Орієнталізм

Через п’ять років на конференції, яка відбулася в Меншен-Гаусі, Керзон, нарешті, поставив усі крапки над «і». Орієнтальні студії були не інтелектуальною розкішшю, сказав він, а

«великим імперським обов’язком. Як на мене, то створення такої школи [Школи Орієнтальних студій — згодом вона стала Школою Орієнтальних та Американських студій Лондонського університету] в Лондоні є частиною необхідного облаштування Європи. Ті з нас, хто, так чи інак, прожили багато років на Сході, хто розцінює цей період як найщасливіший період свого життя і хто вважає, що робота, яку ми там виконували, була вона великою чи маленькою, становила частку найбільшої відповідальності, яку можна покласти на плечі англійців, відчувають, що існує прогалина в нашому національному набутку, яку слід заповнити, доклавши до цього всіх можливих зусиль, і що ті люди в лондонському Сіті, які у вигляді фінансової підтримки або в якійсь іншій формі діяльної й практичної допомоги беруть участь у заповненні цієї прогалини, виконають свій патріотичний обов’язок перед Імперією і сприятимуть справі поступу та доброї волі в інтересах усього людства» 12.

До дуже великої міри ідеї Керзона про орієнтальні студії стали логічним наслідком цілого сторіччя успішного правління східними колоніями та філософії, яка з цього виникла. Вплив Бентама та Мілля на британське правління на Сході (й зокрема в Індії) був значним і ефективним щодо усунення надмірного реґулювання та інновацій; натомість, як це переконливо показав Ерик Стокс, утилітаризм, поєднаний з лібералізмом та євангелізмом, що були філософіями британського правління на Сході, наголошував на раціональній важливості сильної виконавчої влади, озброєної розмаїтими леґальними та карними кодексами, наявності системи доктрин щодо таких речей, як кордони та віддання землі в ренту, й повсюдної та неуникної імперської присутності, що здійснювала б постійний нагляд і опіку 13. Наріжним каменем усієї цієї системи було постійно вдосконалюване знання про Схід, завдяки чому, мірою того як традиційні суспільства поспішали вперед і перетворювалися на новітні комерційні суспільства, це не призводило ані до втрати патерналістського британського контролю, ані до втрати прибутків. {280} Проте, коли Керзон не зовсім ґалантно висловився про орієнтальні студії як про складову «необхідного облаштування імперії», він перевів у статичний образ ті оборудки, через які англійці й тубільні жителі залагоджували свої справи та зберігали призначені їм місця. Ще від часів сера Вільяма Джонса Схід був водночас і тим, чим Британія правила, і тим, про що вона знала: збіг між географією, знанням та владою, з Британією завжди на чільному місці володаря, був досконалим. Сказати, як сказав одного разу Керзон, що «Схід — це університет, у якому вчений ніколи не одержить свого ступеня», було сказати іншими словами, що Схід потребував англійської присутності й потребуватиме її більш або менш вічно 14.

Та були й інші європейські держави, і серед них Франція й Росія, внаслідок чого британська присутність (можливо, в марґінальному плані) перебувала під постійною загрозою. Керзон, безперечно, знав, що всі головні західні держави сприймали світ приблизно так само, як сприймала його Британія. Перетворення географії з науки «тупої і педантичної» — так Керзон висловився про те, що тепер випало з географії як академічний предмет, — на найкосмополітичнішу з усіх наук «було точним підтвердженням» цього нового західного й широко розповсюдженого вподобання. Не задля красного слова сказав Керзон у 1912 р. в Географічному товаристві, головою якого він був, що

