Орієнталізм

Вже у 1810 р. були європейці, котрі говорили так, як говорив Кромер у 1910 році, твердячи, що орієнталів треба завойовувати, й не бачачи парадоксу в тому, що завоювання Заходом Сходу було б, у кінцевому підсумку, не завоюванням, а запровадженням там свободи. Шатобріан викладає всю цю ідею в романтичних спокутних термінах християнської місії, яка полягає в тому, щоб відродити мертвий світ, розвинути в ньому відчуття власних потенційних можливостей, які лише європеєць спроможний розрізнити під безживною й виродженою оболонкою. Для мандрівника це означає, що він мусить користуватися Старим Заповітом та Євангеліями як своїми провідниками на землях Палестини 84; лише в такий спосіб можна проникнути крізь видиму оболонку виродження, яка покриває сучасний Схід. Проте Шатобріан не помічає ніякої іронії в тому факті, що його подорож та його бачення не відкриють йому нічого про новітнього орієнтала та його долю. Лише те має вагу для Шатобріана на Сході, що з ним там відбувається, що дозволяє Схід його духові, що він дає змогу відкрити йому про себе, свої ідеї, свої сподівання. Свобода, за яку він так потерпає, для нього не більш як спосіб самому визволитися з-під шкідливого впливу, який на нього має Схід.

Таке визволення дозволяє йому негайно повернутися у сферу уяви та уявних інтерпретацій. Опис Сходу зводиться нінащо проекціями та моделями, накинутими на нього імперським еґо, яке не приховує своєї сили. Якщо в прозі Лейна ми бачимо, як це еґо зникає, так що Схід має змогу постати перед нами в усіх своїх реалістичних деталях, то в Шатобріана еґо розчиняє себе в спогляданні чудес, які воно створює, а потім воно відроджується, сильніше, аніж будь-коли, ще більш здатне почувати свою силу та втішатися своїми інтерпретаціями.

«Спочатку велика нудьга стискає серце кожному, хто вирушає в мандри по Юдеї; та коли ти мандруєш від одного пустельного місця до іншого і перед тобою стелеться безмежний простір, нудьга помалу розвіюється, і ти починаєш відчувати потаємний жах, який, проте, не тільки не пригнічує душу, а й додає тобі мужності та підносить твій дух. Дивовижні речі відкриваються тобі в усіх куточках землі, де колись відбулося стільки чудес: розпечене сонце, величний і гордий орел, безплідна {228} смоківниця; вся поезія, всі сцени зі Святого Письма тут присутні. Кожне ім’я, кожна назва криють у собі таємницю; кожен ґрот провіщає майбутнє; кожна гірська вершина береже в собі відлуння слів якогось пророка. Сам Бог говорив колись на цих берегах: пересохлі річища, розколоті скелі, відкриті гробниці є свідками чудес; пустеля досі виглядає приголомшеною від жаху, і я сказав би, що вона досі не спромоглася порушити мовчанку, яка запала відтоді, як вона почула голос вічності» 85.

Процес розвитку думки в цьому уривку багато чого відкриває. Пережитий жах у стилі Паскаля не просто поменшує людську самовпевненість, а й у чудесний спосіб стимулює її. Одноманітний безплідний ландшафт розстилається перед людиною як просвітлений текст, відкритий для пильного споглядання дуже сильним, зміцненим у своїй упевненості «я». Шатобріан переступив через жалюгідну, хай чимось і страшну, реальність сучасного йому Сходу в такий спосіб, що зміг налагодити з ним первісні й творчі взаємини. В кінці цитованого уривка він уже не сучасна людина, а візіонер-провидець, більшою або меншою мірою сучасник самого Бога; якщо юдейська пустеля зберігала мовчанку відтоді, як там говорив Бог, то це Шатобріан зумів почути ту мовчанку, зрозуміти її значення і — для свого читача — примусити пустелю заговорити знову.

