Орієнталізм

Що становило для мене особливий інтерес, то це посилення постколоніальної уваги до проблем географії. Зрештою, «Орієнталізм» — це дослідження, оперте на переосмислення того, що сторіччями уявлялось як глибоке провалля, що відокремлювало Схід від Заходу, провалля, через яке годі було перекинути міст. Моєю метою, як я сказав раніше, було не так згладити саму відмінність, — бо хто стане заперечувати конститутивну роль національних, а також культурних відмінностей у взаєминах між людьми? — як спростувати уявлення, що відмінність веде за собою ворожість, застиглу матеріалізовану сукупність протиставлених одна одній сутностей і все {454} супротивне знання, побудоване на цих речах. До чого я закликав у «Орієнталізмі», то це до нового способу осмислення ліній поділу та конфліктів, що не в одного покоління роздмухували почуття ворожнечі, яке виливалося у війни і в імперський контроль. І справді, одним із найцікавіших досягнень у постколоніальних студіях було нове прочитання канонічних культурних праць, не для того, щоб їх принизити та очорнити, а щоб переглянути деякі з їхніх засадничих передумов, визволити їх від ведмежих обіймів тієї або тієї версії діалектики «хазяїн — раб». Безперечно, що подібний же ефект справили напрочуд ориґінальні романи, такі, як «Діти опівночі» Рушді (Rushdie, «Midnight’s Children»), повісті C. JI. P. Джеймса (C. L. R. James), поезія Еме Сезер (Aimé Césaire) та Дерека Волкота (Derek Walcott), твори, чиї сміливі формальні здобутки є фактично реальним зверненням до історичного досвіду колоніалізму, оживленого й перетвореного на нову естетику спільного володіння і часто трансцендентного переформулювання.

Це можна побачити також у праці групи видатних ірландських письменників, котрі в 1980 р. організувалися в товариство, яке назвали «Маневри» («Field Day») Ось що говориться в передмові до зібрання їхніх творів:

«[Ці письменники] вірили, що «Маневри» можуть і повинні зробити свій внесок у розв’язання нинішньої кризи, аналізуючи усталену опінію, міфи та стереотипи, які стали водночас симптомом і причиною нинішньої ситуації [тобто напружених взаємин між Ірландією і Північчю]. Крах усіх спроб залагодити конфлікт конституційним або політичним шляхом і новий спалах насильства, яке вони мали б придушити або погамувати, призвів до того, що ця вимога стала більш нагальною на Півночі, ніж у Республіці... Тому товариство вирішило видати низку публікацій, почавши з серії памфлетів [на додачу до вельми прикметної серії віршів Шеймаса Гіні, есе Шеймаса Діна, п’єс Брайана Фрейла і Тома Поліна], у яких могла бути досліджена природа ірландської проблеми і, як наслідок, більш успішно подолана, ніж було дотепер» 10.

Ідея про те, щоб переосмислити й переформулювати історичний досвід, який колись ґрунтувався на географічному розділенні народів і культур, лежить в самому осередді цілого потоку наукових та критичних праць. Її {455}можна знайти, якщо ми згадаємо лише три, в таких книжках, як «Після арабів і євреїв: відновлення культури Леванту» Аміеля Алкалая (Ammiel Alcalay, «After Arabs and Jews: Remaking Levantine Culture»), «Чорна Атлантика: новітня сучасність і подвійна свідомість» Пола Ґілроя (Paul Gilroy, «The Black Atlantic: Modernity and Double-Consciousness») і «Тема для інших: британські жінки-письменниці та колоніальне рабство, 1670 — 1834 pp.» Мойри Ферґюсон (Moira Ferguson, «Subject to Others: British Women Writers and Colonial Slavery, 1670 — 1834») 11. В цих працях переглянуто сфери, що, як раніше вважалося, належали виключно одному народові, ґендеру, расі, й показано, що туди були залучені й інші. Довгий час Левант зображувався як поле битви між арабами та євреями, але в книжці Алкалая він постає перед нами як середземноморська культура, спільна для обох народів; як вважає Ґілрой, подібний процес змінює, власне роздвоює, наше сприйняття Атлантичного океану, що раніше розглядався як, головним чином, європейський водний шлях. Щодо Ферґюсон, то вона, пишучи про відносини суперництва між англійськими рабовласниками й африканськими рабами, пропонує більш складну модель, у якій відокремлює білого чоловіка від білої жінки, внаслідок чого змінюється також і картина стосунків.

Я міг би навести набагато більше прикладів. Та на завершення я лиш коротко скажу, що хоч ворожнеча та нерівність, які стимулювали мій інтерес до орієнталізму як до культурного й політичного феномену, досі існують, сьогодні всі принаймні починають розуміти, що вони репрезентують не одвічний порядок речей, а історичний досвід, кінець якого, або принаймні його часткове ослаблення, можливо, вже зовсім близько. Погляд назад із відстані п’ятнадцяти насичених подіями років та існування нової наукової інтерпретації, яка має на меті розірвати імперіалістичні пута, накинуті на думку і на людські взаємини, засвідчує, що «Орієнталізм» щонайменше може похвалитися, що відкрито заявив про свою позицію в боротьбі, яка, звісно, триває і на «Заході», і на «Сході».

Е. В. С.

Нью-Йорк.

Березень 1994 р.

ПРИМІТКИ

Вступ

1. Thierry Desjardins, Le Martyre du Liban (Paris: Plon, 1976), p. 14.

2. K. M. Panikkar, Asia and Western Dominance (London: George Alien & Unwin, 1959).

3. Denys Hay, Europe: The Emergence of an Idea, 2nd ed. (Edinburgh: Edinburgh University Press, 1968).

4. Steven Marcus, The Other Victorians: A Study of Sexuality and Pornography in Mid-Nineteenth Century England (1966; reprint ed., New York: Bantam Books, 1967), pp. 200-19.

5. Див. мою працю Criticism Between Culture and System (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, forthcoming).

6. Головним чином, у його American Power and the New Mandarins: Historical and Political Essays (New York: Pantheon Books, 1969) and For Reasons of State (New York: Pantheon Books, 1973).

7. Walter Benjamin, Charles Baudelaire: A Lyric Poet in the Era of High Capitalism, trans. Harry Zohn (London: New Left Books, 1973), p. 71.

8. Harry Bracken, «Essence, Accident and Race», Hermathena 116 (Winter 1973): 81-96.

9. В інтерв’ю, опублікованому в Diacritics 6, no. 3 (Fall 1976): 38.

10. Raymond Williams, The Long Revolution (London: Chatto & Windus, 1961), pp. 66-7.