Орієнталізм

погодитися, що, наприклад, Мілль дав ясно зрозуміти у своїх працях «Про

свободу» та «Про представницьке врядування», що його погляди не можуть бути

застосовані до Індії (зрештою, велику частку свого життя він прослужив

чиновником британської колоніальної адміністрації в Індії), бо ж індійці в

цивілізаційному, якщо не расовому, плані були істотами нижчими. Дуже схожий

парадокс можна знайти і в Маркса, як я спробую показати далі в цій книжці.

По-друге, сказати, що політика у формі імперіалізму впливає на літературу, науку, соціологію та історичні дослідження, це аж ніяк не те саме, що принизити

чи очорнити культуру. Зовсім навпаки: я принципово дотримуюся тієї думки, що ми

зможемо ліпше зрозуміти живучість і стабільність усепроникних гегемонічних

систем, таких, як культура, коли усвідомимо, що їхній внутрішній тиск на

письменників та мислителів є продуктивним, а не однобічно гальмівним.

Саме цю ідею намагалися проілюструвати, звичайно ж, Ґрамші, а також Фуко та

Реймонд Вільямс, кожен по-своєму. Навіть одна або дві сторінки {28} Вільямса

щодо «звичаїв імперії» в його «Тривалій революції» скажуть нам більше про

культурне багатство дев’ятнадцятого сторіччя, аніж багато томів, присвячених

герметичному текстуальному аналізу 10.

Тому я розглядаю орієнталізм як динамічний

взаємообмін між окремими авторами й великомасштабними політичними інтересами, що їх сформували три великі імперії, — британська, французька, американська, — на чиїй інтелектуальній і творчій території писали свої твори вищезгадані

автори. Як ученого, мене насамперед цікавить не груба політична істина, а

деталь, бо, зрештою, коли ми читаємо твори, скажімо, Лейна, Флобера або Ренана, то головний інтерес знаходимо там не в тій незаперечній (для автора) істині, що