Орієнталізм

On les apercevait tenant leurs idoles entre leurs bras comme de grands enfants paralytiques.

Gustave Flaubert, «La Tentation de Saint Antoine»

Завоювання землі, що в переважній більшості випадків означає відібрати її в тих, хто має інший колір шкіри або трохи приплюснутіші носи, аніж ми, — це не дуже добре, якщо поміркувати над цим. Єдине виправдання цього — тільки ідея. Ідея, яка за цим криється; не сентиментальна самоомана, а ідея; і некорислива, щира віра в цю ідею, — ідею, яку ви можете собі сформулювати, і схилитись перед нею шанобливо, і скласти їй офіру...

Джозеф Конрад, «Серце темряви»

«Видно було, як вони тримають на руках ідолів, наче великих, розбитих паралічем дітей».Ґюстав Флобер, «Спокуса святого Антонія» {262}

І

ПРИХОВАНИЙ І ОЧЕВИДНИЙ ОРІЄНТАЛІЗМ

У розділі першому я намагався визначити діапазон думки й дії, що його охоплює орієнталізм, приділивши головну увагу тим його різновидам, які пов’язані з британським і французьким досвідом безпосереднього спілкування з Близьким Сходом, ісламом та арабами. В цьому досвіді я виокремив інтимний, можливо, навіть дуже інтимний, зв’язок між Заходом і Сходом. Цей досвід був частиною набагато ширших європейських чи західних взаємин зі Сходом, але, як нам здається, найбільше на’ формування орієнталізму вплинуло відчуття постійної конфронтації, що його плекали ті європейці, які були дотичні до Сходу. Переконаність у існуванні чіткої розмежувальної лінії між Сходом і Заходом, різні ступені уявної залежності та сили, діапазон здійсненої роботи, різні прикмети, приписувані Сходові, — усе це свідчить про наявність уявного й географічного поділу, який виник між Сходом і Заходом та існував увпродовж багатьох сторіч. У розділі другому мій фокус значно звузився. У ньому я намагався проаналізувати найдавніші фази того явища, яке я називаю новітнім орієнталізмом і яке було започатковане в період, що охоплював кінець вісімнадцятого та початок дев’ятнадцятого сторіч. А що я не мав наміру зробити своє дослідження наративною хронікою розвитку орієнтальних студій на новочасному Заході, то натомість я запропонував оповідь про виникнення, розвиток та інституції орієнталізму, про те, як вони формувалися на тлі інтелектуальної, культурної й політичної історії десь до 1870-х або 1880-х років. Хоча у сферу мого інтересу до орієнталізму потрапило доволі багато учених та письменників, я аж ніяк не претендую на щось більше, аніж просту замальовку типових структур (та їхніх ідеологічних тенденцій), що конституюють галузь, її зв’язків з іншими галузями і праці найвпливовіших учених. Моїми головними робочими засновками були, — і є нині, — що галузі знання, так само як і твори {263} найексцентричніших митців, перебувають у залежності від суспільства, культурних традицій, життєвих обставин та зазнають впливу всіляких стабілізаційних процесів, у яких задіяні такі фактори, як школи, бібліотеки й урядові структури, і відчувають на собі їхній тиск; крім того, я виходив із припущення, що як наукові, так і літературні твори ніколи не бувають незалежними, а обмежені в образності, припущеннях та інтенціях; і нарешті, що поступ, досягнутий «наукою» зразка орієнталізму в його академічній формі, об’єктивно набагато менш істинний, аніж нам часто здається. Одне слово, моє дослідження досі мало на меті викласти систему, яка б зробила орієнталізм зрозумілим предметом, хоча водночас і допускаючи, що як ідея, поняття або образ, слово Орієнт викликає значний і цікавий культурний резонанс на Заході.

