Орієнталізм

А ось версія «Коментаря», зроблена в 1976 p.:

«Мірою того як націоналістичний рух ставав справді народним, він робився все менш національним і все більш релігійним — іншими словами, менш арабським і більш ісламським. У моменти кризи, — а таких в останні десятиліття було багато, — інстинктивна лояльність спільноти є тим почуттям, яке переважує всі інші. Гадаю, тут вистачить кількох прикладів. 2 листопада 1945 p. y Єгипті відбулися демонстрації [зверніть увагу на те, як фраза «відбулися демонстрації» прив’язується до ідеї «інстинктивної лояльності»; в попередній версії відповідальність за ці події складалася на «політичних лідерів»] в річницю проголошення британським урядом декларації Бальфура. Хоча це й не входило, безперечно, в наміри політичних лідерів, які організували її, демонстрація швидко перетворилася на антиєврейські заворушення, а антиєврейські заворушення на ще більший загальний вибух, у процесі якого було вчинено напад на кілька церков, католицьку, вірменську та грецьку [ще одна не випадкова відмінність: тут складається враження, що на багато церков, трьох різновидів, було вчинено напад; в давнішій версії згадувалося лише про три церкви], і завдано їм шкоди» 146.

Полемічною, а не науковою, метою Льюїса є показати, тут і деінде, що іслам — це антисемітська ідеологія, а не просто релігія. Йому довелося долати деякі логічні труднощі, аби довести, що іслам — страхітливе масове явище й разом з тим «не вельми популярне в народі», але ця проблема не затримала його надовго. Як засвідчує друга версія його тенденційної оповіді, він іде далі й проголошує, що іслам — це ірраціональний стадний або масовий феномен, який управляє мусульманами через пристрасті, {411} інстинкти та стихійні вибухи ненависті. Виставляючи іслам у такому світлі, він має очевидний намір налякати свою аудиторію, переконати її ніколи не поступатися й дюймом ісламові. Згідно з Льюїсом, іслам не розвивається, як не розвиваються й мусульмани; вони просто є, і за ними треба наглядати, з огляду на їхню глибинну сутність (таку, якою її бачить Льюїс), що включає в себе й давню ненависть до християн та євреїв. Льюїс повсюди стримує себе, щоб не робити таких підбурювальних тверджень прямо; він ніколи не забуває сказати, що, звичайно ж, мусульмани не такі антисеміти, якими були нацисти, але їхня релігія може дуже легко пристосуватися до антисемітизму, і так вона й зробила. В такому самому відношенні до ісламу перебувають і расизм, рабство та інші більш або менш «західні» пороки. Суттю ідеологічного погляду Льюїса на іслам є те, що він ніколи не змінюється, а його головна мета — переконати консервативні елементи єврейської читацької публіки та всіх інших, кому це цікаво слухати, що всяка політична, історична й наукова оповідь про мусульман має починатися й закінчуватися констатацією того факту, що мусульмани — це мусульмани.

«Бо визнати, що вся цивілізація може бути лояльною лише до релігії — це забагато. Навіть припустити таку річ — означало б образити ліберальну думку, завжди готову стати на оборону тих, кого вона розглядає як її охоронців. Це віддзеркалюється в сучасній неспроможності, як політичній, так і журналістській та науковій однаковою мірою, визнати значущість фактора релігії в поточних справах мусульманського світу і внаслідок цього у зверненні до мови лівих і правих, проґресистів і консерваторів, із застосуванням усіх запасів західної термінології, при поясненні мусульманських політичних феноменів вживання якої відзначається тією ж таки точністю та легкістю, як і звіт про крикетний матч, складений кореспондентом — фахівцем з бейсболу. [Льюїсові так подобається це останнє порівняння, що він цитує його дослівно зі своєї полемічної статті, опублікованої в 1964 р.]» 147.

В одній зі своїх пізніших праць Льюїс повідомляє нам, яка термінологія на його думку точніша та корисніша, хоча й ця термінологія, як здається, є не менш «західною» (хоч би що там означало поняття «західна»): {412} мусульмани, як і більшість інших колоніальних народів, неспроможні казати правду або навіть бачити її. Згідно з Льюїсом, вони хворобливо схильні до міфології, подібно до «так званої ревізіоністської школи в Сполучених Штатах, людей, які озираються назад на золоту добу американської доброчесності й приписують буквально всі гріхи та злочини світу нинішньому істеблішменту в їхній країні» 148. Окрім того, що це умисне перекручення й абсолютно неадекватне відображення ревізіоністської історії, така заувага ще й має на меті піднести Льюїса як великого історика над дріб’язковістю поглядів недорозвинутих мусульман та ревізіоністів.

