У цьому ж таки ключі орієнтали або араби зображуються легковірними, «позбавленими енерґії й ініціативи, дуже схильними до грубих лестощів, інтриґанства, {56} хитрощів і жорстокого ставлення до тварин; орієнтали неспроможні ходити ані по дорозі, ані по тротуару (їхні розхристані мізки неспроможні зрозуміти те, що розумний європеєць схоплює відразу, а саме, що дороги й тротуари прокладені для того, щоб по них ходити); орієнтали — закоренілі брехуни, вони «летаргічні й підозріливі» і в усьому протилежні ясності, прямоті та благородству англосаксонської раси 6.
Кромер не намагається приховати, що орієнтали завжди були для нього тільки людським матеріалом, яким він правив у британських колоніях. «Оскільки я лише дипломат і адміністратор, поле досліджень для якого теж є людина, але з погляду, як нею управляти, — говорить Кромер, — ...я задовольняюся констатацією того факту, що так чи інак орієнтал, як правило, діє, говорить і думає у спосіб, абсолютно протилежний європейському» 7. Викладені письмово, погляди Кромера, звичайно, почасти опираються на безпосередні спостереження, проте то там, то там він звертається і до ортодоксальних авторитетів орієнталізму (зокрема до Ернеста Ренана й Константена де Вольнея), шукаючи в них підтримки своїм поглядам. До цих же таки авторитетів звертається він, коли намагається пояснити, чому орієнтали є такими, якими вони є. Він не має жодного сумніву, що будь-яке знання про орієнталів підтримає його думку про них, яка, судячи з його зауваження про єгиптянина, що розгубиться, коли поставити йому бодай кілька перехресних запитань, сприймає орієнталів як людей у чомусь винних. А завинили вони якраз у тому, що орієнтал був орієнталом, і ця тавтологія була настільки загальноприйнятою і природною, що про це писали, навіть не замислюючись про закони європейської логіки чи симетрії розуму. Тому будь-яке відхилення від норм, які вважалися природними для поведінки орієнталів, сприймалось як щось неприродне; так, у своєму останньому річному звіті, надісланому з Єгипту, Кромер проголошував, що єгипетський націоналізм — то «абсолютно нова ідея» і є «радше екзотичною рослиною, аніж рослиною, виплеканою на тубільному ґрунті» 8.
Я гадаю, було б помилкою недооцінювати той резервуар загальноприйнятого знання, той кодекс орієнталістської ортодоксії, до яких Кромер і Бальфур постійно звертаються {57} й у своїй письмовій творчості, й у своїй практиці державної політики. Сказати просто, що орієнталізм був раціоналізацією колоніального управління, означало б знехтувати той факт, що методи колоніального управління були підкріплені теоретичними засадами орієнталізму, радше до, а не після їхнього запровадження в практику. Люди завжди ділили світ на реґіони, які відрізнялися один від одного або в дійсності, або в уяві. Абсолютна демаркаційна лінія між Сходом і Заходом, яку Бальфур і Кромер приймають як щось цілком очевидне, перебувала в процесі становлення протягом багатьох років, навіть століть. Були, звичайно, незліченні подорожі, під час яких робилися відкриття; були контакти через торгівлю та війну. Але поза тим, починаючи від середини вісімнадцятого сторіччя, виникли два нові принципові елементи у взаєминах між Сходом і Заходом. Один з них — це систематичне збільшення в Європі знань про Схід, знань, підкріплених як колоніальними завойовницькими походами, так і загальною цікавістю до всього чужого та незвичного, цікавістю, яка живила швидкий розвиток таких наук, як етнологія, компаративна анатомія, філологія та історія; більше того, до цього систематичного знання додався чималий корпус літератури, створюваної зусиллями романістів, поетів, перекладачів та обдарованих мандрівників. Другим важливим елементом взаємин Сходу й Заходу став той факт, що Європа завжди виступала з позиції сили, не кажучи вже про домінацію. Тут навіть не випадає застосувати якісь евфемізми. Звичайно ж, взаємини сильного зі слабким можна замаскувати чи пом’якшити, як у тому випадку, коли Бальфур визнає «велич» східних цивілізацій. Але на саму суть взаємин, які відбувалися на політичному, культурному й навіть релігійному ґрунті, дивилися — я хочу сказати, на Заході, бо саме про це тут ідеться — як на взаємини між сильним і слабким партнерами.
