Орієнталізм

Тому навряд чи варто дивуватися, що перша велика праця з орієнталістики, опублікована після «Бібліотеки» д’Ербело, називалася «Історія сарацинів». Автором цієї книжки, перший том якої вийшов друком у 1708 p., був Саймон Оклі (Simon Ockley, «History of the saracens»).

Один із сучасних істориків орієнталізму висловив думку, що ставлення Оклі до мусульман — бо саме від них, як вважав автор, європейські християни здобули свої перші знання з філософії — «боляче вразило» його європейських читачів. Бо Оклі не тільки віддав у своїй праці перевагу ісламові; він також поділився з Європою своєю автентичною й обґрунтованою оцінкою арабського погляду на війни з Візантією та Персією» 58. Проте Оклі обачливо відгородився від заразливого впливу ісламу, і, на відміну від свого колеґи Вільяма Вістона (Ньютонового наступника в Кембриджі), він завжди не забував нагадати, що іслам — це огидна єресь. Що ж до Вістона, то за палку прихильність до ісламу його в 1709 р. вигнали з Кембриджа.

Доступ до індійських (орієнтальних) скарбів був завжди пов’язаний з необхідністю перетнути ісламські території і вберегтися від небезпечного впливу ісламу як релігійного вчення, майже тотожного аріанській єресі. Й принаймні протягом великої частки вісімнадцятого сторіччя Британія і Франція мали в цьому очевидний успіх. Оттоманська імперія давно вже увійшла в період {104} безтурботного (для Європи) старіння, щоб перетворитися в дев’ятнадцятому сторіччі на «східне питання». Британія і Франція воювали одна з одною в Індії в період між 1744-м і 1748 pp. і знову від 1756-го до 1763 p., аж поки в 1769 р. британці здобули практично повний економічний та політичний контроль над субконтинентом. І звичайно ж, було цілковитою неминучістю, що Наполеон розпочав штурм Британської орієнтальної імперії через спробу перетнути її ісламський шлях до неї, що пролягав через Єгипет.

Хоча наполеонівське вторгнення в Єгипет і його напад на Сирію сталися майже відразу по здійсненні принаймні двох великомасштабних орієнталістських проектів, саме воно з усіх подій, які відбулися доти, справило найбільший вплив на новітню історію орієнталізму. До Наполеона було зроблено лише дві спроби (обидві — вченими) проникнути на Схід, стягнувши з нього вуаль і вийшовши за межі такої досить затишної схованки, як Біблійний Орієнт. Першу таку спробу здійснив Абрагам-Гіацинт-Анкетіль-Дюперрон (1731 — 1805 pp.), ексцентричний теоретик еґалітаризму, чоловік, який примудрився замирити у своїй голові янсенізм із ортодоксальним католицизмом та брахманізмом і який вирушив у мандри по Азії з метою довести реальність первісного існування Обраного Народу та біблійних генеалогій. Натомість він перевиконав те завдання, яке спочатку собі поставив, і дістався аж до Гуджарата, де виявив криївку з авестійськими текстами, що дало йому змогу завершити свій переклад Авести. Реймонд Шваб так сказав про таємничий фраґмент Авести, який спонукав Анкетіля вирушити на пошуки: «Тоді як учені дивилися на знаменитий оксфордський фраґмент і потім поверталися до своїх студій, Анкетіль подивився на нього й потім подався до Індії». Шваб також відзначає, що Анкетіль і Вольтер, хоча й були за своїм темпераментом та ідеологією людьми цілком протилежними, мали однаково глибокий інтерес і до Сходу, і до Біблії, «причому один прагнув довести абсолютну незаперечність біблійних істин, а другий — якомога більше підірвати віру в ці істини». За іронією долі Анкетілів переклад Авести послужив меті Вольтера, оскільки відкриття Анкетіля «незабаром спричинилися до критики тих самих [біблійних] текстів, які доти вважалися текстами одкровення». Шваб добре описує основний результат, який дала експедиція Анкетіля: {105}