Але в тому, що стосується точності викладу, й у тому, що стосується життя за його власним правилом (учений, проте, не повинен давати волю своїм упередженням) 149, Льюїс поводиться цілком безцеремонно і з самим собою, і зі своїми принципами. Він може, наприклад, цитувати арабські звинувачення, спрямовані проти сіонізму (застосовуючи «внутрішню» мову арабського націоналіста), й водночас не згадати, — ніде, у жодній зі своїх праць, — що була така подія, як сіоністське вторгнення в Палестину та її колонізація всупереч волі її тубільного арабського населення й у конфлікті з ним. Жоден ізраїльтянин не став би цього заперечувати, але Льюїс, історик-орієнталіст, просто обминає цю тему. Він може говорити про відсутність демократії на Середньому Сході, крім як у Ізраїлі, й жодного разу не згадати про «Правила надзвичайного стану», застосовувані в Ізраїлі супроти арабів; не має він також нічого сказати ані про «превентивні арешти» арабів у Ізраїлі, ані про десятки незаконних поселень на окупованому збройною силою західному узбережжі Ґази, ні про відсутність прав людини для арабів, головним із яких є право на імміґрацію, до колишньої Палестини. Натомість Льюїс дозволяє собі з безтурботністю вченого зауважити, що «імперіалізм і сіонізм [в тому плані, в якому це стосується арабів] були протягом тривалого часу відомі під їхніми давнішими назвами християн та євреїв» 150. Він цитує висловлювання Т. Е. Лоуренса про «семітів», щоб підперти ними свої звинувачення проти ісламу, він ніколи не обговорює сіонізм паралельно з ісламом (так ніби сіонізм був якимось французьким явищем, а не релігійним рухом із корінням на Сході), і він {413} намагається повсюди продемонструвати, що будь-яка революція є в ліпшому випадку формою «секулярного міленаріанізму».

Можна було б, звичайно, ставитися до цих сентенцій з більшою толерантністю, розглядаючи їх як суто політичну пропаґанду, — якою вони, безперечно, і є, — якби вони постійно не супроводжувалися заклинаннями про наукову об’єктивність, про справедливість, про неупередженість правдивого історика, з чого завжди випливає, що мусульмани та араби не можуть бути об’єктивними, а от орієнталісти, на зразок Льюїса, коли пишуть про мусульман і арабів, є об’єктивними за своїм визначенням, за своєю освітою, з огляду на той простий факт, що вони — західноєвропейці. Це — кульмінація орієнталізму як догми, що не тільки принижує його предмет, а й також засліплює тих, хто застосовує його методи. Але послухаймо тепер Льюїса, що розповість нам, як повинен поводитися історик. Ми можемо з повним правом спитати, невже тільки орієнтали мають ті упередження, які він осуджує.

«Симпатії [історика], звичайно ж, можуть вплинути на вибір ним предмета свого дослідження; але вони не повинні впливати на його аналіз цього предмета. Якщо, в процесі своїх досліджень, він доходить висновку, що група, з якою він себе ототожнює, завжди має слушність, а всі інші групи, з якими він перебуває в конфлікті, завжди слушності не мають, тоді йому можна порекомендувати, щоб він переглянув гіпотезу, на основі якої він підібрав та витлумачив свої факти; бо не в природі людських спільнот [мабуть, це стосується й спільноти орієнталістів] завжди мати слушність.

І нарешті, історик повинен бути справедливим і чесним у тому, як він подає свою історію. Цим я не хочу сказати, що він повинен обмежити себе простою оповіддю про безсумнівно з’ясовані ним факти. На багатьох етапах своєї праці історик мусить формулювати гіпотези та висловлювати судження. Важливим є те, що він повинен робити це обмірковано й експліцитно, розглядаючи як ті факти, що підтверджують його висновки, так і ті, котрі їх спростовують, перевіряючи різні варіанти можливих інтерпретацій і викладаючи експліцитно, яким є його рішення і як і чому він до нього прийшов» 151.