Чимало визначень уживалося, щоб виразити суть цих взаємин: кілька таких визначень, звичайно ж, уживали й Бальфур та Кромер. Орієнтал у них ірраціональний, розбещений (зіпсутий), наділений дитячим розумом, «інший»; натомість європеєць — раціональний, доброчесний, зрілий, «нормальний». А для того, щоб ці взаємини видавалися природнішими, повсюди підкреслювалося, {58} що орієнтал живе в іншому, але у своєму власному дбайливо організованому світі, світі зі своїми власними національними, культурними та епістемологічними кордонами та принципами внутрішньої зв’язності. Але не його власні зусилля надавали орієнтальному світові зрозумілості та ідентичності, а складний комплекс маніпуляцій зі знанням, завдяки яким Схід був ідентифікований Заходом. У такий спосіб дві характеристики культурного зв’язку, про які я говорив вище, сходяться воєдино. Знання про Схід, оскільки воно породжується силою, в якомусь розумінні, створює Схід, орієнтала та його світ. У мові Кромера та Бальфура орієнтал подається як суб’єкт, якого судять (наче в трибуналі), суб’єкт, якого вивчають і змальовують (немов на уроках у школі або на лекціях в університеті), суб’єкт, якого виправляють (як у школі або у в’язниці), суб’єкт, якого ілюструють (як у підручнику зоології). Суть полягає в тому, що в кожному з таких випадків орієнтал утримується в загальноприйнятих схемах і репрезентується через ці схеми. Звідки ж вони взялися?
Культурна сила — це поняття, яке не так легко обговорити, й одна з цілей даного дослідження — проілюструвати, осмислити й проаналізувати орієнталізм як застосування культурної сили. Іншими словами, краще не ризикувати, намагаючись узагальнити таке невиразне і все ж таке важливе поняття, як культурна сила, доти, доки спершу ми не проаналізуємо велику кількість матеріалу. Але на самому початку можна сказати, що в тому плані, в якому це стосується Заходу, десь упродовж дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч сформувалося припущення, що навіть коли Схід і все до нього причетне і не є очевидно нижчим від відповідних реалій Заходу, то він принаймні потребує, щоб Захід піддав його ретельному вивченню та виправленню. На Схід дивились як на щось обмежене рамками класної кімнати, кримінального суду, в’язниці, ілюстрованого підручника. Тобто орієнталізм — це таке знання про Схід, яке поміщає все орієнтальне в клас, у суд, у в’язницю або в підручник для пильного обстеження, вивчення, осудження, виправлення або управління.
В перші роки двадцятого сторіччя такі люди, як Бальфур і Кромер, могли казати все, що вони казали, бо ще {59} давніша традиція орієнталізму, аніж традиція дев’ятнадцятого сторіччя, забезпечувала їх словником, образною системою, риторикою та цифрами, якими вони могли ілюструвати свої висловлювання. Водночас орієнталізм підсилював (і ним підсилювався) очевидне знання того, що Захід панував над більшою — і набагато більшою! — частиною світу. Період ґрандіозного поступу в інституціях та в змісті орієнталізму точно збігається з періодом нечуваної європейської експансії; від 1815-го по 1914 р. зона прямого європейського панування збільшилася від 35 відсотків світу до майже 85 відсотків 9. Це панування поширилося на всі континенти не меншою мірою, аніж на Африку й Азію. Двома найбільшими імперіями були Британська та Французька; де в чому союзники та партнери, в іншому вони були запеклими ворогами. На Сході, від східного узбережжя Середземного моря до Індокитаю та Малайзії, їхні колоніальні володіння та імперські сфери інтересу були прилеглими, часто накладалися одна на одну, що призводило до збройних сутичок між двома колоніальними державами. Але саме на Близькому Сході, на територіях, заселених арабами, де, як вважалося, культурні та расові характеристики визначав іслам, саме там британці та французи зіткнулися між собою та зі Сходом з найбільшою інтенсивністю за обставин подібних і дуже складних. Упродовж більшої частини дев’ятнадцятого сторіччя, як писав у 1881 р. лорд Солсбері, їхній спільний погляд на орієнтальні проблеми був заплутаним і проблематичним: «Коли ви маєте ... вірного союзника, схильного втручатись у справи країни, в якій ви глибоко зацікавлені, перед вами відкриваються три шляхи. Ви можете зректися своїх претензій — або монополізувати їх — або частково поступитися. Відмова від своїх претензій призвела б до того, що французи закрили б нам дорогу до Індії. Монополізація поставила б нас на межу війни, наразивши цим на великий ризик. Тому ми вирішили частково поступитися»10.
