Орієнталізм

Сказавши це, ми безпосередньо повертаємося до відмінностей між категоріями. Погляд Лейна на єгиптян був впливовим, до нього часто зверталися і його часто цитували (це робив і Флобер, серед інших), і він підняв репутацію автора на високий щабель у орієнталістській науці, зробивши його там визначною постаттю. Інакше кажучи, Лейн здобув свій авторитет не завдяки вартості того, що він сказав, а завдяки тому, наскільки сказане ним могло бути пристосоване до орієнталізму. Його цитують як джерело знань про Єгипет або Аравію, тоді як Бертона або Флобера читали й читають, бо вони говорять нам про Бертона й Флобера поза й понад їхнє знання про Схід. Авторська функція в Лейнових «Звичаях єгиптян» менш сильна, аніж у інших категоріях, тому що його праця розповсюджувалася в межах професії, консолідувалася нею, інституціоналізувалася з нею. Авторська ідентичність у праці з професійної дисципліни, такій, як Лейнова, підпорядковується потребам галузі, так само як і потребам предмета вивчення. Але це не робиться просто або безпроблемно.

Класична Лейнова книжка «Розповідь про звичаї та побут сучасних єгиптян» (1836 р.) була свідомим результатом низки інших праць та двох періодів перебування в Єгипті (1825 — 1828 pp. та 1833 — 1835 pp.). Я вживаю тут означення «свідомий» із певним наголосом на ньому, бо Лейн свідомо хотів створити враження, що його дослідження — це праця безпосередня й пряма, неприкрашена і нейтральна у своєму описі, тоді як насправді вона була наслідком істотного редаґування (робота, яку він написав, значно відрізнялася від згодом опублікованої), а також чималих, досить-таки специфічних зусиль. Ніщо в обставинах народження чи походження Лейна начебто не провіщало його захоплення Сходом, окрім хіба його методичної ретельності та його здібностей до класичних студій і математики, що деякою мірою пояснює очевидну внутрішню акуратність у побудові його книжки. В його передмові знаходимо низку цікавих пояснень та натяків, що саме він зробив для того, аби написати цю книжку. Спочатку він поїхав до Єгипту, аби вивчити арабську мову. Потім, занотувавши дещо про сучасний Єгипет, {210} він дістав заохочення написати систематизовану працю про країну та її жителів від одного з комітетів Товариства поширення корисних знань. З випадкової сукупності спостережень книжка була перетворена на документ корисного знання, знання належно впорядкованого й легкодоступного для всіх, хто хотів би одержати істотні відомості про чужоземне суспільство. З передмови стає очевидно, що таке знання мусить, у певний спосіб, будуватися на знаннях, які вже існували раніше, а крім того, мати особливо ефективний характер: у цьому Лейн виявляє себе тонким майстром полеміки. Він повинен спочатку показати, що він зробив те, чого інші до нього не змогли зробити або чомусь не зробили, а потім — що він був спроможний добути інформацію, як автентичну, так і бездоганно точну. Й ось так почав зростати його особистий авторитет.

Хоча Лейн у своїй передмові багато розводиться про «Розповідь про людей з Алеппо» (забута праця), цілком очевидно, що головний із попередніх творів, від якого він відштовхується і з яким має намір дискутувати, — це «Опис Єгипту». Говорячи про цей твір в одній зі своїх розлогих виносок, він ставить його в зневажливі лапки, називаючи «великою французькою працею» про Єгипет. Та праця була водночас надто по-філософському узагальненою і надто недбалою, заявляє Лейн; а знамените дослідження Якоба Буркгардта було просто збірником так званої єгипетської мудрості, яка «дуже мало повідомляє нам про мораль народу». На відміну від французів та Буркгардта, Лейн був спроможний зануритися в середовище тубільців, жити, як жили вони, пристосуватися до їхніх звичок і «навчитися не наштовхувати їх на думку... що ти є тією людиною, яка не має права втручатися в їхнє життя». Щоб у читача не виникло враження, ніби він утратив здатність об’єктивно оцінювати факти, Лейн далі говорить, що підпорядкував свою поведінку лише словам (курсив його) Корану і що він завжди усвідомлював свою відмінність від культури, яка було йому істотно чужа71. Тобто, поки одна частина Лейнової ідентичності вільно плаває в мусульманському морі, яке ні про що не здогадується, частина, занурена під воду, зберігає свою таємну європейську могутність, яка наділяє його {211} творчою силою коментувати, набувати, володіти всім, що є навколо.