Шукати експліцитних, справедливих і обміркованих суджень Льюїса про іслам, який він вивчав, так, як він {414} його вивчав, було б шукати марно. Він воліє працювати, як ми вже бачили, вдаючись до нерозважливих припущень та відвертих інсинуацій. Проте є всі підстави підозрювати, що він робить це неусвідомлено (крім, можливо, тих випадків, коли йдеться про «політичні» матерії, такі, як його просіонізм, його антиарабський націоналізм та його очевидну підтримку крикливих гасел «холодної війни»), оскільки він мав би всі підстави сказати, що вся історія орієнталізму, на якій він був виплеканий, сприяла перетворенню цих інсинуацій і гіпотез на незаперечні істини.

Можливо, найнезаперечніша з цих опертих на тверді основи «істин» і найхимерніша серед них (бо важко собі уявити, щоб таке можна було сказати про будь-яку іншу мову) — це та, що арабська мова є небезпечною ідеологією. Сучасним locus classicus такого погляду на арабську мову є есе Е. Шаубі «Вплив арабської мови на психологію арабів» (Е. Shouby, «The Influence of the Arabiс Language on the Psychology of the Arabs») 152. Автор рекомендується як «психолог, фахівець у галузі як клінічної, так і соціальної психології», і можна припустити, що головною причиною широкої популярності його поглядів є той факт, що він сам — араб (причому схильний до самодискримінації, як ми побачимо). Арґумент, який він висуває, є напрочуд примітивним, оскільки Шаубі не має жодного уявлення про те, що таке мова і як вона функціонує. Проте вже з підзаголовків його есе можна добре зрозуміти, про що в ньому йдеться: арабська мова характеризується «загальною туманністю думки», «надмірним наголошуванням на лінґвістичні знаки», «схильністю до необґрунтованих тверджень та перебільшень». Шаубі часто цитують як авторитета, оскільки він сам себе за такого вважає й оскільки він репрезентує різновид німого араба, який водночас є великим фахівцем у грі словами без якогось серйозного наміру чи мети. Німота його дуже красномовна, оскільки ніде у своїй статті він не цитує жодного рядка з літератури, що нею араб так непомірно пишається. Де ж тоді арабська мова впливає на арабський розум? Виключно в міфологічному світі, який створив для араба орієнталізм. Араб — це знакова фігура німоти, в поєднанні з безнадійно надмірною артикульованістю, та вбогості, поєднаної зі схильністю до {415} надуживань. Те, що такого результату можна досягти лише філологічними засобами, засвідчує сумний кінець колись багатої й розгалуженої філологічної традиції, представленої сьогодні лише дуже рідкісними індивідами. Те, що сьогоднішній орієнталіст посилається на філологію, є останнім захворюванням наукової дисципліни, перетвореної на ідеологічну експертну галузь соціології.

У всьому, про що я говорив, мова орієнталізму відіграє домінантну роль. Вона об’єднує протилежності в «цілком природний спосіб», вона подає людські типи в учених ідіомах та методологіях, вона приписує реальність і референцію об’єктам (іншим словам) власного виготовлення. Міфічна мова є дискурсом, тобто вона може бути тільки систематичною і ніякою іншою; людина не може творити дискурс із власної примхи або робити твердження в ньому, якщо вона не належить — несвідомо в деяких випадках, але в усіх випадках мимовільно — до ідеології та інституцій, які ґарантують його існування. Ці останні завжди є інституціями передового суспільства, яке має справу з менш розвинутим суспільством, сильна культура взаємодіє зі слабкою культурою. Головною характеристикою міфічного дискурсу є те, що він приховує своє походження, як і походження того, що він описує. «Араби» подаються в образній системі статичних, майже ідеальних типів, і ніколи як створіння, наділені потенційними спроможностями ані в процесі, який реалізується, ані в історії, яка твориться. Надмірна значущість, якої надають арабській мові, дозволяє орієнталістові зробити мову еквівалентною ментальності, суспільству, історії і природі. Для орієнталіста мова говорить за араба-орієнтала, а не навпаки.