І поступилися, а як саме це відбувалося, ми зараз спробуємо дослідити. Насамперед слід зазначити, що, поступаючись одне одному, вони розділили між собою не тільки територію, вигоди чи підкорені народи; вони розділили між собою також той вид інтелектуальної влади, який я називаю орієнталізмом. У якомусь розумінні {60} орієнталізм був книгозбірнею або архівом інформації, якою обидві сторони володіли спільно і, в деяких аспектах, неподільно. Цей архів тримався купи завдяки сукупності споріднених ідей 11 та об’єднавчій низці цінностей, що в різних ситуаціях довели свою ефективність. Ці ідеї пояснювали поведінку орієнталів; вони наділяли орієнталів ментальністю, генеалогією, атмосферою; а найважливіше, що вони дозволяли європейцям дивитися на орієнталів як на феномен, що має постійні характеристики, а отже, й зав’язувати з ними ефективні стосунки. Але як і кожна сукупність тривких ідей, орієнталістські поняття впливали не тільки на людей, що їх називали орієнталами, а й на тих, яких називали оксиденталами, європейцями або західнянами; одне слово, орієнталізм можна краще осмислити як сукупність примусів та обмежень, які накладаються на думку, аніж як позитивну доктрину. В самій серцевині орієнталізму лежить невитравна різниця між західною зверхністю та східною нижчістю, і ми мусимо бути готові простежити, як у своєму розвиткові та подальшій історії орієнталізм поглиблював і навіть загострював цю різницю. Коли впродовж дев’ятнадцятого сторіччя для Британії стало узвичаєною практикою відкликати та відправляти на пенсію своїх службовців, що працювали в Індії та в інших колоніях, як тільки їм виповнювалося п’ятдесят п’ять років, це спричинилося до подальшого витонченого вдосконалення орієнталізму; жодному орієнталові ніколи не дозволялося бачити європейця старим і немічним, а кожен європеєць не повинен був бачити себе віддзеркаленим у очах підкореної раси інакше, як енерґійним, раціонально мислячим, завжди метким і жвавим молодим раджею 12.
Орієнталістські ідеї набували різної форми впродовж дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч. По-перше, в Європі існувала велика література про Схід, успадкована від європейської минувшини. Визначальною характеристикою періоду кінця вісімнадцятого й початку дев’ятнадцятого сторіч, коли, як припускається в цьому дослідженні, сформувався сучасний орієнталізм, є те, що саме тоді розпочалося «орієнтальне відродження», як назвав цей процес Едґар Кіне 13. Несподівано широкому й розмаїтому загалу мислителів, політиків та митців почало здаватися, що виникло нове усвідомлення Сходу, який простягався {61} від Китаю до Середземного моря. Це усвідомлення стало почасти результатом нещодавно відкритих і перекладених орієнтальних текстів на санскриті, мові Авести та арабській мові; почасти воно також спричинилося наново осмисленою спорідненістю, що існувала між Сходом і Заходом. Для тієї мети, яку я тут поставив, ключовою подією, що засвідчила близьку спорідненість між Близьким Сходом і Європою, стало вторгнення армії Наполеона в Єгипет у 1798 p., вторгнення, яке з багатьох поглядів було зразковою моделлю такого собі наукового привласнення однієї культури іншою, вочевидь сильнішою. Бо відразу після наполеонівської окупації Єгипту між Сходом і Заходом були задіяні процеси, які досі домінують над нашими сучасними культурними та політичними перспективами. До того ж наполеонівська експедиція з її великим колективним монументом ерудиції, «Описом Єгипту» («Description de l’Égypte») надала орієнталізмові сцену або декорації, оскільки Єгипет, а отже, й інші країни ісламу, стали розглядатись як жива провінція, як лабораторія, театр західного знання про Схід. Трохи згодом я ще повернуся до наполеонівської авантюри.
Завдяки такому досвіду, як досвід учених, що супроводжували військо Наполеона, орієнталізм як корпус західного знання про Схід був модернізований, і це стало тією другою формою, в якій орієнталізм існував у дев’ятнадцятому та двадцятому сторіччях. Від самого початку того періоду, який я збираюся тут розглянути, в середовищі орієнталістів стало швидко поширюватися прагнення формулювати свої відкриття, досвід та інтуїцію в належних новітніх термінах, якомога зблизити уявлення та ідеї про Схід із новітніми реаліями. Наприклад, лінґвістичні дослідження семітських мов, опубліковані в 1848 р. Ренаном, були викладені в стилі, який будував авторитетність своїх висновків на щедрих посиланнях на досягнення тогочасної компаративної граматики, компаративної анатомії та постулатах расової теорії; всі ці науки своїм престижем зміцнювали престиж орієнталізму і — що було зворотним боком медалі — зробили орієнталізм вразливим (таким він відтоді й залишився) як щодо модних, так і щодо серйозних течій західної думки. Орієнталізм підпадав під вплив імперіалізму, позитивізму, {62} утопізму, історицизму, дарвінізму, расизму, фрейдизму, марксизму, шпенґлеризму. Проте орієнталізм, як і багато природних та суспільних наук, мав свої «парадигми» дослідження, свої власні вчені товариства, свій істеблішмент. Протягом дев’ятнадцятого сторіччя престиж цієї галузі неймовірно виріс, як виросла і її репутація та вплив таких організацій, як Азіатське товариство (Société asiatique), Королівське азіатське товариство (Royal Asiatic Society), Німецьке товариство з вивчення східних країн (Deutsche Morgenländische Gesellschaft) і Американське орієнтальне товариство (American Oriental Society). З утворенням та розвитком цих товариств значно зростало також по всій Європі число професорських кафедр з орієнтальних студій; отже, спостерігалася швидка експансія засобів розповсюдження орієнталізму. Орієнталістські періодичні видання, починаючи з «Археології Сходу» («Fundgraben des Orients») (1809 p.), побільшували як обсяг знання, так і кількість спеціалізацій.
Проте мало видів цієї діяльності і дуже мало цих інституцій існували та процвітали вільно, бо у своїй третій формі, в якій він існував, орієнталізм намагався втиснути думку про Схід у певні рамки. Навіть такі автори тієї доби, як Флобер, Нерваль або Вальтер Скотт були обмежені в тому, що вони могли з’ясувати або сказати про Схід. Бо орієнталізм, у кінцевому підсумку, був політичною візією реальності, чия структура утверджувала різницю між своїм (Європою, Заходом, «нами») і чужим (Сходом, східними країнами, «ними»). Ця візія, в якомусь розумінні, створювала ці два світи, а створивши їх, їм служила. Орієнтали жили у своєму світі, «ми» — жили у своєму. Візія і матеріальна реальність підпирали одна одну, допомагали одна одній функціонувати. Певна свобода взаємодії завжди була привілеєм представника Заходу; бо його культура була сильнішою, він міг проникнути у велику азіатську таємницю, як назвав її одного разу Дізраелі, він міг змагатися з нею, надати їй форми і наділити значенням. Але чого на самому початку недогледіли, то це того, що словник такого привілею надзвичайно вбогий, а ця візія досить-таки обмежена. Моя арґументація полягає в тому, що орієнталістська реальність водночас антигуманна і дуже стійка. її схеми, як і {63} її інституції та всепроникний вплив, збереглися й до сьогодні.
Але як діяв і як діє орієнталізм? Чому його можна описати водночас і як історичний феномен, і як спосіб мислити, і як сучасну проблему, і як матеріальну реальність? Вернімося знову до Кромера, досвідченого й обізнаного будівничого імперії, але також і до людини, облагодіяної орієнталізмом. Він може дати нам рудиментарну відповідь. У своїй праці «Управління підкореними расами» («The Government of Subject Races») він намагається розв’язати проблему того, як Британії, нації індивідів, слід керувати своєю неозорою імперією, дотримуючись кількох головних принципів. Він протиставляє «місцевого службовця», наділеного водночас і фаховим знанням тубільної людності, і англосаксонською індивідуальністю, представникові центральної влади, який перебуває в метрополії, в Лондоні. Перший може «ставитися до підданих із погляду місцевого інтересу в такий спосіб, який нерідко завдає шкоди інтересам імперії або навіть наражає їх на ризик серйозної небезпеки. Представник центральної влади посідає таке становище, що йому вдається обминути небезпеки, які виникають унаслідок тих самих причин». Чому? Тому, що цей представник має спроможність «забезпечити гармонійне функціонування різних частин механізму» і повинен намагатися, наскільки змога, реально осмислювати обставини, за яких доводиться працювати урядові підлеглої території» 14. Це мова дуже туманна й кострубата, але суть нею сказаного не так важко збагнути. Кромер бачить у своїй уяві осередок сили, розташований на Заході, який випромінює в напрямку Сходу потужний струмінь енерґії або від якого тягнуться туди ж таки мацаки машини, яка все ними охоплює, — вона підпирає центральну владу й водночас скоряється її командам. Те, що мацаки машини захоплюють на Сході, — людський матеріал, матеріальне багатство, знання, все, що там є, — переробляється в машині й перетворюється на додаткову силу. Фахівець безпосередньо перетворює просту орієнтальну матерію на корисну субстанцію: наприклад, орієнтал перетворюється на представника підкореної раси, на зразок «орієнтальної ментальності» — і все це для посилення «влади», яка перебуває в метрополії. «Місцеві інтереси» — це специфічні {64} інтереси орієнталіста, «центральна влада» виражає загальний інтерес імперського суспільства в цілому. Кромер дуже чітко уявляє собі, як здійснюється управління знанням у суспільстві, бачить, що знання — байдуже, наскільки воно спеціальне, — реґулюється спочатку місцевими інтересами фахівця, а згодом — загальними інтересами суспільної системи влади. Взаємодія між місцевими й центральними інтересами дуже заплутана, проте аж ніяк не безладна.
Будучи імперським адміністратором, Кромер у цьому своєму становищі теж декларує, що «предметом об’єктивного вивчення має бути насамперед людина». Коли Поуп проголошував, що предметом об’єктивного вивчення людства має бути людина, він мав на увазі всіх людей, включаючи й «бідолашного індійця»; тоді як Кромер «також» нагадує нам, що певних людей, таких, як орієнталів, слід виділити окремо як предмети об’єктивного вивчення. Інструментом об’єктивного вивчення — в цьому розумінні орієнталів — є орієнталізм, об’єктивно відокремлений від інших галузей знання, але в кінцевому підсумку корисний (бо фінітний) для матеріалу та суспільної реальності, що містить у собі все знання, підпирають знання, наділяють його сферою застосування. Порядок, у якому здійснюється влада, — це така собі низка залежностей, що тягнеться від Сходу до Заходу, химерний ланцюг буття, який у найочевиднішій формі якось зобразив Кіплінґ:
«Мул, кінь, слон або буйвіл підкоряються своєму погоничеві, а погонич — своєму сержантові, а сержант — своєму лейтенантові, а лейтенант — своєму капітанові, а капітан — своєму майорові, а майор своєму полковникові, а полковник — бригадному генералові, який командує трьома полками, а бригадний генерал — своєму вищому генералові, а той — віце-королю, який, у свою чергу, є слугою королеви» 15.
