Орієнталізм

почасти прихованою сутністю протилежного змісту.

В історичному та культурному плані існує кількісна, а

також і якісна, різниця між франко-британською заанґажованістю в проблеми й

реалії Сходу і заанґажованістю інших європейських та атлантичних держав — так

було принаймні доти, доки Америка не перебрала чільну роль відразу по другій

світовій війні. Тому говорити про орієнталізм — це переважно, хоча й не

виключно, говорити про британський і французький культурний проект, проект

ґрандіозний, бо ж він включає в себе найрозмаїтіше — людську уяву, всю Індію і

весь Близький Схід, біблійні тексти й біблійні землі, торгівлю прянощами, колоніальні війська і тривалу традицію колоніального управління, ґрандіозний

корпус учених-дослідників, незліченних «експертів» та «практиків» із проблем

Сходу, цілу армію професорів-орієнталістів, складний комплекс «орієнтальних»

ідей (орієнтальний деспотизм, орієнтальну розкіш, жорстокість, сенсуальність), багато східних сект, філософій та східну мудрість, що пристосовані для

місцевого європейського вжитку, — цей список можна продовжувати майже до

нескінченності. Я дивлюся на це так, що орієнталізм закорінений в особливо

тісних {15} взаєминах, у яких перебували Британія та Франція зі Сходом, котрий до самого початку дев’ятнадцятого сторіччя означав, по суті, лише Індію

та біблійні землі. З перших років дев’ятнадцятого сторіччя й до самого

закінчення другої світової війни Франція й Британія домінували на Сході та в

орієнталізмі; по другій світовій війні домінувати на Сході стала Америка, і

вона робить це так само, як робили колись Франція і Британія. З цих тісних

взаємин, динаміка яких надзвичайно продуктивна, навіть якщо вона завжди