Орієнталіст може наслідувати Схід, тоді як протилежне твердження не є істинним. Тому все, що він говорить про Схід, має осмислюватися як опис, добутий у процесі однобічного обміну: поки вони розмовляли та діяли, він спостерігав за ними й усе записував. Його влада над ними виявляла себе в тому, що він жив серед них як своя людина і водночас як потаємний автор. І те, що він записав, мало потім стати корисним знанням, але не для них, а для Європи та її розмаїтих інституцій, які поширюють це знання. Бо це є якраз тим, про що Лейнова проза ніколи не перестає нам нагадувати: оте «я», отой займенник першої особи, «я», яке обертається посеред єгипетських звичаїв, ритуалів, святкувань, дітей, дорослих та поховальних обрядів, є в реальній дійсності водночас орієнтальним маскарадом та орієнталістським прийомом для добування та поширення цінної, в інший спосіб недоступної інформації. Як оповідач, Лейн є водночас експонатом і експонентом, який входить у довіру до людей, що належать до двох протилежних світів, опановує два дуже різні види досвіду: один — орієнтальний, який допомагає йому налагоджувати дружні взаємини (чи так воно здається), а другий — західний, необхідний для добування авторитетного, корисного знання.

Ніщо не ілюструє ці тези ліпше, аніж останній епізод із трьох частин у передмові. Лейн там описує свого головного інформанта та друга, шейха Ахмеда, зображуючи його і як товариша і як екзотичний раритет. Разом вони вдають, ніби Лейн мусульманин; та лиш після того, як Ахмед долає свій страх перед зухвалою мімікрією Лейна, він стає спроможним молитися поруч із ним у мечеті. Цей останній успіх Лейна описано після зображення двох сцен, у яких Ахмед подається як чудернацький поглинач скла та багатоженець. У всіх трьох частинах епізоду з шейхом Ахмедом дистанція між мусульманином і Лейном щоразу зростає, хоча в розвитку самої дії вона скорочується. Як посередник і, так би мовити, тлумач мусульманської поведінки, Лейн іронічно входить у мусульманську модель поведінки лише настільки, наскільки йому треба, щоб мати змогу описати її в {212} термінах зрівноваженої англійської прози. Його ідентичність як удаваного мусульманина та привілейованого європейця — це, по суті, очевидне віроломство, оскільки немає жодного сумніву, що останній у ньому панує над першим. В результаті начебто фактологічна розповідь про те, як поводиться один конкретний мусульманин, подається Лейном як щось типове для всієї мусульманської віри. Жодним словом не прохоплюється Лейн про те, що він зраджує свою дружбу з Ахмедом та з іншими, котрі постачають його інформацією. Головне для нього, щоб його розповідь здавалася точною, узагальненою та неупередженою, щоб англійський читач не засумнівався в тому, чи Лейн ніколи не дозволяв собі заразитися єрессю або відступництвом, і, нарешті, щоб його текст поступався людським змістом свого предмета на користь його наукової значущості.

Саме для всіх цих цілей книжка організована не просто як розповідь про перебування Лейна в Єгипті, а як наративна структура, перевантажена орієнталістським реструктуруванням та деталями. Це, як на мене, є головним досягненням Лейнової праці. Загальними рисами та формою «Звичаї єгиптян» не збочують з торованої дороги романів вісімнадцятого сторіччя, скажімо, Філдінґа. Книжка починається з розповіді про країну та її оточення, а далі йдуть розділи «Персональні характеристики» та «Дитинство й рання освіта». Двадцять п’ять розділів, де описуються такі речі, як свята, закони, характер, ремесла, магія та побут, передують останній частині, що має заголовок «Смерть і поховальні ритуали». На перший погляд, арґументація Лейна є хронологічною й побудованою в розвитку. Він пише про себе як про спостерігача сцен, що супроводжують головні етапи людського життя: його модель є наративною конструкцією, як і в «Томі Джонсі», де розповідається про народження героя, його пригоди, одруження та здогадну смерть. Різниця лише в тому, що в Лейновому тексті наративний голос не має віку; проте його предмет, сучасні єгиптяни, проходить через індивідуальний життєвий цикл. Така перестановка, за якої окремий індивід наділяє себе позачасовими спроможностями і накидає суспільству та людям свій особистий життєвий цикл, є лише першою з кількох операцій, які відреґульовують те, що було б тільки звичайною {213} розповіддю про мандри в чужих краях, перетворюючи нехитрий текст у енциклопедію екзотичного знання та на експериментальний майданчик для орієнталістських досліджень.

Контроль Лейна над його матеріалом досягається не лише через його драматизовану подвійну присутність (як фіктивного мусульманина і справдешнього європейця) та через його маніпуляції зі своїм наративним голосом і предметом, але й через використання деталей. Кожен із великих підрозділів у кожному розділі неодмінно починається з якогось насподіваного загального зауваження. Наприклад, «давно помічено, що багато з прикметніших особливостей у звичаях, побуті та характері нації можуть бути пояснені фізичними особливостями країни»72. Подальший текст цю тезу переконливо підтверджує — Ніл, «дивовижно цілющий» клімат Єгипту, «ревна» праця селян. Проте замість переходити далі до наступного епізоду в наративному порядку, додається якась деталь, а отже, наративне завершення, якого ми сподівалися, виходячи із суто формальних причин, не дається. Інакше кажучи, хоча загалом Лейновий текст відповідає наративній і каузальній послідовності народження — життя — смерть, специфічні деталі, які вводяться на протязі цієї ж таки послідовності, гальмують і заплутують наративний розвиток. Від загальних спостережень до змалювання якогось із аспектів єгипетської вдачі, до розповіді про дитинство, юність, зрілість і старість єгиптян Лейн завжди примудряється подати якусь значущу деталь, аби пригальмувати плавний перехід. Так, наприклад, відразу по тому, як ми довідуємося про цілющий клімат Єгипту, нам повідомляють, що мало єгиптян живуть довго, з огляду на фатальні захворювання, відсутність медичної допомоги та задушливу літню спеку. Після цього нам розповідають, що спека «спонукує єгиптянина [явно надумане узагальнення] до непоміркованості в чуттєвих утіхах», а далі ми грузнемо в описах, перевантажених діаграмами та штриховими малюнками каїрської архітектури, декоративних розписів, фонтанів та замків. Коли знову пробивається на поверхню наративний потік, це вже сприймається лише як сута формальність. {214}

Що насамперед заплутує наративний порядок, попри те, що саме наративний порядок домінує у Лейновому тексті, це розлогі, абсолютні у своїй монументальності описи. Мета Лейна полягає в тому, щоб зробити Єгипет та єгиптян цілковито видимими, не залишити нічого прихованого від свого читача, подати єгиптян поверхово, в роздутій деталізованості. Як оповідача, його насамперед приваблюють неймовірні садомазохістські пікантні подробиці: самокалічення дервішів, жорстокість суддів, співіснування релігії з розпустою, що панує в середовищі мусульман, надмір хтивих пристрастей тощо. Та попри всю химерність описуваних подій та збочених пристрастей, попри те, що ми почуваємо себе заблуканими в лабіринті запаморочливих деталей, Лейн встигає всюди, його праця полягає в тому, щоб зібрати всі ці скалки докупи й дати нам змогу просуватися вперед, хоч і ривками. До певної міри йому вдається робити це тільки тому, що він європеєць, який може логічно контролювати пристрасті та емоції, до яких мусульмани, на жаль, надміру схильні. Але навіть до більшої міри спроможність Лейна панувати над розхристаним предметом своїх студій, утримуючи його в жорстких рамках суворої дисципліни й цілковитого відчуження, залежить від його вміння з холодною незворушністю дистанціюватися від єгипетського життя та єгипетської продуктивності.

Головний символічний момент виникає на початку розділу шостого «Побут життя — Продовження». На цей час Лейн уже достатньо оволодів своєю наративною манерою прогулюватися крізь єгипетське життя, і, дійшовши до кінцевого пункту у своїй подорожі по громадських закладах та побутових звичаях єгиптян (він має звичку змішувати поняття суспільного та просторового значення), він починає обговорювати інтимну сторону цього побуту. Отож він хоче «трохи розповісти нам про шлюб та шлюбні церемонії». Зазвичай така розповідь починається в нього із загального зауваження: утримуватися від шлюбу, «коли чоловік досяг належного віку та коли до цього не існує обґрунтованих перешкод, вважається в єгиптян непристойним або навіть ганебним». Без жодного переходу Лейн прикладає це зауваження до самого себе і визнає себе винним. Упродовж досить довгого абзацу він розповідає, який тиск чинили на нього з тим, аби він {215} погодився одружитись, тиск, який він успішно витримав. Зрештою, після того як один тубільний друг запропонував улаштувати для нього marriage de convenance*, від якого Лейн також відмовився, вся ця наративна послідовність раптово закінчується паузою і переходом 73. Він поновлює своє загальне обговорення, почавши його з іншого загального спостереження.