«відбулася абсолютна революція не лише у способах та методах навчання географії, а й у її оцінці громадською думкою. Сьогодні ми розглядаємо географічне знання як істотну частку знання в цілому. За допомогою географії, а не якось інакше, розуміємо ми дію великих природних сил, розподіл населення, розвиток торгівлі, розширення кордонів, зростання могутності держав, блискучі досягнення людської енерґії в усіх її розмаїтих виявах.Ми дивимося на географію як на служницю історії... Географія також є сестрою економіки та політики; і для будь-кого з нас, хто намагався вивчати географію, відомо, що, як тільки ви звертаєте на манівці з географічного поля, ви неминуче перетинаєте кордони геології, зоології, етнології, хімії, фізики і майже всіх споріднених із нею наук. Тому ми з повним правом можемо сказати, що географія — одна з найперших і найважливіших наук; що вона є частиною інтелектуального набутку, необхідного {281} для належного осмислення принципу громадянства, і незамінним доповненням до процесу створення громадської людини» 15.

Географія давала той істотний матеріал, який підпирав знання про Схід. Усі латентні і незмінні характеристики Сходу ґрунтувалися на географії, були в ній закорінені. Таким чином, з одного боку географічний Схід живив своїх жителів, ґарантував їм їхні характеристики й визначав їхню специфічність; з другого боку, географічний Схід вимагав уваги Заходу, навіть якщо — завдяки одному з тих парадоксів, які так часто відкриваються організованим знанням, — Схід був Сходом, а Захід був Заходом. Космополітичний характер географії визначав, на думку Керзона, її універсальну важливість для всього Заходу, чиє ставлення до решти світу було позначене неприхованою невситимістю. Проте географічний апетит міг також набути морального нейтралітету епістемологічного імпульсу знайти, оселитися, відкрити, — як, наприклад, коли Марло у своєму «Серці темряви» (Marlow, «Heart of Darkness») зізнається у своїй пристрасті до географічних мап.

«Я годинами міг дивитися на Південну Америку, або Африку, або Австралію і вдихати дурман слави далеких подорожей. У той час існувало ще чимало білих плям на землі, й коли я бачив одну з таких плям, що видавалася мені особливо спокусливою (хоча всі вони такими видаються), я тицяв у неї пальцем і казав: «Коли я виросту, я подамся туди»» 16.

За сімдесят чи приблизно стільки років до того, як це сказав Марло, Ламартіна абсолютно не турбувало, що кожна така біла пляма на географічній мапі була населена тубільцями; теоретично не існувало також ніяких механізмів обмеження в думці Емеріха де Ваттеля, швейцарсько-пруського авторитета з міжнародного права, коли в 1758 році він закликав європейські держави заволодіти територіями, де жили одні кочові племена 17. Важливо було тільки ушляхетнити звичайне завоювання якоюсь ідеєю, обернути апетит до володіння більшим географічним простором на теорію про специфічні відношення між географією, з одного боку, та цивілізованими й нецивілізованими народами — з другого. Але в ці {282} раціоналістичні узагальнення особливо помітний внесок зробили французи.

На кінець дев’ятнадцятого сторіччя політичні й інтелектуальні обставини достатньою мірою збіглися у Франції, щоб зробити географію і географічну спекуляцію (в обох значеннях цього слова) привабливою сферою національних розваг та відпочинку. Загальний клімат опінії в Європі був сприятливим; звичайно ж, успіхи британського імперіалізму гучно говорили самі за себе. Проте Франції та французьким мислителям на цю тему здавалося, що Британія завжди ставить усі можливі перешкоди тій і так малоуспішній імперській ролі, яку Франція намагалася відігравати на Сході. Перед франко-прусською війною в Європі часто й приязно думали про Схід, і цей процес думання не замикався лише в середовищі поетів та романістів. Ось, наприклад, що писав Сен-Марк Жирарден у «Revue des Deux Mondes» 15 березня 1862 року:

«Франція має багато чого зробити на Сході, бо Схід багато сподівається від неї. Він вимагає від неї навіть більше, ніж вона йому може дати; він охоче довірив би їй усе своє майбутнє, що становить велику небезпеку і для Франції, і для Сходу: для Франції тому, що, схильна взяти у свої руки долю обділених щастям народностей, вона бере на себе більше зобов’язань, аніж спроможна виконати; для Сходу тому, що, коли народ повністю довіряє свою долю чужоземцеві, він ставить себе у дуже непевне становище, і немає для націй іншого порятунку, аніж той, який вони творять для себе власними руками» 18.