Я усвідомлюю, що такі засновки не є безперечними. Більшість із нас загалом гадають, що освіта та наука розвивається; ми вважаємо, що вони стають усе кращими, мірою того як спливає час і нагромаджується все більше й більше інформації, вигострюються методи досліджень, а наступні генерації вчених удосконалюють своє знання та навички супроти попередніх. Крім того, ми формуємо міфологію творення, яка ґрунтується на вірі, що геній митця, ориґінальний талант або могутній інтелект можуть виходити за межі часу й простору для того, щоб запропонувати світові новий витвір. Годі заперечувати, що такі ідеї, як ця, несуть у собі якусь істину. Одначе можливості для праці, які надаються в культурі великому й ориґінальному розумові, ніколи не бувають необмеженими, як водночас є слушним і те, що великий талант завжди ставиться з глибокою пошаною до того, що вже зроблено раніше іншими, і до здобутків даної галузі науки. Праця попередників, інституційне життя наукової галузі, колективна природа будь-яких наукових заходів: усе це, не кажучи вже про економічні та суспільні обставини, зазвичай применшує результати індивідуальної діяльності вченого. Наукова галузь, подібна до орієнталізму, має кумулятивну та корпоративну ідентичність, Що особливо проявляється у її зв’язках із традиційним знанням (класикою, Біблією, філологією), державними та громадськими інституціями (урядовими установами, {264} торговельними компаніями, географічними товариствами, університетами), а також творами узагальненого характеру (подорожні нотатки, наукові студії, фантастика, описи екзотичних місцевостей та реалій). Для орієнталізму це обернулося таким собі консенсусом: правильними для орієнталіста уявляються певні речі, певні види тверджень, певні види діяльності. На них він будує свою працю й дослідження, а вони, у свою чергу, здійснюють потужний тиск на нових авторів та вчених. Таким чином, орієнталізм можна розглядати як певний спосіб реґуляризованих (або орієнталізованих) творів, бачень та досліджень, домінованих імперативами, перспективами й ідеологічними упередженнями, які годяться для Сходу. Схід повчають, досліджують, управляють ним і висловлюються щодо нього з певною стриманістю.

Таким чином, Схід, яким його зображує орієнталізм, — це система репрезентацій, обрамлена всією сукупністю сил, які привели Схід у західну науку, західну свідомість, а згодом — у західну імперію. Якщо в цьому визначенні орієнталізм видається більш політичним, аніж неполітичним, то це передусім тому, що, як на мене, орієнталізм став продуктом певних політичних сил та видів діяльності. Орієнталізм — це школа інтерпретації, матеріалом для якої є Схід, його цивілізації, народи й реґіони. Його об’єктивні відкриття — робота незліченних самовідданих учених, які редаґували тексти й перекладали їх, кодифікували граматики, писали словники, реконструювали мертві епохи, продукували знання, яке можна було верифікувати в позитивістський спосіб, — завжди зумовлювалися й зумовлюються тим фактом, що його істини, як і будь-які висловлені істини, втілені в мові, а що таке істина мови, сказав одного разу Ніцше, як не

«мобільне військо метафор, метонімів та антропоморфізмів — одне слово, сума людських взаємин, підсилених, транспонованих і прикрашених поетично та риторично, — які після тривалого застосування видаються твердими, канонічними й обов’язковими для всього народу: істини — це ілюзії, про які давно забуто, чим вони є насправді» 1. {265}

Можливо, погляд, висловлений Ніцше, вразить нас як надто нігілістичний, але принаймні він приверне увагу до того факту, що Схід, відколи він став існувати у свідомості Заходу, був словом, до якого згодом доточено безліч найрозмаїтіших значень, асоціацій та коннотацій, котрі не обов’язково мали стосунок до реального Сходу, а радше до галузі, дотичної до цього слова.