«В 1759 р. Анкетіль завершив свій переклад «Авести» в Гуджараті; в 1786 р. — переклад «Упанішад» у Парижі, і в цей спосіб він прорив тунель між двома півкулями людського генія, зредаґувавши й розповсюдивши стародавній гуманізм Середземноморського басейну. Ще менш як п’ятдесят років тому його співвітчизники досить туманно уявляли собі, що то означає бути персом, а він навчив їх відрізняти перські пам’ятки від давньогрецьких. До нього відомості про далеке минуле нашої планети шукали виключно у творах великих латинських, давньогрецьких, гебрейських та арабських авторів. На Біблію дивились як на самітну скелю, як на метеорит. Учені мали доступ до цілого всесвіту писаних текстів, проте навряд чи хтось бодай підозрював, наскільки неозорі ті невідомі землі. Усвідомлення цього факту почалося з появою його перекладу «Авести» й досягло карколомних висот завдяки дослідженню в Центральній Азії мов, які розмножилися після вавилонського стовпотворіння. А в наші школи, які доти обмежувалися вивченням вузького греко-латинського спадку Відродження [чимала частка якого була занесена в Європу ісламом], він приніс бачення незліченних цивілізацій із давноминулих віків, безконечного розмаїття літератур; з’ясувалося, що кілька європейських провінцій були не єдиними місцями, які залишили свій відбиток у історії»59.

Уперше Схід відкрився Європі в матеріальності своїх текстів, мов і цивілізацій. Також уперше Азія набула точного інтелектуального та історичного виміру, на який можна було оперти міфи про її географічні відстані та безкраї простори.

Культурна експансія завжди компенсується неминучими процесами протилежного спрямування, й, мабуть, цим можна пояснити те, що після орієнтальних трудів Анкетіля з’явилися праці Вільяма Джонса — другий з донаполеонівських проектів, про які я згадував вище. Тоді як Анкетіль відкривав широкі краєвиди, Джонс їх звужував, кодифікуючи, табулюючи, порівнюючи. Ще до того, як він покинув Англію в 1783 р. і вирушив до Індії, Джонс уже опанував арабську, гебрейську та перську мови. Та це була тільки незначна частка його талантів: він був також поет, юрист, ерудит і невтомний учений, обдарований могутнім інтелектом, що ставив його на один рівень із такими мислителями, як Бенджамін Франклін, {106} Едмунд Берк, Вільям Пітт і Самуель Джонсон. У належний час він був призначений на «почесну й прибуткову посаду в Індії» й одразу, як тільки туди прибув, щоб розпочати службу в Ост-Індській компанії, став сам-один здійснювати широкий спектр досліджень, які мали зібрати докупи, обгородити линвою, одомашнити Схід і в такий спосіб перетворити його на провінцію європейської вченості. Він перелічив теми, які мали бути розглянуті в своїй власній масштабній праці, названій «Об’єкти наукових розвідок під час мого перебування в Азії»: «закони індусів та магометан, сучасна політика та географія Гіндустану, найкращий спосіб управляти Бенґалією, арифметика, геометрія і змішані науки азіатів, медицина, хімія, хірургія та анатомія індійців, натуральне виробництво в Індії, поезія, риторика та мораль у Азії, музика народів Сходу, торгівля, мануфактура, сільське господарство та комерція Індії» і таке інше. 17 серпня 1787 р. він скромно писав лордові Олторпу, що «я поставив собі за мету знати Індію краще, аніж будь-коли знав її будь-який із інших європейців». Ось на кого з повним правом міг би послатися Бальфур у 1910 p., коли він заявив, що англієць знає Схід більше і краще, аніж будь-хто інший.

Офіційною сферою діяльності Джонса було право, професія, що мала символічне значення для історії орієнталізму. За сім років до того, як Джонс прибув до Індії, Воррен Гастінґс вирішив, що індійці мають управлятися своїми власними законами, і то був проект набагато сміливіший, аніж це здається на перший погляд, оскільки санскритський кодекс законів існував тоді лише в перському перекладі, й жоден англієць не знав тоді санскриту настільки добре, щоб ознайомитися з текстами ориґіналу. Першим опанував санскрит службовець компанії Чарльз Вілкінс і відразу ж почав перекладати «Кодекс Ману». В цій праці йому незабаром став допомагати Джонс. (До речі, Вілкінс був першим перекладачем «Бгаґавад-Ґіти».) У січні 1784 р. Джонс скликав установчі збори Азіатського товариства Бенґалії, яке мало стати для Індії тим, чим було для Англії Королівське товариство. Як перший президент цього товариства і як суддя Джонс набув ефективного знання про Схід та про жителів Сходу, що згодом зробило його незаперечним {107} засновником (цей вислів належить А. Дж. Арберрі) орієнталізму. Правити й вивчати, потім порівнювати Схід із Заходом — ось такі цілі поставив перед собою Джонс, і вважають, що йому вдалося їх досягти завдяки своєму неподоланному імпульсові завжди все кодифікувати, підкоряти безконечне розмаїття Сходу «досконалому дайджестові» законів, цифр, звичаїв та друкованих праць. Чи не найвідоміші зі сказаних ним слів свідчать про те, до якої міри сучасний орієнталізм, навіть біля своїх філософських витоків, був компаративною дисципліною, що ставила за свою головну мету знайти початки європейських мов у далеких і нешкідливих східних джерелах:

«Мова санскриту, хоч би яким давнім було її походження, має просто чудову структуру; досконалішу, аніж грецька, розгалуженішу, ніж латина, й набагато витонченішу, аніж будь-яка з цих двох мов, та попри все, вона зберігає з ними обома тісну спорідненість, як у дієслівних коренях, так і в граматичних формах, спорідненість, яка навряд чи могла б виникнути цілком випадково; ця спорідненість справді є настільки тісною, що жоден філолог, який вивчав усі ці три мови, просто неспроможний повірити, що всі вони виникли не з одного джерела»60.

Багато з перших англійських орієнталістів у Індії були, як і Джонс, фахівцями з права або, що цікаво відзначити, лікарями з великою схильністю до місіонерства. Наскільки ми можемо про це судити, більшість із них ставили перед собою подвійну мету «досліджувати науки та мистецтва Азії з надією сприяти поліпшенню тамтешнього життя й розвивати знання та вдосконалювати мистецтва в себе на батьківщині» 61, так принаймні проголошувалася спільна мета орієнталізму в ювілейному сотому томі «Записок» Королівського азіатського товариства, заснованого в 1823 р. Генрі Томасом Кольбруком. У своїх взаєминах із тогочасними орієнталами перші професійні орієнталісти, такі, як Джонс, виконували лише дві ролі, проте ми не можемо сьогодні винуватити їх за ті обмеження, які накладав на їхню гуманітарну діяльність офіційно західний характер їхньої присутності на Сході. Вони були або суддями, або лікарями. Навіть Едґар Кіне, що писав більше метафізично, аніж реалістично, невиразно усвідомлював терапевтичну природу цих {108} взаємин. «L’Asie a les prophètes , — писав він у «Le Génie des religions» («Дух релігій»), — l’Europe a les docteurs»** 62. Належне знання Сходу виникло з ретельного вивчення класичних текстів і вже у другу чергу із застосування цих текстів до тогочасного Сходу. Поставлений віч-на-віч із дряхлістю та політичною безпорадністю сучасного йому Сходу, європейський орієнталіст вважав за свій обов’язок урятувати якусь частку втраченої минулої класичної орієнтальної величі, щоб «сприяти покращенням» на сьогоднішньому Сході. Те, що європеєць брав із класичного орієнтального минулого, було баченням (і тисячами фактів та артефактів), яке лише він міг застосувати з найбільшою користю; він приносив сучасному орієнталові полегшення та покращення — а також переваги своєї оцінки стосовно того, що буде найкращим для сучасного Сходу.

Азія має пророків (фр.).* Європа має лікарів (фр.).