Про такі погляди, як щойно наведені, Дізраелі, безперечно, сказав би, як він часто це робив, що Франція має лише «сентиментальні інтереси» в Сирії (яка й була тим «Сходом», про який писав Жирарден). Вигадка про «обділені щастям народності» була, звичайно ж, іще раніше використана Наполеоном, коли він звертався до єгиптян із закликом боротися проти турків, але за іслам. Протягом тридцятих, сорокових, п’ятдесятих і шістдесятих років обділені щастям народності Сходу обмежувалися християнськими меншинами в Сирії. І не було відомо про якийсь «Схід», що звернувся б із закликом до Франції порятувати його. Ми охарактеризуємо ситуацію {283} набагато точніше, коли скажемо, що Британія заступала Франції дорогу на Схід, бо навіть якби Франція й плекала відчуття свого обов’язку перед Сходом (а були французи, які це відчуття плекали), то їй було б дуже важко втиснутися між Британією й величезними просторами суходолу, над якими остання владарювала і які тяглися від Індії до Середземного моря.

Серед найвизначніших наслідків війни 1870 року у Франції був бурхливий розквіт географічних товариств та потужно відроджений потяг до територіальних надбань. У кінці 1871р. Société de géographie de Paris (Паризьке географічне товариство) оголосило, що воно більше не обмежує свою діяльність «науковими спекуляціями». Воно закликало громадян «не забувати, що нашій давній перевазі було кинуто виклик від того дня, коли ми перестали змагатися... за гідне нас місце в перемогах цивілізації над варварством». Ґійом Деппін, лідер руху, який згодом було названо географічним, стверджував у 1881 році, що у війні 1870 року «тріумф здобув не хто інший, як шкільний учитель», маючи на увазі, що справжні перемоги було здобуто прусською науковою географією над французькою стратегічною неохайністю. Урядова «Journal officiel» («Офіційна газета») друкувала номер за номером, розглядаючи цінності (та вигоди) географічних досліджень і колоніальних авантюр; в одному й тому самому номері громадянин міг довідатися від Леcсепcа про «можливості, які відкриває Африка», а від Ґарньє — про «дослідження Голубої річки». Наукова географія незабаром поступилася «комерційній географії», мірою того, як зв’язок між національною гордістю в наукових та цивілізаційних досягненнях і відверто рудиментарним мотивом прибутковості був спрямований у канали підтримки колоніальних надбань. Як висловився один з ентузіастів, «географічні товариства утворюються, щоб розв’язати фатальні чари, які прикували нас до наших берегів». Щоб сприяти цьому прагненню до визвольних змагань, було розкручено безліч усіляких схем і проектів, включаючи й залучення Жуля Верна, — чий «неймовірний успіх», як це було названо, демонстративно підніс науковий розум на дуже високий рівень логічно довершеного мислення, — Жуля Верна, який мав {284} очолити «всесвітню кампанію наукових досліджень із метою утворення великого нового моря на південь від північно-африканського узбережжя, а також проект, який передбачав «поєднати» Алжир із Сенеґалом за допомогою залізниці — «сталевою стрічкою», як називали це автори проекту 19.