Так само міцно викуваний, як оцей страхітливий ланцюг командування, так само рішуче здійснюваний, як «гармонійне функціонування» Кромера, орієнталізм може також виражати силу Заходу і слабкість Сходу — як це бачиться Заходом. Така сила і така слабкість внутрішньо притаманні орієнталізмові, як притаманні вони {65} будь-якій системі поглядів, що поділяє світ на великі загальні підрозділи, такі собі сутності, які співіснують у стані напруги, створюваної тим, що мислиться як радикальна відмінність.
Бо саме це є головною інтелектуальною темою, яку порушує орієнталізм. Чи можна поділити людську реальність — а людська реальність справді видається розмежованою природними лініями поділу — на виразно відмінні культури, історії, традиції, суспільства, навіть раси і по-людському пережити наслідки такого поділу? Говорячи «по-людському пережити наслідки поділу», я маю на увазі, що ми повинні запитати себе, чи існує спосіб уникнути ворожнечі, яка виникає внаслідок такого поділу людей, скажімо, на «нас» (західних європейців) і «їх» (орієнталів). Бо такі поділи завжди були заходами загального застосування, історично й реально призначеними підкреслювати важливість розрізнення між одними людьми та іншими, що здебільшого служило аж ніяк не шляхетним цілям. Коли хтось починає використовувати такі категорії, як «орієнтальний» і «західний» на початковій та кінцевій стадії аналізу, в наукових дослідженнях, державній політиці (а саме так ці категорії були використані Бальфуром та Кромером), то в результаті відмінність, як правило, поляризується — орієнтальне стає ще орієнтальнішим, західне — ще західнішим — і це обмежує людські контакти між різними культурами, традиціями та суспільствами. Одне слово, від самих початків своєї нинішньої історії й до сьогодні орієнталізм як засіб формування думки для осмислення чужоземного типово виявляв надзвичайно прикру тенденцію будь-якого знання, опертого на такі негнучкі, жорстко становлені відмінності, як «Схід» — «Захід»: розділяти думку на два потоки, один з яких омиває Захід, а другий — Схід. А що ця тенденція перебуває в самому центрі орієнталістської теорії, практики та цінностей, вироблених на Заході, то відчуття влади Заходу над Сходом сприймається як щось очевидне, як наділене статусом наукової істини.
Одна або дві сучасні ілюстрації можуть чудово прояснити суть цього зауваження. Для людей, що перебувають при владі, природно час від часу оглядати світ, з яким вони мають справу. Бальфур робить це дуже часто. Наш сучасник Генрі Кіссінджер теж так робить, і рідко це {66} виходить у нього з такою неприхованою відвертістю, як у його есе «Вітчизняна структура та іноземна політика» («Domestic structure and Foreign Policy»). Змальована ним драма віддзеркалює реальну ситуацію, в якій Сполучені Штати мусять формувати свою поведінку у світі під тиском внутрішніх сил, з одного боку, та чужоземних реальностей — з другого. Лише з цієї однієї причини дискурс Кіссінджера мусить встановлювати полярність між Сполученими Штатами та світом; крім того, звичайно ж, він цілком усвідомлено говорить як авторитетний і наділений правом вирішального голосу представник наймогутнішої держави Заходу, чия недавня історія та нинішня реальність поставили її перед лицем світу, який не дуже охоче визнає її право на домінацію та застосування силових методів. Кіссінджер відчуває, що Сполучені Штати мають змогу встановлювати менш проблематичні стосунки з індустріальним, розвинутим Заходом, аніж зі світом країн, які розвиваються. Знову ж таки, сучасний реальний стан взаємин між Сполученими Штатами і так званим «третім світом» (куди входять Китай, Індокитай, Близький Схід, Африка та Латинська Америка) являє собою сукупність надзвичайно гострих проблем, чого не може приховати навіть Кіссінджер.
