Орієнталізм

та найнижчий рівні в текстуальних, історичних наукових дослідженнях; в одній зі

своїх інших праць я навіть мав сміливість твердити, що літературно-культурний

істеблішмент у цілому наклав табу на серйозне вивчення імперіалізму в його зв’язку

з культурою 9. Бо орієнталізм підводить нас упритул до цього питання

— тобто до усвідомлення того факту, що політичний імперіалізм управляє цілою

галуззю наукових студій, художньої творчості та наукових інституцій — і то

настільки, що нехтувати його неможливо як з {27} інтелектуального, так і з

історичного погляду. Проте завжди існуватиме вічний механізм, який дає змогу

уникати визначення цієї необхідності, твердячи, що літературознавець чи, скажімо, філософ навчалися літератури чи, відповідно, філософії, а не політики

чи ідеологічного аналізу. Іншими словами, вузькофахова арґументація може

спрацьовувати цілком ефективно, блокуючи ширшу і, на мій погляд, інтелектуально

серйознішу перспективу.

Тут я сказав би, що на це існує проста відповідь, яка

складається з двох окремих арґументів, принаймні там, де йдеться про вивчення

імперіалізму й культури (або орієнталізму). По-перше, майже кожен автор

дев’ятнадцятого сторіччя (і те саме можна сказати й про авторів давніших) напрочуд добре усвідомлював факт існування імперії: щоправда, цю тему не дуже

добре вивчено, але сучасному фахівцеві з вікторіанської епохи не треба буде

надовго замислюватись, аби визнати, що такі корифеї ліберальної культури, якими

були Джон Стюарт Мілль, Арнольд, Карлейль, Ньюмен, Маколей, Раскін, Джордж

Еліот і навіть Діккенс, мали цілком визначені погляди на расу й імперіалізм, які дуже легко виявити в їхніх творах. Так, навіть фахівець муситиме