Орієнталізм

Над Нілом досі дух його витає,Вогнем його діянь Єгипет досі сяє,Відбувся там його імперський злет.Звитяжцем завжди він в уяві людській буде,Він чудеса творив і сам був дивним чудом,Всі шейхи йшли туди, де був його намет.Народ жахався блиску його зброї,В очах племен він тьмарив світ собою,Неначе західний Магомет 71. {113}

Такий тріумф міг бути підготовлений тільки перед військовою експедицією і, мабуть, тільки людиною, яка не мала попереднього досвіду спілкування зі Сходом, окрім того, який вона набула, читаючи книжки та розмовляючи з ученими. Думка про те, щоб узяти із собою цілу академію, великою мірою є одним із аспектів такого текстуального ставлення до Сходу. І це ставлення, у свою чергу, було підперте спеціальними революційними декретами (особливо слід відзначити один, від 10 жерміналя 111 року — тобто 30 березня 1793 р. — про відкриття école publique в Національній бібліотеці для вивчення арабської, турецької та перської мов) 72, метою яких було суто раціоналістичне прагнення розвіяти таємницю та інституціоналізувати навіть найприхованіше знання. Так, чимало з Наполеонових орієнталістських перекладачів були учнями Сильвестра де Сасі, який, починаючи з червня 1796 p., був першим і єдиним викладачем арабської в Державній школі східних мов. Згодом Сасі став учителем майже кожного відомого орієнталіста в Європі, де його студенти домінували в цій галузі протягом майже трьох чвертей століття. Чимало з них виявилися політично корисними, в той самий спосіб, у який декотрі з них були для Наполеона в Єгипті.

Державної школи (фр.).

Але налагодження стосунків із мусульманами було тільки частиною Наполеонового проекту підкорити Єгипет. Другою частиною було зробити його повністю відкритим, цілком доступним для європейського допитливого ока. З країни, оповитої темрявою, й частини Сходу, досі відомої лише з других рук завдяки подвигам давніх мандрівників, учених та завойовників, Єгипет мав перетворитися на департамент французької вченості. Тут також наочно проступає текстуальний та схематичний характер такого ставлення. Інститут, із його командами хіміків, істориків, біологів, археологів, хірургів та антикварів, був науковим підрозділом армії. Проте його завдання було не менш аґресивним: підбити Єгипет під владу сучасної французької мови; і на відміну від «Опису Єгипту», опублікованого в 1735 р. абатом Ле Маскріє (Abbé Le Mascrier, «Description de l’Egypte»), Наполеонів {114} опис мав стати універсальним. Наполеон особисто подбав про те, щоб уже з перших хвилин окупації Інститут розпочав свої наукові конференції, свої досліди — свою місію збирання фактів, як назвали б ми цю діяльність сьогодні. І найважливіше, що все сказане, побачене, досліджене мало записуватися й було справді записане під час того дивовижного процесу привласнення однієї країни іншою й опубліковане в двадцяти трьох величезних томах між 1809-м і 1828 pp. під загальною назвою «Description de l’Egypte» 73.

Унікальність цього «Опису» була не тільки в його обсязі і навіть не в інтелекті тих, хто його уклав, а у ставленні авторів до предмета свого дослідження, яке робить цю працю надзвичайно цікавою для вивчення задля реалізації сучасних орієнталістських проектів. Уже на перших кількох сторінках його préface historique , написаної Жаном-Батістом-Жозефом Фур’є, секретарем Інституту, з усією очевидністю констатується, що, «творячи» Єгипет, вчені безпосередньо прилучилися до діяльності, яка мала цілком реальну культурну, географічну та історичну значущість. Єгипет був фокусною точкою взаємин між Африкою і Азією, між Європою і Сходом, між пам’яттю і сучасністю.

«Розташований між Африкою та Азією і легко сполучаючись із Європою, Єгипет перебуває в самому центрі античного континенту. Ця країна має лише велику пам’ять; це батьківщина мистецтв, і вона зберегла незліченні пам’ятки; її головні храми та палаци, в яких колись жили її стародавні царі, досі існують, навіть при тому, що її найменш стародавні будівлі були споруджені ще за часів Троянської війни. Гомер, Лікург, Солон, Піфагор і Платон, усі вони вирушали до Єгипту, щоб вивчати там науки, релігію і закони. Александр заснував там багате місто, яке протягом тривалого часу тішилося комерційною зверхністю й було свідком того, як Помпей, Цезар, Марк Антоній та Авґуст вирішували між собою долю Риму та долю цілого світу. Тому не випадає дивуватися, що ця країна приваблює до себе увагу славетних володарів, які правлять народами.Не було такого випадку, щоб якась держава, чи то на Заході, чи в Азії, набувши певної могутності, не звернула {115} свій погляд і на Єгипет, як на ту землю, де більшою чи меншою мірою визначається і її власна доля» 74.

