Орієнталізм

сучасних політичних наук), почасти з владою культурною (ортодоксальними або

канонічними стилями, текстами, цінностями), почасти з владою моральною (тут я

маю на увазі наші уявлення про те, що «ми» робимо і чого «вони» неспроможні

зробити або зрозуміти, як це робимо або розуміємо «ми»). Справжня суть моєї

арґументації, власне, полягає в тому, що орієнталізм є — а не просто

репрезентує її — істотним виміром сучасної політико-інтелектуальної культури і

як такий має менший стосунок до Сходу, аніж до «нашого» світу.

А що орієнталізм — це культурна та політична

даність, то він не існує в якомусь архівному вакуумі; я гадаю, можна буде

довести якраз протилежне: усе, що думається, говориться про Схід або навіть

робиться стосовно Сходу, не відхиляється від чітко проведених та інтелектуально

осмислених ліній (або навіть ними обмежується). Тут також можна бачити безліч

нюансів і складнощів, що відокремлюють широкі загальні структури, які тиснуть

згори, від деталей композиції, фактів текстуальності. Більшість учених

гуманітарного напрямку, я певен, не мають ані найменшого сумніву в тому, що

тексти існують тільки в контекстах, що ми маємо таке явище, як

інтертекстуальність, що тиск умовностей, прецедентів та риторичних стилей

обмежують той фактор, {26} який Вальтер Беньямін колись назвав «тиском на

творчу особистість в ім’я... принципу «творчості», згідно з яким поет

покладається лише на себе, формуючи створювані ним речі зі свого чистого розуму