Для всіх орієнталістських проектів, здійснюваних до наполеонівського походу в Єгипет, було характерним те, що заздалегідь майже нічого не робилося для того, аби підготувати успіх проекту. Анкетіль і Джонс, наприклад, ознайомилися з тим, що вони згодом зробили для Сходу, лише після того, як туди потрапили. Вони розглядали Схід у цілому, і лише через якийсь час і після тривалих імпровізацій змогли вони звузити свій інтерес, сконцентрувавши його на меншій провінції. Натомість Наполеон хотів не менше, як підкорити собі весь Єгипет, і його попередні приготування були небачені за своїми масштабами та ретельністю. Та, незважаючи на це, ті приготування були майже до фанатизму схематичними і — якщо мені дозволено вжити це слово — текстуальними. Ідеться про характеристики, які потребують певного аналізу. Наполеон, за всіма ознаками, думав про три речі, коли, перебуваючи в Італії в 1797 p., готувався до своєї наступної кампанії. По-перше, якщо ми обминемо увагою могутність Англії, яка загрожувала йому все більше, його воєнні успіхи, що знайшли свою кульмінацію в договорі, підписаному в Кампо Форміо, не залишали йому іншого місця, де він зміг би пошукати собі додаткової слави, крім Сходу. Більше того, Талейран {109} щойно тоді висловився про «les avantages à rétirer des colonies nouvelles dans les circonstances présentes» , і ця ідея, в поєднанні з привабливою перспективою добряче дошкулити Англії, погнала його на схід. По-друге, Схід манив Наполеона ще з юності; в його підліткових рукописах, наприклад, є зроблений ним конспект книжки Маріньї «Історія арабів» (Marigny, «Histoire des Arabes»), і з усього ним написаного та з його розмов очевидно, що він «глибоко занурився», за словами Жана Тірі, в легенди та славу, пов’язані з Александровим Сходом у цілому та з Єгиптом — зокрема 63. Таким чином, його опанувала невідчепна думка підкорити Єгипет як новий Александр Македонський, що, крім усього, обіцяло додаткові вигоди добути для Франції нову ісламську колонію коштом Англії. По-третє, він дивився на єгипетський похід як на цілком здійсненний проект саме тому, що знав його в тактичному, стратегічному, історичному і — чого аж ніяк не слід недооцінювати — текстуальному плані, тобто як країну, про яку він багато читав у творах як недавніх, так і класичних європейських авторитетів. Суть усього цього полягала в тому, що для Наполеона Єгипет був проектом, що набув реальності в його уяві, а згодом і в приготуваннях до його завоювання, через досвід, який належить до царини ідей та міфів, що постали з текстів, а не з емпіричної дійсності. Таким чином, його єгипетський задум став першим у довгій низці європейських сутичок зі Сходом, у якому орієнталістська фахова підготовка була використана безпосередньо на функціональну колоніальну потребу; отож від часів Наполеона в той кризовий момент, коли орієнталіст постає перед вибором, кому віддати свою прихильність та симпатії — Сходові чи завойовницькому Заходові, він завжди обирає останнє. Що ж до самого імператора, то він бачив Схід лише в тому варіанті, в якому він був закодований спочатку класичними текстами, а потім і експертами з орієнталістики, чиє бачення, побудоване на класичних текстах, здавалося корисним замінником нехай там якого реального досвіду, добутого на реальному Сході.

Вигоди від завоювання нових колоній за теперішніх обставин (фр.). {110}

Як набирав Наполеон для своєї єгипетської експедиції кілька десятків «savants» , добре відомо й не потребує тут детального опису. Його ідея полягала в тому, щоб створити для своєї експедиції такий собі живий архів у формі досліджень, здійснених у всіх галузях працівниками Institute d’Egypte *, який він заснував. Можливо, менше відомий той факт, що в усій своїй діяльності, спрямованій на досягнення цієї мети, Наполеон опирався на працю графа де Вольнея, французького мандрівника, чия книжка «Подорож до Єгипту та Сирії» (Compte de Volney, «Voyage en Egypte et en Syrie») вийшла друком у двох томах 1787 p. Якщо не брати до уваги короткого персонального вступу, де автор повідомляє читача, що йому пощастило добути трохи грошей (він одержав спадщину), які уможливили для нього здійснення подорожі на Схід у 1783 p., «Подорож» Вольнея — це майже до гнітючості імперсональний документ. Вольней вочевидь дивився на себе як на вченого, чиї обов’язки полягали в тому, щоб записувати «état»*** всього ним баченого. Кульмінацією Вольнейової «Подорожі» можна вважати другий том, де він розповідає про іслам як про релігію 64. Погляди Вольнея були канонічно ворожими до ісламу як релігії і як системи політичних інституцій; проте Наполеон вважав цю працю, як і ще одну з Вольнейових книжок «Міркування про сучасну війну з турками» («Considérations sur la guerre actuel des Turcs», 1788), надзвичайно важливою в плані відомостей про Схід. Бо Вольней, у кінцевому підсумку, був метикованим французом і — як і Шатобріан та Ламартін через чверть сторіччя після нього — дивився на Близький Схід як на ймовірне місце для реалізації колоніальних амбіцій Франції. Проте найбільше користі з книжки Вольнея Наполеон здобув із переліку, який там давався, в порядку побільшення труднощів, тих перешкод, на які має наштовхнутися на Сході будь-яка французька експедиційна армія.

Вчених (фр.).* Інститут Єгипту (фр.).***«Стан» (фр.).