Історичної передмови (фр.).

А що Єгипет був насичений глибоким значенням для мистецтв, наук та врядування, його роль була стати сценою, на якій би розгорталися події світового історичного значення. Таким чином, прибравши до рук Єгипет, та чи та сучасна держава, природно, продемонструвала б свою силу й виправдала свою історію; власна доля Єгипту полягала в тому, щоби бути анексованим — бажано однією з країн Європи. Тоді ця держава також увійшла б до історії, чий спільний елемент визначався такими грандіозними постатями, як Гомер, Александр, Цезар, Платон, Солон і Піфагор, які возвеличили Схід тим, що були колись на ньому присутніми. Одне слово, Схід існував як набір цінностей, прив’язаних не до його сучасної реальності, а до низки валоризованих контактів, які він колись мав із далеким європейським минулим. Це чистий приклад текстуального, схематичного ставлення, про яке я щойно говорив.

У такий спосіб Фур’є розводиться не менш як на ста сторінках (до речі, кожна сторінка за своїм обсягом дорівнює квадратному метрові, так мовби обсяг сторінки мислився як щось порівнюване з масштабами проекту). Проте з цього плинного минулого він має виснувати обґрунтування неминучості Наполеонової експедиції як події, без якої годі було обійтися тоді, коли вона сталася. Автор ніколи не відходить від драматичної перспективи. Постійно думаючи і про своїх європейських читачів, і про орієнтальні постаті, якими він маніпулює, він пише:

«Ми пам’ятаємо, яке велике враження справила на Європу приголомшлива звістка, що французи уже на Сході... Великий проект був обміркований мовчки й підготовлений з такою енерґією і в умовах такої секретності, що пильність наших ворогів була обманута; і лише в ту мить, коли все сталося, довідалися вони, що наш великий задум був обміркований, запроваджений у життя й успішно здійснений...»

Така драматична coup de théâtre мала свої переваги й Для Сходу: {116}

«Ця країна, яка поділилася своїми знаннями з багатьма народами, сьогодні зав’язла у варварстві».

Ефективна розв’язка (фр.).

Тільки герой міг звести всі ці фактори докупи, й ось як пише про це Фур’є:

«Наполеон оцінив вплив, який матиме ця подія на взаємини між Європою, Сходом і Африкою, на судноплавство на Середземному морі й на долю Азії... Наполеон хотів подати Сходові корисний європейський приклад і, в кінцевому підсумку, зробити приємнішим життя його народів, а також подарувати їм усі вигоди досконалої цивілізації.Жодного з цих завдань не вдалося б виконати без реґулярного застосування в процесі реалізації проекту мистецтв і наук» 75.

Витягти реґіон з його нинішнього варварського стану й підняти його на височінь колишньої класичної величі; навчити Схід (для його ж таки блага), як йому жити за рецептами сучасного Заходу; применшити (тобто відвести їй другорядну роль) свою військову потугу для того, щоб звеличити проект ґрандіозним знанням, набутим у процесі політичної домінації Сходу; сформулювати Схід, надати йому форми, ідентичності, чіткої визначеності з повним визнанням його місця в нашій історичній пам’яті, його важливості для імперської стратегії і його «природної» ролі як додатка до Європи; ушляхетнити все знання, зібране під час колоніальної окупації, титулом «внесок до сучасної науки», знання, добуте за обставин, коли з тубільними народами ніхто й не думав консультуватися чи бодай поставитися до них не як до матеріалу для створення тексту, що мав принести користь кому завгодно, тільки не тубільцям; почути себе європейцем, якому дано розпоряджатися — майже, як йому заманеться, — історією, часом і географією Сходу; відкрити нові галузі спеціалізації; заснувати нові дисципліни; поділити на категорії, розгорнути, схематизувати, табулювати, індексувати та записати все, що вдасться спостерегти (і чого не вдасться); вивести з кожного спостереженого явища узагальнення, а з кожного узагальнення — непорушний закон про орієнтальну природу, темперамент, ментальність, звичаї, тип; і, насамперед, перетворити живу реальність на тексти, володіти (або думати, що володієш) {117} реальністю головним чином тому, що ніщо на Сході неспроможне вчинити опір твоїй силі та владі — ось головні характеристики орієнталістської проекції, повністю реалізовані в «Description de l’Egypte», що став можливим і набув такої переконливості лише завдяки тому, що Наполеон цілком по-орієнталістському поглинув Єгипет, користуючись інструментами західного знання та влади. Ось так Фур’є завершує свою передмову, проголосивши, що історія пам’ятатиме про те, що «Egypte fût le théâtre de sa gloire, et préserve de l’oubli toutes les circonstances de cet événement extraordinaire» 76.