Великий дар прихильної інтуїції, який дозволив Шатобріанові описати й витлумачити північноамериканські містерії в повістях «Рене» та «Атала», як і християнство в трактаті «Дух християнства» («Le Génie du Christianisme»), підіймається ще до більших висот інтерпретації в «Подорожі». Тут автор уже не має справи з природною примітивністю та романтичним почуттям: тут він має справу безпосередньо з вічною творчою силою та божественною первісністю, бо саме на біблійному Сході вони вперше проявилися й залишилися там у неопосередкованій та латентній формі. Звичайно, їх не можна так просто збагнути; тут треба Шатобріана, який би піднісся до них і досяг їх. І саме цій амбітній меті має служити «Подорож», але для того, щоб зробити все як треба, Шатобріанове «я» має бути досить радикально перетворене в тексті. На відміну від Лейна, Шатобріан намагається поглинути Схід. Він не лише привласнює його, він його репрезентує й {229} говорить за нього, не в історії, а поза історією, в безчасовому вимірі повністю зціленого світу, де люди й землі, Бог і люди — це одне й те саме. Тому в Єрусалимі, центрі його бачення та кінцевому пункті його паломницької подорожі, він дозволяє собі вчинити акт цілковитого примирення зі Сходом, Сходом єврейським, християнським, мусульманським, грецьким, перським, римським і, нарешті, французьким. Він співчуває нелегкому становищу, в якому перебувають євреї, але він має їх за допоміжний матеріал для належного прояснення його загального бачення, а що стосується додаткової вигоди, то вони надають необхідної гостроти його християнській мстивості. Бог, каже він, обрав новий народ, і це не євреї 86.

Проте він робить ще кілька поступок на користь земної реальності. Якщо Єрусалим вписаний у його путівник як кінцева позаземна мета, то Єгипет надає йому матеріал для політичного екскурсу. Його ідеї щодо Єгипту чудово доповнюють його паломницькі мандри. Велична дельта Нілу зворушує його до такої міри, що в нього вихоплюється :

«Я знайшов тут лише спогади про мою славну країну, гідні цих розкішних рівнин; я побачив те, що залишилося від монументів нової цивілізації, принесених на береги Нілу генієм Франції» 87.

Але ці ідеї викладено в ностальґічній манері, бо в Єгипті Шатобріанові здається, що він може прирівняти відсутність Франції до відсутності вільно обраного уряду, який правив би щасливими людьми. Крім того, після Єрусалима Єгипет видається лише такою собі духовною відпругою. Після політичного коментаря щодо його прикрого становища Шатобріан ставить собі рутинне запитання про «різницю» як результат історичного розвитку: як може ця деґенеративна, тупа юрба «мусульман» населяти ті самі землі, якими володіли колись зовсім інші люди, що справили таке сильне враження на Геродота та Діодора?

Ось таку прощальну промову присвячує він Єгипту, покидаючи його, щоб поїхати в Туніс, оглянути там руїни Карфаґена, а вже звідти повернутися додому. Але він робить іще одну річ у Єгипті, яку варто відзначити: {230} мавши можливість подивитися на піраміди хіба що здалеку, він направляє туди свого посланця з дорученням вирізьбити на камені його (Шатобріана) ім’я, додавши, певно, для того, щоб пояснити нам свій вчинок: «Людина має виконувати свої невеличкі обов’язки побожного мандрівника». Навряд чи за звичайних обставин ми надали б цьому милому вияву туристської банальності більше уваги, аніж того вимагає звичайна іронія. Проте як преамбула до останньої сторінки «Подорожі» він виглядає важливішим, аніж це здається на перший погляд. Розмірковуючи про свій задуманий на двадцять років проект дослідження «tous les hasards et tous les chagrins» які чатують на вигнанця, Шатобріан елегійно зазначає, що кожна з його книжок була, по суті, своєрідним продовженням його існування. На той час він не мав ані домівки, ані навіть змоги придбати собі якусь постійну оселю, і його молодість давно вже минула. Якщо небо дарує йому вічний спочинок, каже він, він обіцяє в тиші посвятити себе спорудженню пам’ятника своїй батьківщині («monument a ma patrie»). Проте все, з чим він лишається на землі, це його твори, і якщо його ім’я житиме, то цього задосить, а якщо ні, то занадто 88.

Всіх випадковостей та всіх прикростей долі (фр.).

