гнилий Тікичі, Велика Вись. Найчастіше, мабуть, страждали від набігів більш східні (райони, де (зважаючи на специфіку пересування степовиків по вододілах) проходив основний шлях углиб лісостепу із степового межиріччя Дніпра та Інгульця, Інгульця та Інгула, Інгула та Південного Бугу повз верхів’я Великої Висі, Інгула, Інгульця по вододілу між басейнами Росі та Гнилого Тікича до їхніх витоків. Не випадково, що поселення канівської групи розташовуються лише на лівому березі Росі, а на всьому просторі від Гнилого Тікича до гирла Росі і південніше неї пам’ятки трипільської культури поодинокі, найпізніші — взагалі невідомі.

На початку пізнього (СІ) етапу практично весь Український Лісостеп був уже освоєний і поділений окремими племенами трипільської культури та іншоетнічним населенням того ж господарчо-культурного типу. Всі наступні переміщення трипільців тепер стали можливі за рахунок перерозподілу території в межах трипільської спільності, завоювання сусідніх західних районів, заселених іншоетнічними землеробськими племенами, або ж пристосування до іншого екологічного середовища. Але останнє вимагало зміни типу господарства.

Отже, прикладом перерозподілу території можуть слугувати спостереження за населенням Буго-Дніпровського межиріччя. Оселившись у згаданій вузькій смузі вздовж південного кордону лісостепу, племена томашівської локальної групи згодом остаточно витіснили місцеве трипільське населення східного ареалу у Подніпров’я, але через кілька століть самі зазнали тиску нової хвилі переселенців з Подністров’я.

На початку другої половини пізнього періоду культури (СІІ), наприкінці першої чверті III тис. до н. е. у Пруто-Дністровському межиріччі за поки що нез’ясованих історичних обставин на базі місцевого локального варіанту типу Варварівки XV виникають два нових культурних явища, відомих за пам’ятками типу Бринзен (за В. О. Дергачовим)[147], або Жванцю (за Т. Г. Мовшею)[148] та типу Вихватинців. Носії першого утворення згодом розповсюджуються на все Середнє Подністров’я і Побужжя. Саме з міграцією цієї групи пов’язано зникнення населення північної частини Середнього Подністров’я, відомого за пам’ятками типу Кошилівців, а в Буго-Дніпровському межиріччі — населення томашівської локальної групи. З переселенням частини населення бринзено-жванецької групи деякі дослідники пов’язують появу на Волині пам’яток типу Колодяжина, Хоріва та Троянова, а у Подніпров’ї — типу Софіївки, що призвело до поступового нівелювання культурних варіантів у межах пізньотрипільської культурно-історичної спільності.

У Буго-Дніпровському межиріччі населення бринзено-жванецької групи відоме за пам’ятками косенівської групи. Зважаючи на колекцію матеріалів поселення біля с. Косенівки Уманського району Черкаської області, де в керамічних комплексах, характерних для пришельців, виявлено в незначній кількості посуд попередників, тобто населення томашівської локальної групи, можна дійти висновку, що частина останніх була включена до складу нової групи, а інші змушені були залишити цю територію.

Щодо долі томашівського населення існує дві думки. В. О. Круц вважає, що воно відступило на захід, де, не знайшовши власної території, практично безслідно розчинилося серед споріднених трипільських племен. На думку Т. Г. Мовші, вони деякий час співіснували на одній території з пришельцями, а згодом під їхнім тиском переселилися в степ.

Нові хазяї Буго-Дніпровського межиріччя, племена косенівської локальної групи, прожили тут недовго, мабуть до XXVI століття до н. е. Це був час, коли степовики почали інтенсивно проникати в лісостеп, який завдяки господарчій діяльності трипільців, як буде показано далі, був перетворений на степ. Тут не лишилося місць, які б забезпечували традиційний спосіб трипільського господарства для досить великого, здатного себе захистити колективу. Водночас ця територія стала звичним середовищем для степовиків.

Карта 7. Трипільська культура кінця пізнього етапу розвитку.

І — трипільська культура: а — софіївська група, б — городсько-касперівська, в — західноволинська, г — вихватинська, д — усатівська; II — культура лійчастого посуду; III — східний кордон культури кулястих амфор; IV — нижньомихайлівська культур (пізній етап); V — дереївська культура (пізній етап); VI — дніпро-бузька група.

Частина трипільців, очевидно, починає змішуватись із степовиками, про що свідчать підкурганні поховання з трипільським посудом другої половини пізнього періоду вже не тільки в степу, а й у лісостепу (Колодисте, Серезліївка, Вільшанка, Єрмолаївка). Основна ж маса трипільців залишає Буго-Дніпровське межиріччя. І якщо раніше степовики проникали у лісостеп для випасу худоби і грабування землеробських поселень, то тепер вони вважають цю територію своєю, споруджуючи тут кургани, в тому числі на місцях більшості залишених трипільських поселень.

Залишаючи Буго-Дніпровське межиріччя, трипільці відходять, очевидно, до західних рубежів свого ареалу. Мабуть, з цією міграцією, з одного боку, і приходом носіїв культури лійчастого посуду із північного заходу — з другого, пов’язано зникнення залишків населення лендельської культури на теренах західних областей України. На сході землі останніх займають трипільці, а на заході — носії, культури лійчастого посуду. Кордон між ними проходив по р. Стир на Західній Волині і р. Гнила Липа у Верхньому Подністров’ї.

На Західній Волині відомі трипільські пам’ятки двох типів — Хорівського і Листвинського[149]. Обидва відносяться до другої половини пізнього етапу (СІІ). Перший — синхронний пам’яткам типу Троянова на Східній Волині і Софіївки на Дніпрі, а другий — пам’яткам типу Городська на Східній Волині і Усатова у Північно-Західному Причорномор’ї.

Свідченням ситуації, що склалася в цей час на території Західної Волині є синхронність пам’яток лендельської культури трипільським етапам ВІІ і СІ, а також пам’яток культури лійчастого посуду і трипільських етапу СІІ, що доводиться взаємними імпортами кераміки та радіокарбонними датами. Треба гадати, що трипільці і носії КЛП практично одночасово з різних боків почали освоєння цієї території. Подальша доля носіїв лендельської культури не простежується, що, очевидно, свідчить про асиміляцію його пришельцями, які продовжували тут жити до приходу представників культури кулястих амфор у середині III тис. до н. е.

Відносини між трипільцями та носіями культури лійчастого посуду мали, очевидно, здебільшого мирний характер, принаймні поважали територіальну цілісність одне одного. Дослідниками відмічається існування нейтральної території завширшки 40—50 км між районами поширення цих двох культур, де лише зрідка з’являлися короткочасні поселення[150].