Орієнталізм

IV

ОСТАННЯ ФАЗА

Після другої світової війни, а ще більш помітно після кожної з арабо-ізраїльських воєн, мусульманин-араб став прикметною постаттю в американській популярній культурі, й водночас у академічному світі, у світі планування політики й у світі бізнесу арабам стали приділяти все більше й більше уваги. Це символізує велику переміну в міжнародній конфігурації сил. Франція і Британія більше не займають центральне становище у світовій політиці; американська імперська потуга витіснила їх на узбіччя. Широка павутина інтересів тепер прив’язує всі частини колишнього колоніального світу до Сполучених Штатів, а розмноження академічних субспеціальностей розділяє (і водночас об’єднує) всі колишні філологічні та оперті на традиційне європейське знання дисципліни, такі як орієнталізм. Фахівець із вивчення територій, як він тепер називається, претендує відігравати головну роль у діяльності з реґіональної експертизи, яка тепер перебуває на службі в держави, в бізнесу або в обох. Масивне, майже матеріальне знання, нагромаджене в анналах {369} новітнього європейського орієнталізму, — в тому вигляді, в якому воно, наприклад, зберігається у вахтовому журналі діяльності галузі протягом дев’ятнадцятого сторіччя, який уклав і зредаґував Жуль Моль, — розчинилося і викристалізувалося в нові форми. Широке розмаїття гібридних репрезентацій Сходу заповнило тепер культуру. Японія, Індокитай, Китай, Індія, Пакистан — їхні репрезентації мали досі й далі матимуть широкий відгомін, їх обговорюють повсюди, і то з очевидних причин. Іслам та араби мають свої власні репрезентації, й ми розглянемо їх тут у тому вигляді, в якому вони постають у тій фраґментарній — проте потужній та ідеологічно зв’язній — системі уявлень, далеко не так часто обговорюваній, в яку вилився в Сполучених Штатах традиційний європейський орієнталізм.

1. Популярні образи й соціологічні репрезентації. Ось кілька прикладів того, як репрезентується сьогодні араб. Цікаво відзначити, з якою легкістю «араб» підлягає перетворенням і трансформаціям, які його принижують, — усі вони, звичайно, вкрай тенденційні, — і яким його постійно піддають. Ескіз костюма для випускників Принстона, в яких вони мали зібратися на свою десяту зустріч у 1967 p., був опрацьований ще до Червневої війни. Мотив того костюма, — а він був задуманий, звичайно ж, лише як щось приблизне, й було б помилково вимагати від нього точної відповідності, — мав бути арабським: халат, хустка, сандалі. Відразу ж після війни, коли стало очевидно, що арабський мотив міг спричинити незручності, було проголошено, що плани проведення ювілейної зустрічі випускників змінюються. Весь клас мав тепер не тільки вдягнути костюм, ескіз якого був заздалегідь спланований, а й улаштувати процесію, йдучи з піднятими над головою руками, в позі приниження і поразки. Бо образ араба тепер сприймався так. Він змінився від туманно окресленого стереотипу кочовика, що сидить на верблюді, до загальновідомої карикатури, що втілювала саму некомпетентність та готовність до поразки, — лише такими характеристиками наділяли тепер араба.

Проте після війни 1973 р. араб повсюди став зображуватись як щось більш загрозливе. Широкого розповсюдження набули комікси, на яких арабський шейх стояв {370} біля бензоколонки. Ці араби, проте, й тепер були яскраво вираженими «семітами»: загострені гачкуваті носи, злісний вираз зарослих густою чорною щетиною облич недвозначно нагадували (населенню, за своїм походженням здебільшого несемітському), що «семіти» — головна причина наших труднощів, пов’язаних тоді здебільшого з нестачею бензину. Перенацілення народного антисемітського почуття з євреїв на арабів відбулося без проблем, оскільки постать-міпіень істотно залишилася тією самою.