4. Орієнтали, орієнтали, орієнтали. Система ідеологічних фікцій, яку я називаю орієнталізмом, має серйозні імплікації не лише тому, що вона інтелектуально дискредитована. Оскільки Сполучені Штати сьогодні мають дуже великі інвестиції на Середньому Сході, вони заанґажовані там більше, аніж у будь-якому іншому реґіоні світу, а експерти у справах Середнього Сходу, які консультують творців політики, наскрізь просякнуті орієнталізмом, майже всі як один. Більшість із цих інвестицій, само собою зрозуміло, вкладаються в проекти, побудовані на піску, оскільки експерти консультують {416} політиків на основі таких дотичних до ринкового прогнозування абстракцій, як політичні еліти, модернізація і стабільність, більшість із яких є просто давніми орієнталістськими стереотипами, одягнутими в шати політичного жарґону, і майже всі вони виявили свою цілковиту неадекватність у спробах описати те, що недавно відбулося в Лівані або раніше в Ізраїлі, де палестинське населення вчинило запеклий опір новоприбулим. Сьогодні орієнталіст намагається розглядати Схід як імітацію Заходу, як реґіон, що, за словами Бернарда Льюїса, може поліпшити своє становище лише в тому разі, коли його націоналізм «буде готовий домовитися із Заходом» 153. Якщо тим часом араби, мусульмани або «третій і четвертий світи» підуть зовсім несподіваним шляхом, ми не здивуємося, почувши від орієнталіста, що це свідчить про невиправність орієнталів, а тому підтверджує ту тезу, що довіряти їм не слід.

Методологічні прорахунки орієнталізму не будуть пояснені ані коли ми скажемо, що реальний Схід відрізняється від намальованих орієнталістом його картин, ані коли ми скажемо, що, оскільки орієнталісти у своїй переважній більшості є західноєвропейцями, то від них не можна чекати внутрішнього відчуття того, що таке є Схід і які його особливості. Обидва ці твердження — хибні. Теза цієї книжки полягає не в бажанні довести, що існує така річ, як реальний або справжній Схід (іслам, араб чи хай там що); не мав я наміру й обстоювати неминучі переваги перспективи «інсайдера» перед перспективою «аутсайдера», якщо ми скористаємося зручним розрізненням, яке зробив Роберт К. Мертон 154. Навпаки, я завжди стверджував, що «Схід» — це конституйована сутність і що уявлення про те, ніби існують географічні зони з тубільними, радикально відмінними жителями, що їх можна визначити на основі тієї або тієї релігії, культури або расових ознак, притаманних цій географічній зоні, — це ідея, що теж викликає досить-таки серйозні сумніви. Я, звичайно ж, не вірю в те, що тільки чорношкірий може писати про чорношкірих, тільки мусульманин — про мусульманина, і так далі, такий погляд уявляється мені невиправдано обмеженим.

І все ж, попри свої невдачі, попри свій нікчемний жарґон, свій майже неприхований расизм і свій убогий {417} паперовий інтелектуальний апарат, орієнталізм процвітає сьогодні у формах, які я намагався описати. Ми маємо навіть усі підстави для тривоги з огляду на той факт, що його вплив поширився й на сам «Схід»: сторінки книжок і журналів, які виходять арабською мовою (і, безперечно ж, японською, кількома індійськими діалектами та іншими східними мовами) заповнені низькопробними статтями арабів, у яких аналізується «арабський розум», «іслам» та інші міфи. Орієнталізм також знайшов широке розповсюдження в Сполучених Штатах тепер, коли арабські гроші та ресурси додали неабиякої значущості традиційній «увазі», що приділялася Сходу як реґіону, важливому зі стратегічного погляду. Фактом є те, що орієнталізм успішно пристосувався до нового імперіалізму, де його керівні парадигми не спростовують, а навіть підтримують невмирущий імперський задум домогтися панування над Азією.

В одному з реґіонів Сходу, який я знаю досить добре, порозуміння між інтелектуальним класом та новітнім імперіалізмом можна з повним правом вважати одним із конкретних тріумфів орієнталізму. Арабський світ сьогодні є інтелектуальним, політичним і культурним сателітом Сполучених Штатів. Сам по собі цей факт не повинен уселяти якусь тривогу; проте специфічна форма цього сателітного підпорядкування — повинна. Візьмімо до уваги спершу той факт, що університети в арабському світі здебільшого управляються за певною моделлю, успадкованою від колишньої колоніальної влади або силоміць нею накинутою. Нові обставини роблять реалії повсякденного університетського буття майже ґротескними: класи, напхом напхані сотнями студентів, погано підготовлений, перевтомлений і низько оплачуваний викладацький персонал, політичні призначення й майже цілковита відсутність передових наукових досліджень та сучасних дослідних лабораторій, і, що найприкріше, в усьому реґіоні немає бодай однієї пристойної бібліотеки. Колись Британія і Франція панували на інтелектуальних обріях Сходу завдяки своїй славі та багатству, а тепер їхнє місце зайняли Сполучені Штати, з тим наслідком, що найперспективніші студенти, яким щастить пробитися нагору крізь цю архаїчну систему освіти, заохочуються виїздити до Сполучених Штатів, щоб там продовжити {418} навчання й наукові дослідження. І хоча не випадає сумніватися в тому, що певна кількість студентів з арабського світу й далі їдуть навчатися до Європи, очевидна чисельна перевага належить Сполученим Штатам; це однаково стосується і студентів із так званих радикальних держав, і студентів із країн, у яких правлять консервативні режими, таких, як Саудівська Аравія та Кувейт. До того ж патронажна система в науці, бізнесі й наукових студіях робить Сполучені Штати реальним гегемоном у цих справах; джерелом усіх знань, хоч би якими далекими вони були від справжнього джерела, вважаються Сполучені Штати.

Два фактори ще з більшою очевидністю роблять ситуацію сприятливою для тріумфу орієнталізму. До тієї міри, до якої ми можемо зробити широке узагальнення, відчутні тенденції розвитку сучасної культури на Близькому Сході визначаються європейською та американською моделями. Коли Таха Хусейн сказав у 1936 р. про новітню арабську культуру, що вона є європейською, а не східною, він цим охарактеризував ідентичність єгипетської культурної еліти, визначним представником якої був і він сам. Те саме з повним правом можна сказати і про арабську культурну еліту, якою вона є сьогодні, хоча потужний потік антиімперіалістичних ідей «третього світу», що накотився на реґіон, починаючи з 1950-х років, затупив гостре лезо західної домінантної культури. Окрім того, арабський світ та світ ісламу залишаються світами другого сорту в тому, що стосується продукування культури, знання й науки. Тут ми маємо бути цілком реалістичними й без жодних застережень застосовувати термінологію політики сили, щоб описати ситуацію, яка з цього виникає. Жоден арабський або ісламський учений не може дозволити собі іґнорувати наукові журнали, інститути та університети Сполучених Штатів і Європи; зворотне твердження не відповідає дійсності. Наприклад, сьогодні не існує жодного великого і впливового журналу арабських студій, який би виходив у арабському світі, так само як немає жодної арабської освітньої інституції, спроможної кинути виклик таким закладам, як Оксфорд, Гарвард або UCLA (Каліфорнійський університет) у вивченні арабського світу, тим більше в якійсь іншій галузі, не пов’язаній з орієнталістикою. Передбачуваним {419}результатом такого стану речей є те, що східні студенти (і східні професори) ще й сьогодні прагнуть приїздити в Сполучені Штати з поклоном до американських орієнталістів, а згодом повторювати своїм локальним аудиторіям ті кліше, що їх я характеризував як орієнталістичні догми. Така система відтворення неминуче призводить до того, що східний учений використовуватиме свою американську освіту, щоб відчути свою перевагу над власним народом, бо він, мовляв, спромігся «опанувати» орієнталістську систему: зате у взаєминах зі своїми зверхниками, європейськими та американськими орієнталістами, він залишиться лише «тубільним інформантом». І справді, такою буде його роль на Заході, якщо йому пощастить залишитися там після свого навчання. Сьогодні в американських університетах найелементарніші курси зі східних мов читаються «тубільними інформантами», але всі владні посади в системі (університетах, фундаціях тощо) обіймають майже виключно неорієнтали, хоча чисельне співвідношення між східними й несхідними резидентами-професіоналами далеко не таке сприятливе на користь останніх.