Метод Кіссінджера, який він застосовує у своєму есе, бере на озброєння те, що лінґвісти називають бінарною опозицією: тобто він доводить, що існують два стилі здійснення зарубіжної політики (профетичний і політичний), два види техніки, два періоди і так далі. Коли наприкінці історичної частини своєї арґументації він опиняється віч-на-віч із сучасним світом, він поділяє його відповідно на дві половини — розвинуті країни і країни, які розвиваються. Перша половина, тобто країни Заходу, «глибоко переконана в тому, що реальний світ є зовнішнім щодо спостерігача, що знання складається із запису та класифікації даних — і чим акуратніше це буде зроблено, тим ліпше». Як доказ Кіссінджер наводить приклад ньютонівської революції, що не відбулася у світі країн, які розвиваються: «Культури, які уникнули прямого впливу ньютонівського мислення, зберегли істотно доньютонівську переконаність, що реальний світ майже повністю внутрішній щодо спостерігача». {67}
А отже, додає він, «емпірична реальність має зовсім інше значення для багатьох нових країн, аніж для Заходу, тому що, в певному розумінні, вони так і не пройшли через процес її відкриття» 16.
На відміну від Кромера, Кіссінджер не має потреби цитувати сера Альфреда Лайаля про нездатність орієнталів бути точними; те твердження, яке він робить, видається достатньо незаперечним, щоб потребувати спеціального обґрунтування. Ми мали свою ньютонівську революцію; вони її не мали. Як мислителі ми значно сильніші, аніж вони. Ось так. Власне кажучи, лінії поділу і тут проведені майже там, де провели їх Бальфур і Кромер. А проте між Кіссінджером та британськими імперіалістами пролягла відстань не менш як у шістдесят років, якщо не більше. Численні війни та революції переконливо довели, що доньютонівський профетичний стиль, який Кіссінджер пов’язує як з «неточно мислячими» країнами, що розвиваються, так і з Європою, якою вона була до Віденського конґресу, мав не тільки невдачі, а й певні успіхи. Знову ж таки, на відміну від Бальфура та Кромера, Кіссінджер таким чином почуває себе зобов’язаним шанувати цю доньютонівську перспективу, оскільки «вона пропонує велику гнучкість стосовно сучасного революційного безладу». Отже, обов’язок людей, які живуть у постньютонівському (реальному) світі, полягає в тому, щоб «сконструювати міжнародний порядок, перш ніж якась криза накине його нам як необхідність»: іншими словами, ми, а не хтось інший, повинні знайти ту дорогу, що нею піде світ країн, які розвиваються. Хіба це не нагадує Кромерову візію машини, що гармонійно функціонує, машини, призначеної, в кінцевому підсумку, реалізувати інтереси певної центральної влади, що протиставляє себе світу країн, які розвиваються?
Кіссінджер міг і не усвідомлювати, на яку традицію давно вже накопиченого знання він опирається, коли поділив світ на доньютонівську і постньютонівську концепцію реальності. Але його розрізнення абсолютно тотожне ортодоксальному розрізненню, яке роблять орієнталісти, коли відокремлюють орієнталів від людей Заходу. І, подібно до розрізнення, яке роблять орієнталісти, Кіссінджерове розрізнення не вільне від упереджених цінностей, попри позірну неупередженість його тону. Так, по всьому {68} його тексту розкидані такі слова, як «профетичний», «точність», «внутрішній», «емпірична реальність», «порядок», і вони характеризують або привабливі, знайомі, бажані переваги, або загрозливі, неприродні, безладні вади. Як ми незабаром переконаємося, і традиційний орієнталіст, і Кіссінджер розуміють різницю між культурами, по-перше, як фактор, котрий створює фронт битви, що їх розділяє, і, по-друге, як фактор, що спонукає Захід контролювати, стримувати іншого чи якось інакше управляти його поведінкою (завдяки вищим знанням та доречно застосовуваній силі). Я гадаю, що сьогодні немає потреби нагадувати про те, якими були наслідки проведення цих ліній, схожих на лінії фронтів між ворожими угрупованнями, і скільки було витрачено коштів для того, щоб їх утримувати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Орієнталізм» автора Саід Эдвард Ваді на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 49. Приємного читання.