Розділ без назви (4)

Якщо підсумувати, то теорія, за якою для визначення значення слова ми мусимо встановити критерій його правильного вживання чи правильного застосування, помилкова: практично ми ніколи не маємо такого критерію.

3. Філософія критеріїв

Щойно заперечений погляд — той, за яким ми мусимо мати критерій для розуміння того, про що говоримо, чи йдеться про туберкульоз, брехню, існування, значення чи істину — явно чи неявно складає підґрунтя багатьох філософій. Філософію такого типу можна назвати «філософією критеріїв».

Оскільки основна вимога філософії критеріїв, як правило, не може бути задовільнена, зрозуміло, що прийняття філософії критеріїв веде у багатьох випадках до розчарування, релятивізму чи скептицизму.

Я вважаю, що саме потреба критерію істини примушує багатьох людей відчувати, що питання «Що таке істина?» позбавлене відповіді. Одначе відсутність критерію істини не більше позбавляє значення поняття істини, ніж відсутність критерію здоров'я — поняття здоров'я. Хворий може палко бажати здоров'я, навіть якщо він не має критерію для нього. Заблудлий може прагнути істини, навіть якщо він не має критерію для неї.

І обидва можуть просто жадати здоров'я чи істини, не надто переймаючись значенням цих термінів, що їх вони (так само як і інші) розуміють достатньою мірою для досягнення своїх цілей.

Одним із безпосередніх результатів дослідження Тарським істини є така логічна теорема: не може бути універсального критерію істини (за винятком окремих штучних мовних систем, певною мірою дуже збіднених).

Цей результат можна точно обгрунтувати, і таке обгрунтування використовує поняття істини як відповідності фактам.

Тож маємо цікавий і дуже важливий з філософського погляду результат (важливий, зокрема, у зв'язку з проблемою авторитарної теорії пізнання*). Однак цей результат було досягнуто за допомогою поняття — в даному випадку поняття істини,— для якого ми не маємо критерію. Нерозумна вимога філософії критеріїв, щоб ми не сприймали всерйоз поняття до встановлення критерію, могла б, таким чином, якщо брати цей випадок, позбавити нас логічного результату, що складає великий філософський інтерес.

* Щодо опису і критики авторитарних (або нефоллібілістських) теорій пізнання див., зокрема, розділи V, VI і X та наст. «Вступу» до моєї книжки «Conjectures and Refutations».

Однак висновок про те, що не може бути універсального критерію істини, є прямим наслідком ще більш важливого результату (одержаного Тарським шляхом сполучення теореми нерозв'язності Геделя із власною теорією істини) про те, що не може бути універсального критерію істини навіть для порівняно вузької галузі теорії чисел або для будь-якої науки, що застосовує арифметику. Цей результат застосовується a fortiori до розуміння істини в будь-якій нематематичній галузі, в якій необмежено використовують арифметику.

4. Фоллібілізм (учення про погрішимість знання)

Усе вищесказане показує, що деякі й досі модні форми скептицизму і релятивізму не тільки помилкові, а й застарілі, що вони спираються на логічну плутанину між значенням терміну і критерієм його належного використання, хоча засоби для прояснення цієї плутанини приступні вже понад тридцять років.

Слід визнати, однак, що як у скептицизмі, так і в релятивізмі є зерно істини. Воно полягає в тому, що заперечується існування універсального критерію істини. Але це не виправдовує висновку, що вибір між теоріями, які конкурують, довільний. Це лише означає — дуже просто, що ми завжди можемо помилитися в нашому виборі — завжди можемо проминути істину чи не досягти її, що впевненість — не наш привілей (так само, як і знання, що має високу ймовірність, як я показав у інших місцях, наприклад, у розділі 10 «Conjectures and Refutations»), що ми не непогрішні.

Все це, як нам відомо, очевидна істина. Існує небагато галузей прикладання людиною зусиль, якщо взагалі вони існують, вільних від людської погрішимості. Те, що ми спершу вважаємо добре встановленим чи навіть певним, може виявитися пізніше не зовсім правильним (а отже, хибним) і потребувати коригування.

Особливо вражаючий зразок цього — відкриття важкої води і важкого водню (дейтерію, вперше виділеного Гарольдом К. Юрі 1931 року). До цього відкриття не можна було уявити собі нічого більш певного і більш встановленого в хімії, ніж наше знання про воду (Н20) та елементи, що входять до її складу. Воду використовували навіть для «операційного» визначення грама — єдиного стандарту маси «абсолютної» метричної системи, й, таким чином, вона формувала одну з основних одиниць експериментальних фізичних вимірів. Це красномовно свідчить, що наше знання про воду вважалося такою мірою добре встановленим, що могло бути використаним як надійний підмурок для всіх інших фізичних вимірів. Однак після відкриття важкої води збагнули, що те, що вважалося хімічно чистою речовиною, насправді було сумішшю хімічно нерозрізнимих, але фізично дуже різних складових, які різняться питомою вагою, точками кипіння і точками замерзання, хоч «вода» вживалася як визначення для всіх цих моментів, як еталон.

Цей історичний епізод типовий, і ми можемо засвоїти з нього урок, що ми неспроможні передбачити, які області нашого наукового знання можуть одного дня зазнати невдачі. Через те віра в наукову достовірність і в авторитет науки є лише бажаним міркуванням: наука погрішна, бо наука належить людині.

Однак погрішність нашого знання або теза про те, що все знання — це здогадка, хоч деякі здогадки були піддані суворим перевіркам, не може бути наведена на захист скептицизму або релятивізму. З того факту, що ми можемо помилитись, а критерію істини, який міг би вберегти нас від помилки, не існує, не випливає те, що вибір між теоріями довільний або нераціональний, що ми не можемо навчитися чи наблизитися до істини, що наше знання нездатне зростати.

5. Фоллібілізм і зростання знання

Під «фоллібілізмом» я маю на увазі погляд або визнання факту, що ми можемо помилятися і що пошуки достовірності (чи навіть високої ймовірності) помилкові. Однак це не значить, що пошуки істини помилкові. Навпаки, ідея погрішності має на увазі ідею істини як зразка, якого ми можемо не досягти. Це означає, що ми ніколи не можемо бути цілковито певними, що відкрили істину, хоча можемо її прагнути й навіть знайти (що нам вдається, як я вірю, в багатьох випадках). Завжди існує можливість похибки, однак у випадку деяких логічних і математичних доказів на таку можливість можна майже не зважати.