Ці заключні рядки відсилають нас назад до Шатобріанової зацікавленості в тому, щоб його ім’я було закарбоване на піраміді. Це можна зрозуміти й у тому зв’язку, що його орієнтальні мемуари постачають нас безліччю відомостей про особисті переживання та практичний досвід його «я», про який він розповідає нам безперервно й невтомно. Писати було для Шатобріана актом життя, причому для нього все, навіть якийсь далекий уламок каменя, мало бути описаним, доки він живий. Тоді як порядок Лейнових оповідей порушувався науковою вагомістю та величезною кількістю деталей, структура розповідей Шатобріана постійно трансформувалася у ствердження волі еґоїстичного індивіда з надзвичайно мінливою вдачею. Тимчасом як Лейн завжди був готовий пожертвувати своїм еґо задля орієнталістського канону, Шатобріан був схильний ставити все, що він сказав про Схід, у цілковиту залежність від свого «я». Проте жоден із цих двох авторів не міг собі уявити, що нащадки {231} зможуть плідно продовжити його справу. Адже Лейн обстоював цілковиту імперсональність спеціальної дисципліни: його праця буде використана, але не як особистісний документ. Натомість Шатобріан дивився на все це так, що його твори, як і знаковий напис його імені на піраміді, означатимуть його «я»; бо якби це було не так, якби він не спромігся продовжити своє життя написанням своїх творів, воно було б у нього надлишковим, зайвим.

Навіть якщо всі мандрівники, що вирушали на Схід після Шатобріана та Лейна, були ознайомлені з їхніми творами (а в деяких випадках навіть дослівно їх переписували), їхня спадщина уособлює долю орієнталізму й ті варіанти вибору, якими він був обмежений. Можна або творити науку, як Лейн, або виголошувати особисті погляди, як Шатобріан. Проблеми першого варіанту були в його імперсональній західній переконаності в тому, що описи загальних, колективних феноменів були можливими, та в його тенденції творити реальності не так із самого Сходу, як із своїх власних спостережень. Проблема з особистими поглядами полягала в тому, що вони неминуче призводили до того, що Схід ставав особистою фантазією, навіть якщо ця фантазія була дуже високого порядку з естетичного погляду. В обох випадках, звичайно, орієнталізм чинив могутній вплив на те, як описувався та характеризувався Схід. Але цей вплив завжди — і навіть до сьогодні — перешкоджав сформувати таке розуміння Сходу, яке не було б ані надміру загальним, ані безтурботно особистим. Шукати в орієнталізмі живого відчуття людської або навіть соціальної реальності — як сучасної складової новітнього світу — було б марною працею.

Вплив двох варіантів вибору, які я щойно описав, Лейнового та Шатобріанового, британського і французького, у великій мірі є причиною такого стану речей. Розвиток знання, а надто спеціалізованого знання, — процес дуже повільний. Такий розвиток аж ніяк не є ані просто додаванням, ані просто нагромадженням, розвиток знання — це процес селективного нагромадження, зміщування, вилучення, перевпорядкування і наполегливого поступу в тому, що можна назвати дослідницьким консенсусом. Леґітимність такого знання, як орієнталізм, формувалася впродовж дев’ятнадцятого сторіччя не з релігійних авторитетних тверджень, як то було до епохи Просвітництва, {232} а з того, що ми називаємо реставраційним цитуванням попередніх авторитетних джерел. Починаючи від Сасі, напрям думок обізнаного орієнталіста був напрямом думок ученого, який переглянув низку текстуальних фраґментів, які він після цього зредаґував та впорядкував, як реставратор давніх образків може скласти низку їх докупи для відтворення цілісної картини, яку вони імпліцитно репрезентують. Отже, у своєму середовищі орієнталісти розглядають працю один одного в такий самий цитаційний спосіб. Бертон, наприклад, волів мати справу з «Арабськими ночами» або з Єгиптом опосередковано, через працю Лейна, цитуючи свого попередника, а іноді й критикуючи, хоч і вважав його дуже високим авторитетом. Свою мандрівку на Схід Нерваль здійснив по слідах Ламартіна, а останній свою — по слідах Шатобріана. Одне слово, як форма знання, що постійно зростає, орієнталізм живився, головним чином, цитатами з праць учених, що раніше працювали в цій галузі. Навіть тоді, коли надходили нові матеріали, орієнталіст давав їм оцінку, позичаючи у своїх попередників (як це часто роблять учені) їхні погляди, ідеології та провідні тези. Тобто, строго кажучи, орієнталісти, які прийшли після Сасі та Лейна, переписували Сасі та Лейна; після Шатобріана мандрівники-паломники переписували його. З цього складного процесу переписувань реалії сучасного Сходу систематично вилучалися, а надто, коли обдаровані паломники, такі, як Нерваль і Флобер, віддавали перевагу описам Лейна, не вірячи тому, що безпосередньо повідомляли їм їхні власні очі та розум.