Таким чином, якщо араб і привертає до себе достатню увагу, то тільки неґативну. На нього дивляться як на елемент, що підриває безпеку існування Ізраїлю й Заходу, або — якщо поглянути на цю проблему з іншого боку — як на подоланну перешкоду створенню Ізраїлю в 1948 р. Якщо цей араб і має якусь історію, то це та частка історії, якою наділила його (або відібрала в нього — різниця неістотна) орієнталістська традиція, а згодом — традиція сіоністська. Палестина розглядалася — Ламартіном і першими сіоністами — як безлюдна пустеля, що чекає, коли її землю зроблять квітучою. На тих жителів, що її населяли, дивились як на непутящих кочовиків, котрі не мали реального права володіти цією країною, а отже, й не мали ніякої культурної або національної реальності. Сьогодні араба сприймають як зловісну тінь, що переслідує єврея. На цю тінь — оскільки й араби, і євреї є орієнтальними семітами — можна спрямувати всю ту традиційну латентну недовіру, яку західноєвропеєць почуває до орієнтала. Бо ж той єврей, який жив у донацистській Європі, тепер роздвоївся: сьогодні ми маємо єврея-героя, сконструйованого з реконструйованого культу шукача пригод, піонера-орієнталіста (такого, якими були Бертон, Лейн, Ренан), і його повзучу, таємничу моторошну тінь у особі араба-орієнтала, араба, що ізольований від усього, крім свого минулого, створеного для нього орієнталістською полемікою, араба, мов прикутого до долі, що повністю підкоряє його собі й прирікає на низку реакцій, які періодично караються інструментом, що йому Барбара Тучман дала теологічну назву «жахливий і блискавичний меч Ізраїля».

Араб не тільки антисіоніст, він — і постачальник нафти. Це ще одна характеристика, оскільки більшість розповідей про арабську нафту пов’язуються з нафтовим {371} бойкотом 1973 — 1974 pp. (який передусім був вигідний західним нафтовим компаніям та нечисленній правлячій арабській еліті), з відсутністю будь-яких арабських моральних обґрунтувань свого права на володіння величезними нафтовими ресурсами. Якщо ми пропустимо узвичаєні евфемізми, то найчастіше ставлять питання, чому таких людей, як араби, природа наділила можливістю тримати розвинутий (вільний, демократичний, моральний) світ під постійною загрозою. Не знаходячи відповіді на це запитання, як правило, висувають пропозицію взяти нафтові поля арабів під контроль військово-морського флоту західних держав.

В кіно та на телебаченні араб асоціюється або з розпустою, або з кровожерливою безсовісністю. Він виступає там як хворобливо сексуальний деґенерат, правда, спроможний на обмірковані й лукаві інтриґи, але, за самою своєю суттю, схильний до садизму, зради, підлоти. Работорговець, їздець на верблюді, лихвар, смаглявошкірий негідник — ось лише кілька традиційних ролей араба в кіно. Ми нерідко бачимо, як арабський вождь (ватаг грабіжників, піратів, «тубільних» заколотників) люто глипає на взятого в полон західного героя та на його біляву дівчину (обоє в сяйві ореолу мужності й величі) і каже: «Мої люди вб’ють вас, але спершу вони хочуть трохи розважитись». Свої слова він, як правило, супроводжує неодмінною злостивою і підлою посмішкою. Такі типові характеристики шейха, зіграного Валентино. В кінохроніці та на фотостендах араба завжди показують у великих кількостях. Ніякої індивідуальності, ніяких персональних якостей, ніякого особистого досвіду. Більшість картин зображують сцени масового безумства та злиднів або ірраціональних (а отже, й безнадійно ексцентричних) жестів. За всіма цими картинами маячить загроза джихаду. Результат: страх, що мусульмани (або араби) завоюють світ.