Шлюб задля пристойності (фр.).

Ми тут маємо не тільки типовий для Лейна раптовий обрив головної наративної лінії якоюсь недоречною деталлю, ми спостерігаємо тут також рішуче та буквальне відсторонення автора від продуктивних процесів орієнтального суспільства. Мініоповідь про його відмову приєднатися до суспільства, яке він описує, завершується драматичною прогалиною: його історія просто не може бути продовжена, начебто він хоче нам сказати, що, оскільки він не увійшов у інтимні рамки родинного життя, то випадає з виду як кандидат на таке життя. Він буквально зрікається себе як індивід, відмовившись через шлюб увійти в людське суспільство. В такий спосіб він зберігає свою авторитетну ідентичність як фальшивий учасник і цим підтримує об’єктивність своєї оповіді. Якщо ми вже знали, що Лейн не мусульманин, ми також знаємо тепер і те, що для того, аби він міг стати орієнталістом — замість орієнтала, — він мусив відмовитися від чуттєвих радощів родинного життя. Крім того, він мусив також остерігатися, щоб не прив’язати себе до якихось певних дат, увійшовши в людський життєвий цикл. І тільки в цей неґативний спосіб міг він зберегти свою позачасову авторитетність як спостерігач.

Вибір Лейна був між життям без «вигод та дискомфорту» й можливістю завершити своє дослідження сучасних єгиптян. Саме результат цього вибору й уможливив його дефініцію єгиптян, оскільки, якби він став одним із них, його перспектива вже не була б антисептично й асексуально лексикографічною. Таким чином, у два важливі й конче необхідні способи Лейн здобуває наукову довіру та леґітимність. По-перше, тому, що він увійшов у буденний наративний плин людського життя: звідси його спроможність подати колосальну кількість деталей, у сукупність яких спостережливий інтелект чужинця може {216} ввести, а потім стягти докупи величезний обсяг інформації. Єгиптяни, так би мовити, розтинаються для експозиції, а потім переконливо стуляються докупи Лейном. По-друге, тому, що він відокремив себе від генеративного процесу єгипетсько-орієнтального життя: саме тому він придушив у собі свої ниці потяги в інтересах розповсюдження інформації, не в Єгипті й не для Єгипту, а в широкому світі європейської вченості й для цього світу. Те, що він зумів як накинути свою наукову волю на безлад розхристаної реальності, так і свідомо відійти від місця свого перебування на сцену своєї наукової репутації, є причиною його великої слави в анналах орієнталізму. Корисне знання, таке, як його, могло бути одержане, сформульоване та поширене лише в результаті такого самозречення.

Дві інші великі праці Лейна, його так ніколи й не завершений арабський лексикон та його не позначений справжнім натхненням переклад «Арабських ночей», консолідували систему знання, започатковану «Звичаями сучасних єгиптян». В обох цих пізніших трактатах його індивідуальність зникла повністю як творча присутність, зникла, звичайно, й сама ідея творчої праці. Лейн-людина з’являється лише в ролі офіційної персони анотатора та ретранслятора («Ночі») й імперсонального лексикографа. Бувши автором-сучасником свого предмета, Лейн — як дослідник класичної арабістики та класичного ісламу — його пережив. Але саме форма цього виживання становить для нас інтерес. Бо спадщина Лейна як ученого, звичайно ж, мала значення не для Сходу, а для інституцій та установ його європейського суспільства. А ці останні були або академічними — офіційні орієнталістські товариства, інституції та агенції, — або позаакадемічними в багато різних способів, ставши результатом діяльності тих європейців, які оселялися на Сході пізніше.

Якщо ми прочитаємо Лейнові «Звичаї сучасних єгиптян» не як джерело орієнтальної ерудиції, а як працю, спрямовану на поліпшення організації академічного орієнталізму, ми виявимо в ній чимало цікавого. Підкорення генетичного еґо авторитету науки в Лейна точно відповідає зростанню спеціалізації та інституціоналізації знання про Схід, представленого розмаїтими орієнтальними {217} товариствами. Королівське Азіатське товариство було засноване за десять років до того, як з’явилася книжка Лейна, але його комітет кореспонденції — мета якого «полягала в тому, щоб одержувати наукові відомості та запити, що стосувалися мистецтва, наук, літератури, історії та стародавніх пам’яток Сходу 74», — був структурним реципієнтом створеного Лейном інформаційного фонду, в тому вигляді, в якому він був ним опрацьований та сформульований. Що ж до розповсюдження такої праці, як Лейнова, то існували не тільки розмаїті товариства корисного знання, а й також, у ту добу, коли первісна орієнталістська програма сприяння комерції та торгівлі зі Сходом вичерпалася, спеціалізовані наукові товариства, метою діяльності яких було показувати потенційні (якщо не реальні) цінності неупередженої науки. Так, наприклад, у програмі Азіатського товариства написано:

«Складати або друкувати граматики, словники та інші книжки з елементарної освіти, що визнаються корисними або необхідними для вивчення тих мов, яких навчають призначені для цього професори [східних мов]; через організацію передплати або іншими засобами сприяти опублікуванню досліджень цього ж таки виду, здійснених у Франції або за кордоном; роздобувати рукописи або копіювати чи то цілком, чи то частинами ті з них, які можна знайти в Європі, перекладати їх або робити з них витяги, помножувати їхнє число, застосовуючи техніку або ґравіювання, або літографії; матеріально підтримувати авторів корисних праць із географії, історії, мистецтв та наук, щоб громадськість мала змогу втішатися плодами їхніх нічних трудів; привертати увагу громадськості через опублікування періодичного збірника, присвяченого азіатській літературі, до наукової, літературної або поетичної продукції Сходу та подібних творів і праць, які реґулярно публікуються в Європі, до тих відомостей про Схід, які можуть мати стосунок до Європи, до тих відкриттів та праць усякого виду, предметом яких можуть бути східні народи: ось такі цілі ставить перед собою і для себе Société asiatique».

Орієнталізм систематично самоорганізовувався в процесі добування орієнтального матеріалу та його реґулярного розповсюдження як форми спеціалізованого знання. Хтось переписував та друкував граматики, хтось добував {218} ориґінальні тексти, хтось примножував їхню кількість та широко їх розповсюджував, хтось розподіляв знання у формі періодичних публікацій. Саме в цій системі і для цієї системи Лейн написав свою працю і поступився своїм «я». Спосіб, у який його праця мала зберігатися в архівах орієнталізму, був також передбачений. Там мав бути відкритий «музей», як висловився Сасі,

«велика збірня найрізноманітніших предметів, малюнків, ориґінальних книг, мап, розповідей про подорожі, причому все це має бути відкритим для кожного, хто бажає віддатися вивченню [Сходу]; і все має бути так, щоб кожен із цих студентів зміг почути себе перенесеним як ніби чарами поміж, скажімо, якогось монгольського племені або китайської раси, тобто будь-якого середовища, що його він захотів зробити об’єктом своїх студій... Можна сказати... що після публікації книжок із елементарних відомостей про... східні мови, ніщо не уявляється більш важливим, аніж закласти наріжний камінь у підмурок цього музею, що його я розглядаю як живий коментар до словників та їхнє витлумачення [truchement]» 75.

Truchement етимологічно походить від арабського turjaman, що означає «перекладач», «посередник» або «промовець». З одного боку, орієнталізм буквально здобув собі стільки Сходу, скільки йому хотілося, і то в буквальному розумінні; з другого, він пристосував це знання для потреб Заходу, просіявши його через реґулятивні коди, класифікації, колекції зразків, періодичні видання, словники, граматики, коментарі, публікації, переклади, все це разом формувало таку собі подобу Сходу й матеріально відтворювало його на Заході й для Заходу. Одне слово, Схід конвертувався з особистих, іноді викривлених і перекручених, свідчень відважних мандрівників та резидентів в імперсональне визначення цілим тлумом науковців. Він конвертувався з послідовно пережитого досвіду індивідуальних досліджень у такий собі уявний музей без стін, де все, зібране на неозорих просторах Сходу та в розмаїтті східних культур, ставало безумовно орієнтальним. Він реконвертувався, реконструювався з пучка фраґментів, принесених по шматочках дослідниками, експедиціями, комісіями, арміями та купцями в {219} лексикографічний, бібліографічний, департаменталізований і текстуалізований орієнталістський смисл. Десь на середину дев’ятнадцятого сторіччя Схід перетворився, як сказав Дізраелі, на кар’єру, в якій людина могла переробити й реставрувати не тільки Схід, а й саму себе.

IV

ПАЛОМНИКИ ТА ПАЛОМНИЦТВА, БРИТАНСЬКІ Й ФРАНЦУЗЬКІ