Отже, орієнталізм — це не лише позитивна доктрина про Схід, що існує в якийсь певний час на Заході; це також впливова академічна традиція (коли йдеться про академічного спеціаліста, якого називають орієнталістом), а ще сфера інтересів, окреслена мандрівниками, комерційними заходами, урядовими інституціями, воєнними експедиціями, читачами романів і розповідей про екзотичні пригоди, істориками природознавства та паломниками, для яких Схід є особливим видом знання про певні конкретні місця, народи та цивілізації. У стосунку до Сходу виникло багато часто вживаних ідіом, і ці ідіоми міцно вкоренилися в європейському дискурсі. Під ідіомами залягав цілий шар доктрини про Схід; ця доктрина була витворена на основі досвіду багатьох європейців, і всі різновиди цього досвіду збігалися в стосунку до таких істотних аспектів Сходу, як східний характер, східний деспотизм, східна чуттєвість і таке інше. Для будь-якого європейця на всьому протязі дев’ятнадцятого сторіччя — і я вважаю, що так можна сказати без жодних застережень, — орієнталізм був саме такою системою істин, істин у ніцшеанському розумінні цього слова. Тому ми не помилимося, вважаючи, що кожен європеєць був послідовним расистом, імперіалістом і чи не цілковито етноцентричним у своїх поглядах стосовно Сходу. Ми трохи пом’якшимо гостроту цих ярликів, принагідно згадавши, що людські суспільства, принаймні більш розвинуті культури, рідко пропонували індивідові щось інше, окрім імперіалізму, расизму та етноцентризму, коли йшлося про взаємини з «чужими» культурами. Таким чином орієнталізм допомагав загальним тенденціям ( і сам мав від них підтримку) культурного тиску, які сприяли усталенню відчуття різниці між європейською та азіатською частинами світу. Я схильний твердити, що орієнталізм є фундаментально політичною доктриною, яка була силоміць накинута Сходові, оскільки Схід був {266} слабший, аніж Захід, а Захід розглядав відмінність Сходу як його слабкість.

Це твердження було висловлене раніше, в розділі першому, і майже все, що було висловлено на подальших сторінках, мислилося як його обґрунтування. Саме існування такої «галузі», як орієнталізм, при тому, що на Сході відповідного еквівалента не існує, свідчить про нерівне співвідношення сили між Сходом і Заходом. Про Схід написано багато, і вже з цього можна бачити, що взаємини Європи зі Сходом здійснювалися у ґрандіозних масштабах. Але вирішальним покажчиком сили Заходу є те, що не можна навіть порівнювати обсяг руху жителів Заходу на Схід (починаючи з кінця вісімнадцятого сторіччя) з рухом жителів Сходу на Захід. Навіть обминувши увагою той факт, що на Схід постійно пересувалися армії, працівники консульської служби, купці та наукові й археологічні експедиції, число людей, які мандрували з ісламського Сходу в Європу між 1800 і 1900 роками, було мізерним, якщо порівняти його з числом тих, хто подорожував у зворотному напрямку 2. Крім того, люди, які мандрували зі Сходу на Захід, прибували туди, щоб повитріщатися на здобутки вищої культури та повчитися в неї; цілі, що їх ставили перед собою західні мандрівники на Схід, були, як ми вже бачили, зовсім протилежного порядку. Крім того, за приблизною оцінкою, в часовому проміжку від 1800 р. до 1950 р. було написано до 60 тисяч книг про Близький Схід. Тут не може бути ніякого порівняння з кількістю книжок, написаних на Сході про Захід. Як культурний апарат, орієнталізм — це цілковита аґресія, активна діяльність, зверхня оцінка, воля-до-істини і знання. Схід існував для Заходу, або так воно здавалося незліченним орієнталістам, чиє ставлення до предмета своїх досліджень було або патерналістським, або відверто поблажливим — якщо, звичайно, вони не були любителями антикваріату, але в цьому випадку «класичний» Схід завдячував своє існування їм, а не гідному жалю новітньому Сходові. А ще варто згадати про існування численних аґенцій та інституцій, які підтримували дослідницьку діяльність західних учених і не мали аналогів у східному суспільстві.

Такий дисбаланс між Сходом і Заходом є, очевидно, функцією зміни історичних моделей. У період свого {267} політичного та мілітарного злету, від восьмого сторіччя до шістнадцятого, іслам домінував як на Сході, так і на Заході. Після чого центр сили змістився на Захід, а сьогодні, наприкінці двадцятого сторіччя, він начебто знову зміщується в напрямку Сходу. Моя розповідь про орієнталізм дев’ятнадцятого сторіччя в розділі другому зупинилася в особливо насиченому грізними подіями періоді останньої частини сторіччя, коли нерідко мляві, абстрактні та прожектерські аспекти орієнталізму поступово переймалися новим відчуттям своєї світової місії, яка мала служити формальному колоніалізмові. Саме цей проект і цей історичний момент я й маю намір тепер описати, а надто тому, що він надасть нам нове важливе тло для тих криз, які спіткали орієнталізм у двадцятому сторіччі, й для поступового відродження політичної та культурної сили на Сході.

В кількох випадках я згадував про зв’язки між орієнталізмом як корпусом ідей, вірувань, кліше або знання про Схід та іншими, більш широкими школами думки в культурі. Так от, однією із найважливіших тенденцій у орієнталізмі дев’ятнадцятого сторіччя була кристалізація найголовніших уявлень про Схід, — про його чуттєвість, схильність до деспотизму, викривлена ментальність, схильність до неточності й неакуратності, відсталість — в окрему й безперечну єдність; так, для письменника вжити слово орієнтальний означало ідентифікувати специфічний і конкретний корпус інформації про Схід. Ця інформація здавалася морально нейтральною й об’єктивно вартісною; вона, здавалося, мала епістемологічний статус, який був рівнозначним, скажімо, статусові історичної хронології або географічного розташування. Отже, у своїй найбільш: основоположній формі орієнтальний матеріал не міг бути порушений ніякими відкриттями, і, як здавалося, він ніколи й не зазнавав повної переоцінки. Натомість праця різних учених дев’ятнадцятого сторіччя та митців робила цей корпус знання ще ясніше окресленим, ще деталізованішим, ще наповненішим — і ще відміннішим від «оксиденталізму». Проте орієнталістські ідеї могли увійти до спілки із загальними філософськими теоріями (такими, як ідеї про історію людства та цивілізацію) й розповсюджувати гіпотези світобудови, як називають іноді їх філософи; і вельми багатьма {268} способами ті, хто робив свій внесок до орієнтального знання, дбали про те, щоб формулювати свої твердження та ідеї, свою наукову роботу, свої спостереження, які вважали сучасними, мовою та термінологією, культурна значущість яких походила від інших наук та систем думки.

Різниця, яку я намагаюся тут провести, — це різниця між майже неусвідомлюваною (і, безперечно, невідчутною) позитивністю, яку я назву латентним орієнталізмом, і розмаїтими усталеними поглядами на орієнтальне суспільство, мови, літературу, історію, соціологію і таке інше, що я назву явним орієнталізмом. Хоч би які зміни відбувалися в наших знаннях про Схід, ми знаходимо їх майже виключно в явному орієнталізмі; однозначність, сталість і тривалість латентного орієнталізму є більш або менш величинами константними. Коли йдеться про авторів дев’ятнадцятого сторіччя, чию діяльність я аналізував у другому розділі цієї книжки, відмінності в їхніх уявленнях та ідеях стосовно Сходу можуть бути охарактеризовані як виключно явні відмінності, відмінності у формі та персональному стилі, й рідко — у фундаментальному змісті. Жоден із них не ставив під сумнів окремішності Сходу, його ексцентричності, його відсталості, його мовчазної незворушності, його жіночої поступливості, його ледачої податливості; ось чому всі автори, які писали про Схід, від Ренана до Маркса (якщо мислити в плані ідеології) або від найриґористичніших учених-схоластів (Лейна й Сасі) до письменників, обдарованих наймогутнішою уявою (Флобера й Нерваля), дивилися на Схід як на географічний реґіон, що потребує західної уваги, західної реконструкції, навіть західної спокути. Схід існував як місце, ізольоване від головної течії європейського поступу в науках, мистецтвах та комерції. Таким чином, хоч би які добрі чи погані якості приписувалися Сходові, вони сприймались як функції вузько спеціалізованого західного інтересу до Сходу. Такою була ситуація, що тривала приблизно від початку 1870-х років і протягом першої частини дев’ятнадцятого сторіччя, — але дозвольте мені навести кілька прикладів для ілюстрації того, що я маю на увазі.

Тези про орієнтальну відсталість, деґенеративність та нерівність Сходу із Заходом дуже легко пов’язувалися на початку дев’ятнадцятого сторіччя з біологічними {269} основами расової нерівності. Таким чином, расові класифікації, які ми знаходимо в таких працях, як «Тваринне царство» Кюв’є (Cuvier, «Le Règne animal»), «Нарис про нерівність людських рас» Ґобіно (Gobineau, «Essai sur l’inégalité des races humaines») та «Людські раси» Роберта Нокса (Robert Knox, «The Races of Man»), знайшли собі близького партнера в латентному орієнталізмі. До цих ідей був доданий другосортний дарвінізм, який начебто наголошував на «науковій» обґрунтованості поділу рас на передові й відсталі або на європейсько-арійські та орієнтально-африканські. Таким чином, усе питання імперіалізму, в тому вигляді, в якому воно дебатувалося наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя як проімперіалістами, так і антиімперіалістами, припускало наявність бінарної типології передових і відсталих (або підлеглих) рас, культур і суспільств. У праці «Кілька розділів про принципи міжнародного закону» Джона Вестлейка (John Westlake, «Chapters on the Principles of International Law», 1894) стверджується, наприклад, що реґіони землі, визначені як «нецивілізовані» (слово, обтяжене вантажем орієнталістських засновків, серед інших), мають бути анексовані або окуповані передовими державами. Подібним чином, ідеї таких авторів, як Карл Петерс, Леопольд де Соссюр і Чарльз Темпл, опираються на бінарне протиставлення 3 передові/відсталі, що з такою переконаністю обстоювалося в орієнталізмі кінця дев’ятнадцятого сторіччя.

Разом з усіма іншими народами, в різні способи визначеними як відсталі, деґенеративні, нецивілізовані й загальмовані, орієнтали розглядалися в рамках моделі, сконструйованої з біологічного детермінізму та морально-політичних міркувань. Таким чином, орієнтала прив’язували до тих елементів західного суспільства (злочинців, божевільних, жінок, бідняків), які мали за спільну ознаку ідентичність, що найліпше описувалася як прикро чужа. Орієнталів рідко бачили й рідко на них дивилися; дивилися, власне, не на них, а крізь них, їх аналізували не як громадян чи бодай людей, а як проблеми, що мають бути розв’язані або звужені, або — мірою того, як західні держави відкрито зазіхали на їхні території, — привласнені. Суть була в тому, що саме означення чогось як орієнтального тягло за собою вже сформоване {270} оціночне судження, а у випадку народів, які населяли Оттоманську імперію, що перебувала в процесі активного загнивання, й імпліцитну програму дій. Оскільки орієнтал належав до підлеглої раси, він мусив бути підкорений, — усе було ясно й просто. Locus classicus для такого судження та дій можна знайти в праці «Психологічні закони еволюції народів» Ґюстава Лебона (Gustave Le Bon, «Les Lois psychologiques de l’évolution des peuples», 1894).

Але були й інші застосування для латентного орієнталізму. Якщо ця система ідей давала змогу дослідникові відокремити орієнталів від передових, цивілізованих держав і якщо «класичний» Схід служив для того, щоб виправдати й орієнталіста, і його зневагу до сучасних орієнталів, латентний орієнталізм сприяв також формуванню особливо (щоб не сказати, заздрісно) чоловічої концепції світу. Я вже побіжно звертав увагу на цей аспект під час свого обговорення ідей Ренана. Орієнтальний чоловік розглядався ізольовано від сукупної спільноти, в якій він жив і на яку багато орієнталістів, за прикладом Лейна, дивилися з почуттями, близькими до страху й зневаги. Більше того, сам-таки орієнталізм вважали виключно чоловічою сферою буття; як і багато професійних ґільдій, чий світогляд сформувався в новітньому періоді, він дивився на себе та на свій предмет крізь затемнені сексистські окуляри. Це стає особливо очевидним при читанні творів мандрівників та романістів: жінки там, як правило, є створіннями чоловічої силової фантазії. Вони виражають нічим не обмежену чуттєвість, вони більш або менш дурні, але передусім вони завжди хочуть. Флоберова Кучук Ганем є прототипом таких карикатур, які були звичайними в порнографічних романах (наприклад, «Афродіті» П’єра Луїса (Pierre Louys, «Aphrodite»), що зверталися до східної тематики в пошуках новизни, здатної зацікавити читачів. Крім того, чоловіча концепція світу, в тому, як вона впливає на орієнталіста-практика, має тенденцію бути статичною, замороженою, навічно закляклою.