Реґулярно публікуються книжки та статті про іслам і про арабів, які ані на йоту не відступають від злостивої антиісламської полеміки, що дійшла до нас від часів середньовіччя й Ренесансу. Немає жодної іншої такої етнічної або релігійної групи, про яку було б дозволено писати або казати все, не наражаючи себе на небезпеку категоричних спростувань і протестів. У курсовому {372} посібнику, виданому 1975 p. студентами останнього курсу Колумбійського коледжу, про арабський курс говорилося, що кожне друге слово в цій мові пов’язане з поняттям насильства і що арабський розум у тій своїй якості, в якій він «віддзеркалений» у мові, вражає своєю бундючністю. Стаття, нещодавно опублікована Емметом Тіррелом у журналі «Гарперс» («Harper’s»), є ще більш наклепницькою й расистською — там твердиться, що араби, за самою своєю суттю, — вбивці й що насильство та обман закорінені в арабських генах 102. А в одній оглядовій статті, що називається «Араби в американських підручниках» («The Arabs in American Textbooks»), ми читаємо просто-таки приголомшливу дезінформацію, там дається опис цілої релігійно-етнічної групи, якому немає рівних за черствістю та бездумною брехнею. В одній книжці стверджується, що «дуже мало людей з цих (арабських) територій мають бодай приблизне уявлення про те, що можна жити набагато краще», а потім її автор невинно запитує: «І що ж усе-таки об’єднує людей, які живуть на Середньому Сході?» І, не вагаючись, так відповідає на це запитання: «Найміцнішою ланкою, яка поєднує арабів між собою, є ворожість — ненависть — до євреїв та ізраїльської нації». В іншій книжці подаються такі відомості про іслам: «Мусульманська релігія, що називається іслам, виникла в сьомому сторіччі. Вона була започаткована багатим бізнесменом з Аравії на ім’я Мухаммед. Він проголосив себе пророком. Він знайшов собі послідовників серед інших арабів. Він сказав їм, що їх обрано для того, щоб вони завоювали світ». Після цих коротких відомостей подаються інші, не менш переконливі й точні: «Незабаром по смерті Мухаммеда його вчення було записане в книзі, яка називається Коран. Вона стала священною книгою ісламу» 103.

Ці дуже приблизні уявлення не тільки не заперечуються, а й підтримуються академічною наукою, чиїм прямим обов’язком є вивчення арабського Близького Сходу. (У зв’язку з цим варто відзначити, що подія в Принстоні, про яку я згадував, мала місце в університеті, що пишається своїм відділенням близькосхідних студій, відкритим у 1927 p., — це найдавніше з таких відділень у нашій країні). Як приклад, можна навести звіт, поданий у 1967 р. Морро Берґером, професором соціології та близькосхідних {373} студій у Принстоні, за дорученням Департаменту охорони здоров’я, освіти та добробуту; він був тоді президентом Асоціації близькосхідних студій (АБС) (Middle East Studies Association (MESA)), професійного об’єднання вчених, що цікавилися всіма аспектами Близького Сходу, «передусім у період, який настав після утвердження там ісламу, з погляду соціології й гуманітарних дисциплін» 104, і було засноване в 1967 р. Він назвав свою статтю «Середньосхідні та північноафриканські студії: досягнення і потреби» («Middle Eastern and North African Studies: Developments and Needs») й опублікував її в другому випуску «Бюлетеня АБС» (MESA Bulletin). Розглянувши спочатку стратегічну, економічну й політичну важливість цього реґіону для Сполучених Штатів і схвально відгукнувшись про кілька проектів заснування урядових та приватних фундацій на підтримку різних програм в університетах Сполучених Штатів, — Освітнього акту національної оборони (National Defense Education Act) від 1958 p. (ініціатива, безпосередньо стимульована запуском першого супутника), встановлення зв’язків між Радою соціологічних досліджень (Social Science Research Council) та Близькосхідними студіями (Middle Eastern Studies), — Берґер приходить до таких висновків:

«Сучасний Середній Схід і Північна Африка не є центром великих культурних досягнень і навряд чи стануть ним у близькому майбутньому. Отже, вивчення цього реґіону та його мов не винагородить себе в тому, що стосується новітньої культури.... Наш реґіон не є центром великої політичної могутності й не має потенціалу ним стати... Середній Схід (меншою мірою Північна Африка) відступає все далі назад у своїй актуальній важливості для Сполучених Штатів (і навіть у тому, що стосується «газетних заголовків» та «проблемної значущості») порівняно з Африкою, Латинською Америкою та Далеким Сходом.... Сучасний Середній Схід, таким чином, має не так багато характеристик, які могли б привабити увагу вчених. Хоча це не зменшує вагомості й інтелектуальної цінності вивчення цих територій і не впливає на якість наукових досліджень, які вчені там здійснюють. Одначе це накладає межі, про які нам слід пам’ятати, на спроможність галузі побільшити число тих, хто в ній навчається і навчає» 105. {374}