Велика частка експансіоністського запалу, що клекотів у Франції протягом останньої третини дев’ятнадцятого сторіччя, живилася очевидним прагненням узяти реванш за прусську перемогу в 1870 — 1871 pp. і, що не менш важливо, бажанням зрівнятися з Британією в її імперських досягненнях. І таким могутнім було це останнє бажання, і з такої давньої традиції англо-французького суперництва на Сході воно виникло, що Францію, здавалося, буквально переслідував привид Британії, отож у будь-яких речах, пов’язаних зі Сходом, вона думала лише про одне: як би їй наздогнати і випередити британців. Наприкінці 1870-х років Société académique indo-chinoise (Академічне індокитайське товариство) змінило свої цілі, визнавши за свою важливу мету «ввести Індокитай у сферу орієнталізму». Навіщо? Щоб перетворити Кохінхіну на «Французьку Індію». Відсутність істотних колоніальних надбань військові пояснювали тим поєднанням мілітарної та комерційної слабкості, які й спричинили поразку у війні з Пруссією, не кажучи вже про давню й стабільну традицію пасти задніх у колоніальному суперництві з Британією. «Могутня спроможність західних рас до експансії, — стверджував провідний географ Ла Ронсьєр Ле Нурі, — її високі ідеали, її елементи, її впливи на людські долі становитимуть чудовий матеріал вивчення для майбутніх істориків». Але колоніальна експансія може відбуватися тільки тоді, коли білі раси задовольнятимуть свій потяг до мандрів, що є ознакою їхньої інтелектуальної вищості 20.

З таких тез, як ця, виник широко розповсюджений погляд на Схід як на географічний простір, що його треба культивувати, збирати з нього урожай і дбати про нього. Великого поширення набули картини сільськогосподарських турбот про Схід та сексуальної уваги до нього. Ось типовий вилив почуттів, автором якого був Ґабріель Шарм, що писав у 1880 p.: {285}

«Того дня, коли нас уже не буде на Сході й коли інші великі європейські держави там будуть, настане кінець нашій торгівлі в середземноморському реґіоні, нашому майбутньому в Азії, морському сполученню, яке здійснюється через наші південні порти. Одне з найбагатших джерел нашого національного достатку пересохне». (Курсив наш).

Інший мислитель, Леруа-Больє, розвинув свою філософію ще далі:

«Суспільство здобуває колонії тоді, коли воно саме досягає високого ступеня зрілості й сили; саме тоді воно створює, захищає, поміщає в добрі умови розвитку нове суспільство, якому воно дало життя і яке приводить до змужніння. Колонізація — одне з найскладніших і найделікатніших явищ соціальної психології».

Це прирівнювання самовідтворення до колонізації привело Леруа-Больє до дещо моторошної ідеї про те, що все живе в новітньому суспільстві «звеличується цим виливом надлишкової активності назовні». Тому він доходить висновку:

«Колонізація — це експансивна сила народу; це його зростання й розмноження в просторі; це підкорення всесвіту або його великої частини мові, звичаям, ідеям та законам цього народу» 21.

Суть тут у тім, що простір слабших або менше розвинутих реґіонів, таких, як Схід, розглядався як такий, що вимагав французького інтересу, проникнення, запліднення, — одне слово, французької колонізації. Географічні концепції, буквально й фігуративно, покінчили з дискретними сутностями, що існували у своїх межах та кордонах. Не меншою мірою, аніж підприємливі візіонери, такі, як де Леcсепc, у чиї плани входило визволити Схід і Захід від їхніх географічних пут, французькі вчені, адміністратори, географи й комерційні агенти виливали свою надлишкову активність на сумирний, жіночний Схід. У Франції на той час існували географічні товариства, які своїм числом та кількістю учасників удвічі перевищували відповідні товариства в усіх інших країнах Європи, разом узятих; там були такі потужні організації, як Comité de l’Asie française (Комітет Французької {286} Азії) та Comité d’Orient (Комітет Сходу); там були наукові товариства, серед яких — Société asiatique (Азіатське товариство) з його організацією та членством, міцно закоріненими в університетах, інституціях та урядових структурах. Кожне з таких товариств по-своєму робило французькі інтереси на Сході більш реальними, більш наповненими. Майже ціле століття того, що тепер виглядало як пасивне вивчення Сходу, мусило закінчитися, після того як Франція стала віч-на-віч зі своїми транснаціональними зобов’язаннями протягом двох останніх десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя.