Орієнталізм

Характерно, що в тій єдиній частині Сходу, де британські й французькі інтереси буквально накладались один на одного, на територіях тепер уже безнадійно хворої Оттоманської імперії, двоє антагоністів зуміли залагодити свій конфлікт із майже досконало логічною послідовністю. Британія була в Єгипті та в Месопотамії; через низку напівфіктивних договорів із місцевими (й безсилими) вождями вона контролювала Червоне море, Перську затоку й Суецький канал, як і більшу частину земель, що лежали між середземноморським узбережжям та Індією. Франція, з другого боку, здавалося, була приречена витати вгорі над Сходом, опускаючись на землю лише вряди-годи для запровадження в життя схем, які мали повторити успіх Леcсепcа з будівництвом каналу; в переважній більшості випадків ці схеми були проектами прокладання залізниці, таких, як та, що мала проходити по більш чи менш англійській території під назвою Сирійсько-Месопотамської колії. Крім того, Франція дивилась на себе як на захисницю християнських меншин — маронітів, халдеїв, несторіан. Проте Британія й Франція погодилися в принципі з необхідністю розділити між собою азіатську Туреччину, коли надійде час. І до й протягом першої світової війни таємна дипломатія була активно задіяна в процес розподілу Близького Сходу на сфери впливу, потім на мандатні (або окуповані) території. У Франції чимала частка експансіоністського почуття, сформованого в зеніті географічного руху, зосередилася на планах поділу азіатської Туреччини і то настільки, що в 1914 р. в Парижі для реалізації цієї мети була організована «ефектна кампанія в пресі» 22. В Англії численним комітетам було доручено вивчати й рекомендувати {287} політику якнайліпших засобів, спрямованих на те, щоб поділити Схід. Поза такими комісіями, як Бунзенівський комітет, діяли спільні англо-французькі команди, найвідомішою з яких була та, що її очолювали Марк Сайкс та Жорж Піко. Справедливий розподіл географічного простору був правилом для цих планів, які були також ретельно обміркованими спробами погамувати англо-французьке суперництво. Бо, як висловився Сайкс у одному зі своїх меморандумів,

«було очевидно ... що рано чи пізно мало вибухнути повстання арабів і що нам та французам слід поліпшити стосунки між собою, якщо ми не хочемо, аби таке повстання стало прокляттям, а не благословенням...» 23

Проте ворожнеча так і не вщухла. А до цього ще й додалося роздратування, спричинене вільсонівською програмою національного самовизначення, що, як мусив відзначити сам Сайкс, здавалося, розламала весь скелет колоніальних схем та схем поділу територій, спільно опрацьованих обома державами. Було б не до місця обговорювати тут весь лабіринт і глибоко суперечливу історію Близького Сходу на початку двадцятого сторіччя, розповідати про те, як вирішувалася його доля між державами, тубільними династіями, розмаїтими націоналістичними партіями й рухами, сіоністами. Що для нас має набагато більшу вагу, то це конкретна епістемологічна модель, через яку бачився Схід, і виходячи з якої діяли великі держави. Бо, попри їхні незгоди, і британці, й французи бачили Схід як географічну — і культурну, політичну, демографічну, соціологічну та історичну сутність, чиєю долею, як вони вважали, вони мали традиційне право розпоряджатися. Схід був для них не несподіваним відкриттям, не просто нещасливим історичним випадком, а територіями, розташованими на схід від Європи, головна цінність яких була одностайно визначена в термінах Європи, а якщо висловитися точніше, — в термінах, які конкретно співвідносили його з Європою — європейською наукою, європейською вченістю, європейським розумінням і європейським управлінням, — Європою, котра начебто й зробила Схід таким, яким він тепер був. І все це було досягненням — байдуже, умисним чи неумисним, — новітнього орієнталізму. {288}

Були два головні методи, якими орієнталізм передавав Схід у розпорядження Заходу на початку двадцятого сторіччя. Один здійснювався за допомогою плідних спроможностей новітньої науки, її апарату проникнення в усі прошарки суспільства через наукові галузі, університети, професійні товариства, дослідницькі та географічні організації, індустрію публікацій. Усе це, як ми вже переконалися, було оперте на престижний авторитет учених-першопрохідців, мандрівників та поетів, чиє кумулятивне бачення і сформувало Схід у його квінтесенції; доктринальне — або доксологічне — вираження такого Сходу і є тим, що я називав тут латентним орієнталізмом. Щоразу, коли хтось хотів зробити твердження, наповнене бодай якоюсь значимістю, про Схід, латентний орієнталізм постачав його засобами формулювань, які могли бути використані або радше мобілізовані й перетворені на змістовний дискурс для будь-якої конкретної нагоди, що траплялася під руку. Так, коли Бальфур говорив про тему Сходу в Палаті громад у 1910 p., він напевне мав на думці ці засоби формулювань, перекладаючи їх на загальновживану й прийнятно раціональну мову його часу, в якій, коли щось називалося «орієнтальним», то про це можна було говорити, не боячись, що тебе не так або неточно зрозуміють. Але, як і всі засоби формулювань та дискурси, що їх вони уможливлюють, латентний орієнталізм був глибоко консервативним, тобто його головний інтерес був зосереджений на самозбереженні. Передаючись від покоління до покоління, він був частиною культури і в тій самій мірі мовою про якусь частку реальності, як, наприклад, геометрія або фізика. Орієнталізм опирав своє існування не на свою відкритість, не на свою сприйнятливість до реалій Сходу, а радше на свою внутрішню, повторювану й стабільну волю-до-влади над Сходом. У такий спосіб орієнталізм спромігся пережити революції, світові війни та буквальний розпад імперій.

Другий метод, яким орієнталізм віддавав Схід у розпорядження Заходу, був результатом важливої конверґенції. Протягом десятиліть орієнталісти говорили про Схід, вони перекладали тексти, вони пояснювали цивілізації, релігії, династії, культури, ментальності як академічні об’єкти, затулені від Європи щільною завісою внаслідок своєї неподоланної чужорідності. Орієнталіст {289} був експертом, як Ренан або Лейн, чия праця в суспільстві полягала у тлумаченні Сходу для своїх співвітчизників. Зв’язок між орієнталістом і Сходом був істотно герменевтичним: поставши перед далекою, важко зрозумілою цивілізацією або пам’яткою культури, вчений-орієнталіст прояснював незрозумілість, перекладаючи малодосяжний об’єкт на зрозумілу мову, співчутливо малюючи його, внутрішньо осмислюючи. Проте орієнталіст залишався поза межами Сходу, який водночас, попри всі зусилля зробити його збагненним, залишався поза межами Заходу. Ця культурна, часова та географічна відстань виражалася в метафорах глибини, таємності та сексуальної обіцянки: такі фрази, як «вуаль на обличчі східної нареченої» або «непроникний Схід» ставали фактами повсякденної мови.

Проте дистанція між Сходом та Заходом перебувала, майже парадоксальним чином, у процесі скорочення впродовж дев’ятнадцятого сторіччя. Мірою того як зростала кількість комерційних, політичних та інших екзистенційних зустрічей між Сходом і Заходом (в ті способи, які безперестану обговорювалися), виникала напруга між догмами латентного орієнталізму, з його підтримкою студій «класичного» Сходу, та описами сучасного, новітнього, реально вираженого Сходу, артикульованого мандрівниками, паломниками, державними діячами та до них подібними. У якийсь момент, що його неможливо визначити точно, напруга спричинила конверґенцію двох видів орієнталізму. Імовірно — і це тільки спекулятивне припущення — конверґенція відбулася тоді, коли орієнталісти, починаючи від Сасі, почали консультувати урядові структури, розтлумачуючи їм, що являє собою новітній Схід. Тут роль спеціально навченого й обізнаного у своїй справі експерта набула додаткового виміру: орієнталіст міг розглядатись як спеціальний агент тієї або тієї західної держави, що планувала свою політику щодо Сходу. Кожен освічений (і не так уже й дуже освічений) європейський мандрівник на Сході відчував себе репрезентативним представником Заходу, котрий проник по той бік завіси, за якою ховалася таємничість. Це, безперечно, стосується Бертона, Лейна, Дауті, Флобера та інших великих постатей, про які я вже згадував. {290}

Ті відкриття, які західні вчені робили про реальний і сучасний їм Схід, набули нагальної необхідності мірою того, як збільшувалися західні територіальні надбання на Сході. Таким чином, те, що вчений-орієнталіст визначав як «істотний» Схід, часом заходило в суперечність із дійсністю, але в багатьох випадках підтверджувалося нею, коли Схід перетворився на актуальний адміністративний обов’язок. Звичайно ж, теорії Кромера про «орієнталів» — теорії, почерпнуті з традиційного орієнталістського архіву, — були підтверджені в багатьох аспектах, коли йому довелося здійснювати управління над мільйонами реальних жителів Сходу. Те саме можна сказати й про французький досвід у Сирії, Північній Африці та в інших французьких колоніях, таких, якими вони були. Але в жоден інший час конверґенція між латентною орієнталістською доктриною і явно вираженим орієнталістським досвідом не відбувалася більш драматично, як тоді, коли, в результаті першої світової війни азійська Туреччина потрапила під опіку Британії та Франції, що мали здійснювати нагляд над її розподілом. Перед ними тоді лежала на хірургічному столі підготовлена до операції Хвора Людина Європи, відкрита в усіх своїх слабкостях, характеристиках та топографічних обрисах.

Орієнталіст, зі своїм спеціальним знанням, відігравав неоціненно важливу роль у процесі цієї хірургічної операції. Про його вирішальну роль як такого собі таємного агента всередині Сходу згадувалося ще тоді, коли британського вченого Едварда Генрі Палмера було послано до Синаю в 1882 p., щоб він розвідав, наскільки сильні там антибританські настрої й чи готові тамтешні жителі приєднатися до можливого арабського бунту. Палмера було вбито під час його місії, але він виявився лише найнещасливішим з багатьох, котрі виконували подібні доручення для імперії, що перетворилися тепер на серйозну справу, яка вимагала пильної уваги й почасти покладалася на реґіонального «експерта». І не просто так собі інший орієнталіст, Д. Ґ. Гоґарт, автор славнозвісної оповіді про дослідження Аравії, що мала дуже доречну назву «Проникнення в Аравію» (D.G.Hogarth, «The Renetration of Arabia», 1904) 24, обіймав посаду директора Арабського бюро в Каїрі під час першої світової війни. Й аж ніяк не випадково такі чоловіки та жінки, як Ґертруда {291} Белл, T. E. Лоуренс і св. Джон Філбі, усі — експерти з орієнталістики, вирушали на Схід як агенти імперії, друзі Сходу, творці політичних альтернатив, з огляду на їхнє досконале та експертне знання Сходу та орієнталів. Вони утворювали «зграю», як висловився одного разу Лоуренс, поєднану узами суперечних понять та персональних подібностей: тут були й велика індивідуальність, і симпатія до Сходу та інтуїтивна ідентифікація з ним, ревниве відчуття своєї персональної місії на Сході, культивована ексцентричність і підсумкове несхвалення Сходу. Для них Схід був їхнім безпосереднім, конкретним досвідом спілкування з ним. У них орієнталізм та ефективна практика ставлення до Сходу набули своєї завершальної європейської форми, перш ніж імперія зникла й передала свою спадщину іншим кандидатам на роль домінантної сили.

Такі індивідуалісти, як щойно згадані, не були академіками. Ми скоро побачимо, що вони були тими, хто здобував вигоду з академічного вивчення Сходу, причому вони ні в якому розумінні не належали до офіційної та професійної компанії вчених-орієнталістів. їхня роль, проте, була не в тому, щоб поставити межі академічному орієнталізмові, ані в тому, щоб повалити його, а радше в тому, щоб зробити його ефективним. У їхній генеалогії були такі люди, як Лейн і Бертон, як з огляду на їхній енциклопедичний автодидактизм, так і з огляду на майже наукове знання Сходу, яке вони вочевидь демонстрували, коли або мали справу з орієнталами, або писали про них. Замість вивчення Сходу за якоюсь організованою програмою, вони взяли собі на озброєння певну версію переробленого латентного орієнталізму, який був легко для них доступним у імперській культурі їхньої епохи. Наукову рамку їхніх референцій утворювали такі люди, як Вільям М’юр, Ентоні Біван, Д. С. Марґоліус, Чарльз Лайєль, Е. Ґ. Браун, Р. А. Нікольсон, Ґі Ле Странж, Е. Д. Росс і Томас Арнольд, які також ішли по прямій спадковій лінії від Лейна. Їхні образні перспективи їм постачав головним чином їхній славнозвісний сучасник Редьярд Кіплінґ, який з таким натхненням писав про необхідність «владарювати над пальмою і сосною».

Різниця між Британією і Францією в цих справах досконало ув’язувалася з історією кожної з цих двох {292} націй на Сході; британці були там; французи оплакували втрату Індії та проміжних територій. На кінець сторіччя Сирія стала головним фокусом французької активності, але навіть там сторони доходили одностайної згоди, що Франція неспроможна зрівнятися з британцями ані персоналом, ані ступенем політичного впливу. Англо-французьке суперництво за оттоманську здобич відчувалося навіть на полі битви в Гіджазі, в Сирії, в Месопотамії — але в усіх цих місцях, як відзначали проникливі спостерігачі, такі як Едмон Бремон, французькі орієнталісти та місцеві експерти поступалися класом своїм британським колеґам-суперникам як у зовнішньому блиску, так і в тактичному маневруванні 25. За винятком випадкових геніїв, таких як Луї Массіньйон, не було ані французьких Лоуренсів, ані Сайксів, ані Беллів. Але були там сповнені рішучості імперіалісти на зразок Етьєна Фландена та Франклена-Буйона. Читаючи лекцію в паризькому Alliance française в 1913 p., граф де Кресаті, крикливий імперіаліст, проголосив, що Сирія — це той Схід, який є власністю Франції, місце, в якому збігаються французькі політичні, моральні та економічні інтереси, — інтереси, додав він, які мають бути захищені в цю «âge des envahissants impérialistes» **; a проте, як відзначив тоді Кресаті, хоч Франція й має свої комерційні та промислові фірми на Сході, а у французьких школах навчається більше тубільних студентів, аніж у будьяких інших, Францію постійно намагаються випхати зі Сходу, причому їй загрожує не тільки Британія, а й Австрія, Німеччина та Росія. Якщо Франція прагне відвернути «le retour de l’Islam» ***, вона повинна міцніше закріпитися на Сході: таку пропозицію висунув тоді Кресаті, підтриману сенатором Полем Думе 26.

Французька культурна спілка — організація, покликана пропаґувати французьку культуру в усьому світі.* Добу імперіалістів-загарбників (фр.).*** Повернення ісламу (фр).

Ці погляди висловлювалися знову за численних нагод, і справді Франція зуміла добре закріпитися в Північній Африці та в Сирії після першої світової війни, але спеціальне, конкретне управління населенням тих орієнтальних земель і теоретично незалежними територіями, в чому завжди {293} демонстрували свою високу ефективність британці, було чимось таким, що не давалося Франції, і французи добре це самі відчували. Можливо, в кінцевому підсумку, різниця, яку ми відчуваємо між новітнім британським і новітнім французьким орієнталізмом, є суто стилістичною; смисл узагальнень на тему Сходу та орієнталів, суть різниці, яка збереглася між Сходом і Заходом, бажаність західного панування над Сходом — усі ці проблеми розглядаються однаково в обох традиціях. Бо з багатьох елементів, які утворюють те, що ми зазвичай називаємо «експертним знанням», стиль, який формується специфічними світськими обставинами, що переходять під впливом традиції, інституцій, волі та інтелекту у формальну артикуляцію, є одним із найяскравіше зовнішньо виражених. І саме до цієї детермінанти, до цього відчутного й модернізованого вдосконалення орієнталізму, здійсненого в Британії та Франції на початку двадцятого сторіччя, ми зараз і переходимо.

II

СТИЛЬ, ЕКСПЕРТНЕ ЗНАННЯ, БАЧЕННЯ: ПРИЗЕМЛЕНІСТЬ ОРІЄНТАЛІЗМУ

Такою, якою вона з’являється в кількох віршах, у романах, таких як «Кім», у багатьох крилатих фразах іронічної прози, Кіплінґова Біла Людина як ідея, як персона, як стиль буття, певно, прислужилася багатьом британцям, коли їм траплялося виїздити за кордон. Реальний колір їхньої шкіри вже виокремлював їх драматично й переконливо в морі тубільців, але для британця, який обертався серед індійців, африканців або арабів, важливим було також певне знання, що він належить до тривалої традиції виконавчої відповідальності щодо кольорових рас і що він може черпати з її емпіричних та духовних запасів. Саме про цю традицію, про її славу й труднощі писав Кіплінґ, коли оспівував «дорогу», яку обрала собі Біла Людина в колоніях: {294}

Ось вони, Білі Люди, йдуть,Тут — трудитися їм сьогодні,Вгорі виноград, і гуде під ногами путь,Обабіч шляху — безодні.Крізь вітер і дощ ми пройшли тут,Нас зірка вела яскрава.І радіє світ, коли Білий ЛюдНесе йому щастя й славу! 27

Вільний переклад Віктора Шовкуна.

«Тут трудитися» Білим Людям буде найлегше, якщо вони діятимуть у досконалій згоді між собою, — натяк на ті небезпеки, які таїть у собі сьогоднішнє європейське суперництво в колоніях; бо, зазнавши невдачі у своїх спробах скоординувати політику, Білі Люди Кіплінґа цілком готові розпочати війну: «Свободу нам і нашим синам, / А свободи немає — Війна». За приязною маскою лідера, яку носить Біла Людина, завжди ховається очевидне бажання застосувати силу, вбивати і йти на смерть. Що звеличує її місію, то це певне відчуття інтелектуальної відданості; вона — Біла Людина, але прийшла вона сюди не задля власної вигоди, оскільки її провідна «зірка яскрава» вочевидь сяє набагато вище, аніж лежать турботи, пов’язані з інтересами земної вигоди. Безперечно, що багато Білих Людей не раз сушили собі голови над тим, куди ж вони так уперто йдуть «крізь вітер і дощ», і немає сумніву в тому, що багато з них ставили також перед собою запитання, чому це колір їхньої шкіри надає їм вищий онтологічний статус плюс велику силу над більшою частиною населеного світу. Проте, в кінцевому підсумку, бути Білою Людиною, для Кіплінґа та для тих, на чиє сприйняття і риторику він уплинув, було чимось цілком незаперечним і очевидним. Ти став Білою Людиною тому, що ти був Білою Людиною; більше того, «випити цю чашу», вимушено жити життям Білої Людини, обтяженої стількома обов’язками, залишало тобі дуже мало часу на пусті спекулятивні сумніви щодо таких проблем, як походження, причини, історична логіка.

Бути Білою Людиною було, таким чином, ідеєю і реальністю. Це буття включало в себе зважену, обґрунтовану позицію як у ставленні до білого, так і до небілого світів. {295} Це означало — в колоніях — говорити в певний спосіб, поводитися згідно з певним кодексом правил і навіть відчувати якісь речі, а якісь іґнорувати. Це означало специфічні судження, оцінки, жести, рухи, поведінку. Це було формою авторитету, перед яким небілі, і навіть самі ж таки білі, мали схилятися. У тих інституційних формах, в яких це буття знаходило свій вияв (колоніальні уряди, консульські установи, комерційні організації), воно було аґенцією для вираження, розповсюдження та реалізації політики, спрямованої на світ, і в рамках цієї аґенції хоч і була дозволена певна індивідуальна свобода, правила імперсональна спільна ідея буття Білою Людиною. Бути Білою Людиною, одне слово, було дуже конкретною манерою бути-у-світі, таким собі способом ставитися до реальності, мови та думки. Це вможливлювало специфічний стиль.

Сам Кіплінґ не міг просто випадково з’явитися невідь-звідки; це саме можна сказати й про його Білу Людину. Такі ідеї та їхні автори з’являються із складних історичних та культурних обставин, принаймні дві з яких мають багато спільного з історією орієнталізму в дев’ятнадцятому сторіччі. Одна з них — це культурно санкціонована звичка робити широкі узагальнення, якими реальна дійсність ділиться на різні колективні утворення: мови, раси, типи, кольори, ментальності, причому кожна категорія є не стільки нейтральним визначенням, скільки оціночною інтерпретацією. Ці категорії вибудувані на жорсткому бінарному протиставленні «наших» і «їхніх», причому перші завжди домінують над другими (буває навіть настільки, що перетворюють «їхніх» виключно на функцію «наших»). Це протиставлення було підсилене не тільки антропологією, лінґвістикою та історією, а й також, звичайно, дарвінськими тезами про виживання і природний добір і — не менш вирішально — риторикою про високий культурний гуманізм. Що дало таким письменникам, як Ренан і Арнольд, право на узагальнені висловлювання про расу? Офіційний характер їхньої набутої культурної освіти. «Наші» цінності були (скажімо так) ліберальними, гуманними, правильними; вони підтримувалися традицією красного письменства, багатої на інформацію науки, раціональних досліджень; як європейці (і білі люди) «ми» прилучалися до цих {296} цінностей щоразу, коли вихвалялися їхні якості. Проте людські партнерські стосунки, що формувалися на повторюваних культурних цінностях, виключали не менше, аніж включали. Бо кожна ідея про «наше» мистецтво, обстоювана Арнольдом, Раскіном, Міллем, Ньюменом, Карлейлем, Ренаном, Ґобіно або Контом, кожна ланка в ланцюгу, який пов’язував «нас» у одну спільноту, утворювалася тоді, коли з цієї спільноти вилучався той або той чужинець. Хоча це завжди є результатом такої риторики, хоч би де й хоч би коли вона мала місце, ми повинні пам’ятати, що для Європи дев’ятнадцятого сторіччя велична будівля вченості та культури була зведена, так би мовити, в процесі протистояння неодмінним чужинцям (колоніям, біднякам, порушникам закону), чия роль у культурі — давати визначення тому, до чого вони були конститутивно непридатні 28.