Це пророцтво, звичайно, видається нам майже абсолютно хибним; і його цілковита неспроможність вражає нас тим більше, що Берґерові було доручено цю роботу не тільки тому, що він був експертом із проблем новітнього Близького Сходу, а й тому, — як це стає очевидно з висновків звіту, — що його вважали спроможним дати точний прогноз щодо майбутнього політики, з ним пов’язаної.

Невміння Берґера побачити, що Середній Схід мав велике політичне значення, а в своєму потенціалі — велику політичну силу, не було випадковим потьмаренням аналітичних здібностей автора, як на мене. Обидві головні помилки Берґера походять із першого й останнього абзаців, генеалогію яких слід шукати в історії орієнталізму, в тому вигляді, в якому ми її вивчали. В тому, що Берґер говорить про відсутність великих культурних досягнень, і в тому висновку, який він робить про майбутні перспективи вивчення, — що Середній Схід не приваблює уваги вченого, з огляду на внутрішньо притаманні йому вади, — ми маємо майже точне повторення канонічної думки орієнталістів про те, що семіти ніколи не створювали великої культури і що, як часто казав Ренан, семітський світ був надто вбогий, щоб привернути до себе загальну увагу. Більше того, роблячи такі освячені давністю твердження й будучи абсолютно сліпим до того, що мав у себе перед очима, — зрештою, Берґер писав не п’ятдесят років тому, а в період, коли Сполучені Штати вже імпортували близько 10 відсотків своєї нафти з Середнього Сходу, й тоді, коли їхні стратегічні й економічні інвестиції в ці території були неймовірно великими, — Берґер засвідчував центральність своєї позиції як орієнталіста. Бо насправді він говорить, що без таких людей, як він, Середній Схід був би знехтуваний; і що без його ролі посередника й інтерпретатора ніхто ніколи б не зрозумів цього місця, почасти тому, що все, що можна тут зрозуміти, є надзвичайно дивним, і почасти тому, що тільки орієнталіст спроможний витлумачити Схід, а Схід радикально неспроможний самостійно витлумачити себе.

Той факт, що Берґер був не стільки класичним орієнталістом, коли все це писав (він ним не був, і він ним не є), як професійним соціологом, не мінімізує його залежності від орієнталізму та його ідей. Серед цих ідей ми знаходимо специфічно леґітимізовану антипатію до {375} матеріалу, що утворює головну основу, на якій він будує своє дослідження, і свідоме приниження його вартості. І ці ідеї настільки сильно вкоренилися у свідомість Берґера, що затьмарюють реальності, які він має в себе перед очима. А ще більше вражає те, що вони внеможливлюють для нього поставити перед собою запитання, чому, якщо Середній Схід «не є центром великих культурних досягнень», чому він повинен рекомендувати, аби хтось присвятив життя вивченню його культури, як це зробив він. Вчені — більшою мірою, аніж, скажімо, лікарі — вивчають те, що їм до вподоби і що їх цікавить; лише явно перебільшене почуття культурного обов’язку спонукає вченого досліджувати те, про що він не дуже високої думки. Проте саме таке відчуття обов’язку й розвинув у своїх адептах орієнталізм, бо протягом життя багатьох ґенерацій культура в її широкому розумінні посилала орієнталіста на барикади, де він перебував у конфронтації зі Сходом — з його варварськими звичаями, з його ексцентричностями, з його несамовитістю, — і робив усе, щоб утримати його якнайдалі від Заходу.

Згадуючи про Берґера, я хочу навести приклад академічного ставлення до ісламського Сходу, приклад того, як наукова перспектива може підтримувати карикатури, розповсюджені в популярній культурі. Проте Берґер уособлює також найсучаснішу трансформацію, яка відбувається з орієнталізмом: його перетворення з фундаментально філологічної дисципліни та загального неясно вираженого остраху перед Сходом на одну з галузей соціології. Тепер орієнталіст уже не прагне насамперед опанувати езотеричні мови Сходу; натомість він починає як добре навчений соціолог і вже потім «прикладає» свою науку до Сходу (або до чогось іншого). Це специфічно американський внесок у історію орієнталізму, і його можна датувати приблизно періодом, який почався відразу по другій світовій війні, коли Сполучені Штати опинилися на позиціях, нещодавно покинутих Британією і Францією. До цього виняткового моменту американський досвід спілкування зі Сходом був вельми обмежений. Культурні самітники, такі, як Мелвілл, були зацікавлені в ньому; циніки, такі, як Марк Твен, їздили в мандри на Схід і писали про нього; американські трансценденталісти вбачали спорідненість між індійською думкою та {376} їхньою власною; кілька теологів та дослідників Біблії вивчали біблійні орієнтальні мови; мали місце випадкові дипломатичні й воєнні зіткнення з берберськими розбійниками та до них подібними, досить рідкісні морські експедиції на Далекий Схід і, звичайно ж, усюдисуща місіонерська діяльність на Сході. Проте в Сполучених Штатах не було глибоко закоріненої традиції орієнталізму, а отже, там знання про Схід ніколи не зазнавало процесів удосконалення, просіювання та реконструкції, започаткованих у філологічних студіях, як це відбувалося в Європі. До того ж там не було жодного простору для уяви, мабуть, тому, що американський кордон, єдиний значущий кордон у житті цього народу, був кордоном західним. Отже, відразу по закінченні другої світової війни Схід перетворився для Америки не на широку католицьку проблему, як то було століттями в Європі, а на проблему суто адміністративну, предмет політики. На сцену вийшли соціолог та новий експерт, на чиї дещо вужчі плечі зрештою й упала мантія орієнталізму. В свою чергу, як ми ще побачимо, вони зробили в ньому такі зміни, що він став майже невпізнанним. Та хай там як, а новий орієнталіст успадкував від колишніх орієнталістів традиції культурної ворожості і зберіг її.

Одним із разючих аспектів нової американської соціологічної уваги до Сходу є те, що вона з дивовижною послідовністю уникає всякої літератури. Ви можете прочитати стоси експертних висновків про сучасний Близький Схід і не натрапити на жодне посилання бодай на якесь літературне джерело. Набагато більшої ваги, як здається, надають реґіональні експерти «фактам», яким літературний текст, мабуть, може лише завдати шкоди. Прямим наслідком цього прикметного нехтування літератури в новітньому американському осмисленні арабського або ісламського Сходу є те, що реґіон та його люди концептуально вихолощуються, зводяться до «позицій», «тенденцій», «статистики»: одне слово, дегуманізуються. А що арабський поет або романіст, — а їх існує багато, — пише про свій власний досвід, про свої цінності, про свою гуманність (хоч би як це дивно звучало), то він успішно ламає розмаїті структури (образи, кліше, абстракції), через які репрезентується Схід. Літературний текст говорить більш або менш прямо про живу реальність. Його сила {377} не в тому, що він арабський або французький, або англійський; його сила в могутності та в життєспроможності слів, які, якщо ми скористаємося з Флоберової метафори, вжитої ним у «Спокусі святого Антонія», виривають ідолів у орієнталістів і примушують їх випустити зі своїх рук цих великих дітей-паралітиків, які є їхніми уявленнями про Схід і які претендують на те, щоб підміняти собою Схід.

Відсутність літератури й відносно слабкі позиції філології в сучасних американських студіях Близького Сходу ілюструють нову ексцентричність у орієнталізмі, на тлі якої моє застосування цього терміна виглядає аномальним. Бо в тому, що академічні експерти з проблем Близького Сходу роблять тепер, є дуже мало такого, що нагадує традиційний орієнталізм того зразка, який знайшов своє завершення в науковій діяльності Ґібба та Массіньйона; головними характеристиками «орієнталізму» сучасного, як я вже згадував, є успадкована від орієнталізму традиційного певна культурна ворожість і чуття, яке ґрунтується не так на філології, як на «експертному знанні». В генеалогічному плані новітній американський орієнталізм походить від таких речей, як армійські школи вивчення мов, відкриті протягом і після війни, раптовий інтерес урядових установ і промислових корпорацій до незахідного світу, що виник у повоєнний період, «холодна війна» з Радянським Союзом і залишкове місіонерське ставлення до орієнталів, що, як вважалося, дозріли для реформ та перенавчання. Нефілологічне вивчення езотеричних східних мов вважається корисним із очевидних рудиментарних стратегічних міркувань; але воно також корисне з того погляду, що наділяє «експерта» якостями майже містичної авторитетності, адже він тепер виглядає спроможним вправно впоратися з безнадійно темним матеріалом.

В порядку речей, запровадженому соціологічною наукою, вивчення мов — це лише інструмент для досягнення вищих цілей, до яких, безперечно, не входить читання літературних текстів. У 1958 p., наприклад, Інститут Середнього Сходу — напівурядова установа, заснована з метою керувати процесом спонсорованих досліджень Середнього Сходу, — опублікував «звіт про поточні дослідження» («Report on Current Research»). Включена {378} туди стаття «Сучасний стан арабських студій у Сполучених Штатах» («Present State of Arabic Studies in the United States»), — яку написав, що видається досить цікавим фактом, один професор гебрейської мови, — має епіграф, який проголошує, що «знання іноземних мов, наприклад, уже не є виключно галуззю діяльності представників гуманітарних наук. Це — робочий інструмент інженера, економіста, соціолога та багатьох інших фахівців». Весь звіт наголошує на важливості знання арабської мови для працівників нафтових компаній, техніків і військового персоналу. Але головна мета цього звіту прочитується у трьох реченнях: «Російські університети готують тепер студентів, які вільно розмовляють арабською. Росія усвідомила важливість впливу на уми людей через звертання до них їхньою мовою. Сполученим Штатам не слід далі баритися з розвитком власної програми вивчення іноземних мов» 106. Таким чином, східні мови є частиною ширшого політичного завдання — як вони були, до певної міри, завжди, — або частиною цілеспрямованих пропаґандистських зусиль. У обох цих випадках студіювання східних мов стає інструментом реалізації пропаґандистських тез Гарольда Лассвелла, в яких він стверджує, що головне не в тому, якими є люди і що вони думають, а якими їх можна навчити бути і які думки їм навіяти:

«Світогляд пропаґандиста фактично поєднує повагу до індивідуальності з байдужістю до формальної демократії. Повага до індивідуальності спричинена залежністю операцій великого масштабу від підтримки мас та від досвіду, набутого в розмаїтті людських уподобань... Це шанобливе ставлення до людей у масі не опирається на жодні демократичні догматичні уявлення про те, що люди самі є найліпшими суддями в тому, що стосується їхніх інтересів. Сучасний пропаґандист, як і сучасний психолог, дотримується думки, що люди часто погано розуміють свої власні інтереси, кидаючись від однієї альтернативи до іншої без вагомих на те причин або полохливо липнучи до покритих мохом уламків якоїсь прадавньої скелі. Визначення перспективи забезпечення перманентних змін у звичках та цінностях включає в себе набагато більше, аніж просто оцінку людських уподобань узагалі. Воно вимагає врахування тканини взаємин, у яку вплетені люди, пошуки ознак преференцій, {379} які можуть і не віддзеркалювати нічого умисного, й спрямування програми на розв’язання, яке задовольняє нас реально. Що стосується цих прийомів, які вимагають масових дій, завдання пропаґандиста полягає в тому, щоб винайти символи мети, які виконуватимуть подвійну функцію — полегшуватимуть процес засвоєння і процес адаптації. Символи повинні забезпечувати сприйняття спонтанно. ... З цього випливає, що ідеал управління — це контроль над ситуацією не через примус, а через завбачення... Пропаґандист сприймає за належне те, що світ цілком побудований на причинній залежності, але передбачуваний він лише почасти...» 107

Тому вивчення іноземної мови — це складова частина непрямого тиску на населення, а дослідження чужоземного реґіону, такого, як Схід, обертається на програму контролю через прогнозування.