Наполеон прямим текстом посилається на Вольнея у своїх спогадах про похід на Єгипет «Військові походи в Єгипет та в Сирію, 1798 — 1799 pp.» {111} («Campagnes d’Egypte et de Syrie, 1798 — 1799»), які він продиктував генералові Бертрану на острові Святої Гелени. Вольней, каже він, дотримувався думки, що на Сході існують три перешкоди для встановлення там французької гегемонії, а отже, французькій армії доведеться воювати там відразу з трьома супротивниками: проти Англії, проти Оттоманської Порти і ще з мусульманами — це буде для них третя війна, і найважча з усіх трьох 65. Оцінка Вольнея була водночас проникливою і неспростовною, отож Наполеон дійшов висновку, як дійшов би кожен, хто прочитав Вольнея, що його «Подорож» і «Міркування» були саме тими текстами, які мусить узяти до уваги кожен європеєць, що бажає перемогти на Сході. Іншими словами, праця Вольнея була ніби таким собі підручником, з якого кожен європеєць міг навчитися, як легше пережити той шок, що міг його вразити під час першої безпосередньої зустрічі зі Сходом. Прочитай мої книжки — таким, здається, був задум Вольнея — і ти не тільки не розгубишся при зустрічі зі Сходом, а й зумієш підкорити його собі. Наполеон сприйняв міркування Вольнея майже буквально, але у дивовижно витончений спосіб. Уже з першого моменту, коли Armée d’Egypte з’явилася на єгипетському обрії, було докладено всіх зусиль, аби переконати мусульман, що «nous sommes les vrais musulmans» *, як проголошувалося в прокламації Бонапарта від 2 липня 1798 p., адресованій жителям Александрії 66.

Армія Єгипту (фр.). Тобто французька армія вторгнення в Єгипет.* «Ми — справжні мусульмани» (фр.).

Маючи у своєму розпорядженні цілу команду орієнталістів (і сидячи на борту флаґманського корабля, який називався «Орієнт»), Наполеон використав вороже ставлення єгиптян до мамелюків та заклики до революційного запровадження рівних для всіх можливостей, щоб розпочати дивовижно великодушну та селективну війну проти ісламу. Що найбільше вразило першого арабського історика наполеонівської експедиції Абд аль-Рахмана аль-Джабарті, то це вміння Наполеона використати вчених для налагодження контактів із тубільцями, а ще той факт, який справила на нього можливість спостерігати за діями тогочасної європейської інтелектуальної еліти з такої близької відстані 67. Наполеон повсюди намагався довести, що він воює за іслам; усе, що він казав, {112} перекладалося на класичну арабську мову Корану, а командування французької армії постійно нагадувало своїм підлеглим про підвищену ісламську вразливість. (Порівняйте з цього погляду Наполеонову тактику в Єгипті з тактикою Requerimiento — ось що ми читаємо в документі (написаному іспанською мовою), який мав уголос зачитуватися індіанцям: «Ми заберемо вас і ваших жінок, і ваших дітей і перетворимо всіх на рабів, що їх продаватимемо й розпоряджатимемося ними так, як накажуть їхні Величності король і королева Іспанії, і ми все у вас заберемо і завдамо вам великої шкоди та лиха як своїм непокірним васалам», — і так далі, і таке інше 68. Коли для Наполеона стало очевидно, що війська у нього замало, аби силоміць накинути єгиптянам свою волю, він тоді спробував умовити місцевих імамів, кадіїв, муфтіїв та улемів тлумачити Коран на користь Grande Armée *.

Примусу (ісп.).* Великої армії (фр.). Так називали у Франції армію Наполеона.

З цією метою до його штабу було запрошено шістдесят улемів, які навчали в Азхарі, їм було віддано найвищі військові почесті, а потім Наполеон полестив їм, розповівши, як щиро він захоплюється ісламом та Магометом і як глибоко шанує Коран, який він начебто знав досконало. Це спрацювало, і незабаром населення Каїра, як здавалося, втратило свою недовіру до окупантів 69. Згодом Наполеон дав своєму заступникові Клеберу суворі інструкції, наказавши йому управляти Єгиптом після того, як він покине цю країну, через орієнталістів та релігійних ісламських лідерів, чию прихильність ці перші могли здобути; всяка інша політика була б надто дорогою і безглуздою 70. Гюґо вважав, що він добре передав тактовну славу Наполеонової орієнтальної експедиції у своєму вірші «Він»: