Орієнталізм

нього, упокорення його, управління ним: тобто йдеться про орієнталізм як

західний спосіб панувати над Сходом, реструктуровувати його, здійснювати над

ним владу. Я визнав тут за доцільне використати для визначення орієнталізму

запроваджене Мішелем Фуко поняття дискурсу в тому розумінні, в якому він його

описує у своїх творах «Археологія знання» та «Наглядати й карати». Цим я хочу

сказати, що без аналізу орієнталізму як дискурсу навряд чи можна зрозуміти

неймовірно розгалужену й систематизовану дисципліну, завдяки якій європейська

культура зуміла сформувати політичний, соціологічний, мілітарний, ідеологічний, {14} науковий і забарвлений яскравою творчою уявою погляд на Схід у

післяпросвітницький період, причому вона часто формувала не тільки погляд, а й

сам предмет. Більше того, орієнталізм набув такого авторитету й посів такі

міцні позиції тому, що, як на мене, жоден із тих, хто писав або думав про Схід

чи займався якоюсь практичною діяльністю, пов’язаною зі Сходом, не міг

знехтувати обмеження, які орієнталізм накладав на думки та дії. Одне слово, завдяки орієнталізму Схід не був (і не є) вільним полем для думки та дій. Це не

означає, що орієнталізм однобічно детермінує все, що може бути сказано про

Схід, це свідчить тільки, що він являє собою цілу мережу інтересів, яка

неминуче дає про себе знати (а тому завжди впливає на перебіг подій), коли мова

заходить про таку специфічну сутність, як «Схід». Як це відбувається, я й

намагаюся продемонструвати в цій книжці. В ній я також прагну показати, що

європейська культура значно зміцніла і змогла краще реалізувати свою

ідентичність, зіставивши себе зі Сходом як із такою собі штучно створеною і