В системі знання про Схід, Схід — це не так місце, як topos, сукупність посилань, безліч характерних ознак, що ймовірно запозичуються з цитат, або з текстуальних фраґментів, або з переказування чиєїсь праці про Схід, або з фраґментів, побудованих чиєюсь уявою, або з амальгами всіх цих речей. Пряме спостереження або ґрунтовний опис Сходу — це фікції, що їх створили ті, хто писав про Схід, але вони незмінно є чимось цілком другорядним супроти систематичних завдань іншого типу. В Ламартіна, Нерваля та Флобера Схід — це репрезентація канонічного матеріалу, підпорядкованого естетичній та виконавчій волі, спроможній пробудити інтерес у читача. Проте в усіх трьох письменників орієнталізм або {233} якийсь його аспект обстоюється, хоча, як я вже сказав раніше, наративній свідомості тут надається дуже велика роль. В чому ми неминуче переконаємося, то це в тому, що, попри всю свою ексцентричну індивідуальність, ця наративна свідомість закінчиться, як у Бувара та Пекюше, осмисленням того факту, що паломництво — це, зрештою, лише форма копіювання.

Коли Ламартін вирушив у свою подорож на Схід у 1833 p., він почував себе, за його ж таки словами, як почуває себе людина, котра змогла здійснити свою давню мрію: «un voyage en Orient [était] comme un grand acte de ma vie intérieure» . Він — як вузол схильностей, симпатій, упереджень: він ненавидить римлян і Карфаґен, він любить євреїв, єгиптян та індусів, чиїм Данте, як він заявляє, він збирається стати. Склавши формального вірша «Прощай», звернутого до Франції, в якому він перелічує все, що планує собі зробити на Сході, він сідає на корабель і вирушає на Схід. Спочатку все, з чим він зустрічається, або підтверджує його поетичні передбачення, або реалізує його схильність до аналогій. Леді Естер Стенгоуп — це Цирцея пустелі; Схід — «la patrie de mon imagination» *; араби — примітивний народ; біблійна поезія викарбувана на скелях Лівану; Схід підтверджує привабливу неозорість Азії та відносно малі розміри Греції. Та незабаром потому, як він прибуває до Палестини, він стає невиправним вигадником уявного Сходу. Він стверджує, що рівнини Ханаану роблять очевидними переваги краєвидів Пуссена та Лоррена. Від «витлумачення», як назвав він свою подорож раніше, вона перетворилася тепер на молитву, яка робить досконалішими його пам’ять, душу та серце більше, аніж тішить його очі, розум або дух 89.

Подорож на Схід [стала для мене] наче великим актом мого внутрішнього життя (фр.).* Батьківщина моєї уяви (фр.).

Це щире визнання дає цілковиту волю реконструктивній (і недисциплінованій) пристрасті Ламартіна до аналогій. Християнство — це релігія уяви та пам’яті, а що Ламартін вважає себе типовим, глибоко благочестивим християнином, він відповідно себе поводить. Перелік його тенденційних спостережень міг би бути нескінченним: жінка, яку він бачить, нагадує йому Айде з «Дон Жуана»; зв’язок між Ісусом і Палестиною нагадує йому {234} зв’язок між Руссо та Женевою; реальна річка Йордан менш важлива, аніж «містерії», які вона пробуджує в людській душі; орієнтали, а надто мусульмани, — ледачі, їхня політика — примхлива, переповнена пристрасті й позбавлена майбутнього; ще одна жінка нагадує йому уривок із «Атали»; ані Тасо, ані Шатобріан (чиї попередні подорожі часто приборкують егоїзм Ламартіна, в усіх інших випадках абсолютно невтримний) не зрозуміли Святу землю правильно — і так далі, й таке інше. Його сторінки, присвячені арабській поезії, про яку він розводиться украй самовпевнено, не свідчать, що він відчуває бодай якусь ніяковість через абсолютне незнання мови. Для нього має вагу лиш те, що його подорожі на Схід відкривають йому, наскільки Схід — це «la terre des cultes, des prodiges»* і наскільки він є його обраним поетом на Заході. Без найменшого відтінку самоіронії він проголошує:

«Ця арабська земля є землею чудес; все тут пускає паростки, і кожен легковірний або фанатично налаштований чоловік може стати там свого часу пророком» 90.

Земля культів, земля чудес (фр.).

Він став пророком лише з огляду на факт свого перебування на Сході.