Існує чимало інших фактів, що показують, як підтримується становище культурної домінації як зі згоди самих же таки орієнталів, так і під прямим та брутальним економічним тиском Сполучених Штатів. Можна багато чого зрозуміти, з’ясувавши, наприклад, що в той час як у Сполучених Штатах існують десятки організацій для вивчення арабського й ісламського Сходу, на самому Сході немає жодної подібної установи, яка займалася б вивченням Сполучених Штатів, на сьогодні найбільшої економічної й політичної потуги, що впливає на ситуацію в реґіоні. Гірше того, на Сході майже не існує бодай скромних за своїми масштабами інституцій, які б займалися вивченням Сходу. Але все це, я думаю, мало важить супроти другого фактору, який сприяє тріумфові орієнталізму, — я маю на увазі поширення на Сході споживацького ставлення до життя. Арабський та ісламський світ, у своєму цілому, сьогодні прив’язані до західної ринкової системи. Нікому не треба нагадувати, що нафта, найбільший ресурс реґіону, була повністю абсорбована в економіку Сполучених Штатів. Під цим я розумію не тільки те, що великі нафтові компанії контролюються {420} американською економічною системою; я маю на увазі також те, що арабські нафтові прибутки, не кажучи вже про маркетинговий, дослідницький та промисловий менеджмент, мають свій фундамент у Сполучених Штатах. Цей фактор перетворює багатих на поклади нафти арабів у ґрандіозних споживачів американського експорту: це можна сказати як про держави Перської затоки, так і про Лівію, Ірак та Алжир, де при владі перебувають радикальні режими. Я наполягаю на тому, що ці стосунки однобічні, бо Сполучені Штати виступають селективним споживачем дуже малої кількості продуктів (головним чином нафти та дешевої робочої сили), а араби — споживачами широкого вибору американської продукції, як матеріальної, так і ідеологічної.

Це призводить до багатьох наслідків. У реґіоні швидко поширюється широка стандартизація смаків та уподобань, що символізується не лише транзисторами, синіми джинсами, кока-колою, а й культурними образами Сходу, що постачаються американськими мас медіа й бездумно споживаються масовою телевізійною аудиторією. Парадокс араба, що дивиться на себе як на «араба» того сорту, який виробляють у Голівуді, це лише найочевидніший результат процесу, про який я розповідаю. Іншим результатом є те, що західна ринкова економіка та її споживацька орієнтація витворили (і витворюють із дедалі більшим прискоренням) клас освічених людей, чиї інтелектуальні набутки орієнтовані на задоволення ринкових потреб. Цілком очевидно, що наголос зміщується на інженерну науку, бізнес та економіку, а інтеліґенція вважає себе якимсь допоміжним засобом для поширення визначальних тенденцій розвитку, які штампуються на Заході. їй приписується певна роль, роль такого собі «модернізатора», тобто вона має надавати леґітимності й авторитету ідеям модернізації, суспільного поступу та культури, які вона здебільшого одержує зі Сполучених Штатів. Переконливі свідчення цьому можна знайти в суспільних науках і, що видається досить-таки дивним, у середовищі радикальних інтелектуалів, чий марксизм повністю запозичений із досить убогого уявлення самого Маркса про «третій світ», про яке я вже згадував раніше в цій книжці. Отже, якщо досі ми обговорювали лише інтелектуальне сприйняття образів та доктрин орієнталізму, {421} існує також дуже потужне підсилення їх у процесах економічного, політичного й соціального обміну: одне слово, новітній Схід бере найбезпосереднішу участь у процесі своєї власної орієнталізації.

Але, на завершення, чи існує якась альтернатива орієнталізмові? Чи ця книжка викладає арґументацію, спрямовану лише проти чогось, а не за щось позитивне? То там, то там на попередніх сторінках я вже згадував про нові підходи, засновані на принципах «деколонізації», в так званій галузі вивчення територій — про працю Анвара Абдель-Малека, про дослідження на тему студій Середнього Сходу, опубліковані групою Халя, про новаторські аналізи й пропозиції різних учених у Європі, Сполучених Штатах та на Близькому Сході 155, — але я особисто не прагнув до чогось більшого, як тільки згадати про них побіжно. Моїм наміром було описати конкретну систему ідей, і я аж ніяк не ставив перед собою завдання спростувати стару систему й замінити її новою. До того ж я спробував порушити цілу низку питань, які є релевантними в обговоренні загальних проблем людського досвіду: як ми репрезентуємо інші культури? Що це таке — інша культура? Чи поняття відмінної культури (або раси, або релігії, або цивілізації) є корисним, чи воно завжди приводить або до самовихваляння (коли людина говорить про власну культуру), або до ворожості та аґресії (коли йдеться про культури «інших»)? Чи культурні, релігійні й расові відмінності важать більше, аніж суспільно-економічні категорії чи категорії політико-історичні? Як ідеї набувають авторитету, «нормальності» і навіть статусу «природної» істини? Якою є роль інтелектуала? Чи в тому вона полягає, щоб утверджувати культуру й державу, до яких він належить? Якої ваги мусить він надавати незалежній критичній свідомості, опозиційній критичній свідомості?