Таким чином, «Description» виключає можливість існування єгипетської, або орієнтальної історії як історії, що має власну зв’язність, ідентичність і смисл. Натомість та історія, що подається в «Description», усуває єгипетську, або орієнтальну історію, ототожнюючи себе прямо й безпосередньо зі світовою історією — евфемізм для історії європейської. Врятувати якусь подію від забуття — це для орієнталіста те саме, що перетворити Схід на театр для постановки в ньому своїх спектаклів про Схід. Ось якого погляду, по суті, дотримується Фур’є. Більше того, здатність описати Схід у сучасних західних термінах наділяє нас такою силою, що ми стаємо спроможні підняти Схід із глибин мовчазної невідомості, де він лежав, усіма знехтуваний (хіба що ледь чутним шепотінням виражаючи своє глибоке, проте невизначене відчуття величі свого минулого), на світло сучасної європейської науки. Тут цей новий Схід виступає як — наприклад, у поданих у «Description» біологічних тезах Жоффруа Сент-Ілера — підтвердження законів зоологічної спеціалізації, сформульованих Бюффоном 77. Або він сприймається як «contraste frappante avec les habitudes des nations Européennes» * 78, де «bizarre jouissances»*** орієнталів служать для того, щоб осяяти яскравим світлом тверезість та раціоналізм західних звичаїв.

Єгипет був театром його [Наполеонової] слави і зберігає від забуття всі обставини тієї незвичайної події (фр.).* Разючий контраст зі звичаями європейських народів (фр.).*** Химерні торжества (фр.).

Або згадаймо про ще одну користь, яку можна добути від Сходу, — еквіваленти тих орієнтальних фізіологічних {118} характеристик, які вможливлюють успішне бальзамування тіл, відшукуються в тілах європейців, щоб рицарі, які полягли на полі честі, могли зберегтися у вигляді мумій — реліквій великої орієнтальної кампанії Наполеона 79.

Навіть воєнна невдача наполеонівської окупації Єгипту не перешкодила тому, що її вплив виявився надзвичайно плідним як для самого Єгипту, так і для решти Сходу. В цілком буквальному розумінні та окупація породила весь сучасний досвід спілкування зі Сходом, яким він тлумачився в плані неозорого дискурсу, заснованого Наполеоном у Єгипті, чиї агентства домінації та розповсюдження знань включали в себе Інститут та «Description». Ідея, як її охарактеризувала Шарль-Ру, полягала в тому, що Єгипет, «повернутий до процвітання, відроджений зусиллями мудрої та освіченої адміністрації... випромінюватиме свою цивілізацію на всіх своїх орієнтальних сусідів» 80. Безперечно, що й інші європейські держави змагатимуться за виконання цієї місії. І передусім — Англія. Але неодмінною спадщиною цієї спільної західної місії, покликаної перетворити Схід, — і то незважаючи на внутрішньоєвропейські чвари, на нечесну конкуренцію і навіть на відверті війни — буде виникнення нових проектів, нових бачень, нових заходів, спрямованих на об’єднання все нових частин старого Сходу з переможним європейським духом. Отже, після Наполеона радикально змінилася сама мова орієнталізму. Її описовий реалізм піднявся на новий щабель і став не просто стилем репрезентації, а мовою — точніше кажучи, засобом творення. Як і langues mères — так принаймні назвав ці забуті, давно заснулі витоки сучасних живих європейських говірок Антуан Фабр д’Оліве, Схід був реконструйований, скомпонований, наново зібраний, одне слово, народжений зусиллями орієнталістів. «Description» став зразком для всіх подальших спроб наблизити Схід до Європи, а згодом і поглинути його цілком і — що найважливіше — приручити його або принаймні зробити менш чужим, а у випадку ісламу — менш ворожим. Бо надалі ісламський Схід перетвориться на категорію, що визначатиме силу орієнталістів, а зовсім не ісламські народи як людські створіння чи їхню історію як історію.