Орієнталізм

У кінці своєї розповіді Ламартін досяг мети своєї паломницької подорожі до Гробу Господнього, цього початкового і кінцевого пункту всього часу й усього простору. Він інтернізував реальність достатньо для того, щоб захотіти повернутися від неї назад до чистого споглядання, самоти, філософії та поезії 91.

Підносячись над суто географічним Сходом, він перетворюється на Шатобріана пізніших днів, споглядаючи Схід так, начебто це була його власна (чи принаймні французька) провінція, готова віддатися під владу європейських держав. З мандрівника та піліґрима в реальному часі й просторі Ламартін перетворюється на трансперсональне еґо, яке ідентифікує себе в силі та свідомості з усією Європою. Те, що він бачить перед собою, — це Схід у процесі свого неминучого майбутнього розпаду, Схід, який переходить під європейську суверенну владу й нею освячується. Так, у кульмінаційному баченні Ламартіна {235} Схід відроджується як європейське право-на-владу над ним:

«Цей вид суверенної влади, визначений у такий спосіб і освячений як європейське право, являтиме собою передусім право окупувати ту чи ту територію, а також узбережжя, щоб заснувати там або вільні міста, або європейські колонії, або комерційні порти, куди вільно заходити всім кораблям...»

Не зупиняється Ламартін і на цьому. Він забирається ще вище, аж до тієї точки, де Схід, який він щойно бачив і в якому щойно побував, стає «націями без території, без батьківщини, без прав, законів або безпеки... які з тривогою і надією чекають, коли Європа дасть їм прихисток своєї окупації» 92.

У всіх баченнях Сходу, сфабрикованих орієнталізмом, немає висновків, таких буквальних і таких завершених, як цей. Для Ламартіна паломницька подорож на Схід означала не лише проникнення на Схід імперської свідомості, а й фактичну елімінацію цієї свідомості внаслідок її піднесення до такого собі імперсонального й континентального контролю над Сходом. Реальна ідентичність Сходу розпадається на сукупність послідовних фраґментів, Ламартінових спогадних спостережень, які пізніше будуть зібрані докупи й звеличені як відроджена мрія Наполеона про панування над світом. Тоді як індивідуальність Лейна зникла під науковою решіткою його єгипетських класифікацій, Ламартінова свідомість повністю розриває свої нормативні пута. Роблячи так, вона повторює подорож Шатобріана та його бачення лише для того, щоб піти далі, у сферу абстракцій Шелі та Наполеона, що тасують світи та народи як карти на гральному столі. Те, що залишається від Сходу в Ламартіновій прозі, аж ніяк не є істотним. Його геополітична реальність була переобтяжена його планами щодо неї; місця, які він відвідав, люди, з якими він познайомився, досвід, який він пережив, зводяться до кількох відлунь у його пишномовних узагальненнях. Останні сліди конкретності повністю затираються в «політичному резюме», яким завершується «Мандрівка на Схід».

Трансцендентному квазінаціональному егоїзму Ламартіна ми мусимо протиставити Нерваля та Флобера. їхні орієнтальні праці відіграють істотну роль у їхній {236} загальній oeuvre , набагато більшу, аніж імперіалістична «Мандрівка» Ламартіна в його oeuvre. Проте обидва вони, як і Ламартін, прибули на Схід, підготовлені до побачення з ним величезною масою прочитаної класичної та новітньої літератури й творів академічного орієнталізму; про цю свою підготовку Флобер говорив набагато відвертіше, ніж Нерваль, який у «Вогненних дівчатах» («Les Filles du feu») нещиро повідомляє, ніби все те, що він знав про Схід, було напівзабутою пам’яттю про вивчене ним у школі 93. Те, що ми читаємо на сторінках його «Мандрівки на Схід», прямо суперечить цьому твердженню, хоча й показує значно менш систематичне й значно менш зорганізоване знання орієнтальних реалій, аніж знання Флобера. Набагато важливішим, проте, уявляється той факт, що обидва письменники (Нерваль у 1842 — 1843 pp., Флобер — у 1849 — 1850 pp.) мали значно більшу персональну та естетичну користь зі своїх відвідин Сходу, аніж будь-який інший із мандрівників дев’ятнадцятого сторіччя. Почнемо з того, що обидва вони були геніями й надзвичайно добре обізнаними в тих аспектах європейської культури, які сприяли формуванню співчутливого, хай і викривленого бачення Сходу. Нерваль і Флобер належали до того товариства людей, що однаково мислили й почували, яке описав Маріо Праз у «Романтичній агонії» («The Romantic Agony»), товариства, для якого образні картини екзотичних місць, культивування садомазохістських смаків (що їх Праз називає algolagnia), зачарування похмурим і макабричним, з уявленням про Фатальну Жінку, з таємничістю й окультизмом, — усе це разом уможливило написання таких літературних творів, як романи Ґотьє (який теж був зачарований Сходом), Свінберна, Бодлера та Гюйсманса 94. Для Нерваля та Флобера такі жіночі постаті, як Клеопатра, Саломея та Ісіда мали особливу значущість; і аж ніяк не випадково, що в усіх своїх працях про Схід, як і в своїх відвідинах Сходу вони високо оцінювали й натхненно оспівували жіночі типи цього легендарного, украй загадкового й асоціативного характеру.

Творчості, загальній сукупності праць (фр.).

Крім своїх загальних культурних позицій, Нерваль і Флобер привезли із собою на Схід свою персональну {237} міфологію, зацікавлення якої і навіть її структура потребували Сходу. Обидва письменники перебували під впливом орієнтального Ренесансу, як назвали це Кіне та інші: вони шукали джерел натхнення в казково античному та екзотичному. Для кожного з них, проте, паломництво на Схід було пошуком чогось відносно особистого: Флобер шукав собі «батьківщину», як назвав це Жан Брюно 95, в місцях виникнення релігій, духовних візій та класичної античності; Нерваль шукав — або радше йшов по них — сліди своїх особистих почуттів та мрій, як Стернів Йорік до нього. Тому для обох письменників Схід був місцем déjà vue і для обох — з огляду на притаманну сфері мистецтва ощадливість, типову для всіх великих естетичних уяв, — він був місцем, до якого часто повертаються, після того як відбуто реальну подорож. Для жодного з них Схід не вичерпувався після того, як вони його пізнали, навіть якщо ми часто й знаходимо ознаки розчарування, розвіяних ілюзій або демістифікації в їхніх орієнтальних творах.

Уже баченим (фр.).

Першорядне значення Флобера та Нерваля для дослідження, такого, як це, орієнталістської думки в дев’ятнадцятому сторіччі полягає в тому, що вони виконували роботу, яка була пов’язана з орієнталізмом того виду, який ми тут обговорюємо, й залежала від нього, але, в якомусь розумінні, була від нього незалежною. По-перше, слід відзначити масштаби їхньої праці. Нерваль опублікував свою «Мандрівку на Схід» як збірник подорожніх нотаток, нарисів, історій і фраґментів; його зацікавлення Сходом можна також помітити в «Химерах» («Les Chimères»), в його листах, у деяких його белетристичних та інших прозових творах. У Флоберовій творчості як до, так і після його подорожі панує Схід. Схід з’являється у «Подорожніх записниках» («Carnets de Voyage») і в першій версії «Спокуси святого Антонія» (а також і в двох пізніших версіях), в «Іродіаді», «Саламбо» та в його численних нотатках, сценаріях та незакінчених оповіданнях, досі для нас доступних, які були так глибоко досліджені Брюно 96. Відлуння орієнталізму звучить також у інших великих романах Флобера. Загалом кажучи, як Нерваль, так і Флобер постійно розробляли {238} свій орієнтальний матеріал і використовували його у певних структурах своїх особистих естетичних проектів. Проте це аж ніяк не означає, що Схід у їхній праці з’являється лише вряди-годи. Радше — на відміну від таких авторів, як Лейн (у котрого ці обидва письменники безсоромно багато чого запозичували), Шатобріан, Ламартін, Ренан, Сасі, — їхній Схід був не стільки осмислюваним, привласненим, поменшеним або закодованим, скільки місцем, у якому живуть і який використовується естетично та уявно як широкий простір, що дарує безліч можливостей. Найважливішим для них була структура їхньої праці як незалежний, естетичний і персональний факт і аж ніяк не ті способи, якими при бажанні можна ефективно панувати над Сходом або зображувати його графічно, їхні еґо ніколи не поглинали Схід і не ототожнювали його цілковито з документальним і текстуальним знанням про нього (одне слово, з офіційним орієнталізмом): Тому, з одного боку, рамки їхньої орієнтальної праці виходять за обмеження, накинуті ортодоксальним орієнталізмом. З другого боку, предмет їхньої праці є чимось більшим, аніж розгляд орієнтальних або орієнталістичних проблем (хоч вони, по-своєму, також орієнталізують Схід); це цілком свідома гра з обмеженнями та перешкодами, які ставить перед ними Схід (Орієнт) або знання про нього. Нерваль, наприклад, переконаний у тому, що він повинен брати до уваги все те живе, що він спостерігає, оскільки, як він каже:

«Le ciel et la mer sont toujours là; le ciel d’Orient, la mer d’Ionie se donnent chaque matin le saint baiser d’amour; mais la terre est morte, morte sous la main de l’homme, et les dieux se sont envolés!»(«Небо й море ще тут; східне небо й Іонійське море щоранку дарують одне одному святий поцілунок любові; але земля мертва, тому що людина вбила її, а боги повтікали».)

Якщо Схід усе-таки житиме, тепер, коли боги звідси повтікали, то це стане можливим тільки внаслідок його плідних зусиль. У «Мандрівці на Схід» наративна свідомість — це постійно енерґійний голос, який мандрує лабіринтами орієнтального існування, озброєний — як повідомляє нам Нерваль — двома арабськими словами, tayeb, що позначає відсутність, і mafish — заперечення. Ці {239}два слова дозволяють йому селективно спілкуватися з контрастним Сходом, спілкуватися з ним і видобувати з нього його таємні принципи. Він схильний визнати, що Схід — це «le pays des rêves et de l’illusion» , країна, котра, як і ті чадри, що їх він повсюди бачить у Каїрі, глибоко ховає багаті скарби жіночої сексуальності. Нерваль переживає досвід Лейна, відкривши необхідність одруження в ісламському суспільстві, та, на відміну від Лейна, він прив’язується до жінки. Його зв’язок із Зейнаб — це щось більше, аніж просте зобов’язання перед суспільством:

«Я мушу поєднатися з наївною молодою дівчиною, яка виросла на цій священній землі, що є нашою першою батьківщиною; я мушу омитися в живодайних струменях людності, від якої походять поезія та віра наших батьків!.. Я хотів би прожити своє життя, як у романі, і я залюбки поставлю себе в ситуацію одного з тих діяльних і рішучих героїв, котрі за будь-яку ціну прагнуть створити навколо себе драму, вузол складності, одне слово, дію» 97.

Країна мрій та ілюзій (фр.).

Нерваль уміщує себе у Схід, продукуючи не стільки романістичну оповідь як безконечну інтенцію — ніколи ним повністю не усвідомлену — злити розум із фізичною дією. Ця антинаративність, це парапаломництво є відхиленням від логічно послідовного телеологізму того зразка, якого дотримувалися попередні автори, що писали про Схід.

Пов’язаний зі Сходом фізично та приязню, Нерваль вільно мандрує серед його багатств та в його культурному (і головним чином, жіночому) середовищі, добачаючи, передусім у Єгипті, той материнський «центр, водночас таємничий і доступний», з якого походить уся мудрість 98. Його враження, мрії та спогади чергуються із фраґментами квітчастої, манірної оповідної прози, оформленої в орієнтальному стилі; на важкі реалії подорожі — в Єгипті, Лівані, Туреччині — накладається структура свідомих відхилень від головної теми, так ніби Нерваль повторює Шатобріанову «Подорож», використовуючи {240} підземний, хоча куди менш імперський та очевидний шлях.

Мішель Бютор написав про це дуже влучно:

«Як вважає Нерваль, Шатобріанова подорож залишається мандрами поверхнею, тоді як його власна є цілком обміркованою, з використанням прибудовних центрів, таких собі замкнутих еліпсами коридорів, які охоплюють головні центри; це дозволяє йому добре роздивлятися завдяки паралаксу всі виміри пастки, утворюваної нормальними центрами. Блукаючи вулицями або околицями Каїра, Бейрута чи Константинополя, Нерваль завжди чекає чогось такого, що дозволить йому відчути підземну печеру, яка сполучає Рим, Афіни та Єрусалим [головні міста Шатобріанової подорожі]...Так само як троє обраних Шатобріаном міст сполучаються між собою — причому Рим із його імператорами й папами зберігає спадщину та заповіт Афін і Єрусалима — так само й підземні печери Нерваля... входять між собою в стосунки» 99.

Навіть у своїх двох великих сюжетних епізодах: «Розповідь про халіфа Хакіма» та «Розповідь про царицю ранку», які начебто мали б запропонувати нам тривалий, змістовний наративний дискурс, Нерваль, як здається, далеко відходить від «надземної» реальності, усе далі й далі заглиблюючись у населений привидами внутрішній світ парадоксу та мрій. В обох легендах ідеться про множинну ідентичність, одним із мотивів якої — експліцитно ствердженим — є інцест, й обидві вони повертають нас до того орієнтального світу, яким уявляє собі його Нерваль, світу невиразних, плинних мрій, що безконечно розмножуються поза рішучістю, визначеністю, матеріальністю. Коли мандрівка завершується і Нерваль прибуває на Мальту, на своєму зворотному шляху на європейський материк, він усвідомлює, що він тепер у «le pays du froid et des orages, et déjà l’Orient n’est plus pour moi qu’un des ses rêves du matin auxquels viennent bientôt succéder les ennuis du jour» 100.

«Країні холоду й гроз, і Схід для мене вже є чимось не більшим, як однією з тих ранкових мрій, на зміну якій дуже скоро прийде занудна реальність дня» (фр.).