Розділ без назви (4)

Бачать богів своїх ефіопи чорнявими та курносими,

Фракійці натомість вбачають їх блакитноокими та русявими.

Якби в корів чи то в коней, чи в левів теж були руки.

І малювати її ліпити могли вони, наче ті люди.

Коні богів своїх намалювали б до себе подібними,

А корови — до себе, і кожен укласти б жадав

В образ богів частку своєї подоби.

Так, кожен з нас бачить своїх богів і свій світ із своєї власної точки зору, відповідно до притаманних йому традицій і вихованню, і жоден з нас не вільний від таких суб'єктивних упереджень.

Цей аргумент розвивався в різноманітні способи — доводили, що наша раса, національність, наше історичне походження, наша історична епоха, наш класовий інтерес, наше соціальне середовище, наша мова чи наше особисте похідне знання — це нездоланна чи майже нездоланна перешкода для об'єктивності.

Факти, на які спирається цей аргумент, слід визнати, і справді, ми ніколи не зможемо позбавитися упереджень. Одначе нема необхідності визнавати сам цей аргумент або його релятивістські висновки. Перш за все ми можемо поступово позбавитися деяких з упереджень, критично мислячи й особливо дослухаючись до критики. Наприклад, Ксенофану, безсумнівно, його власне відкриття допомогло побачити світ у менш упереджений спосіб. По-друге, фактом є те, що люди з якнайвідміннішими культурними передумовами можуть вступати у плідні дискусії за умови, якщо вони зацікавлені в наближенні до істини і ладні вислуховувати одне одного і вчитися одне в одного. Це показує, що існуючі культурні та мовні бар'єри не є нездоланними.

Таким чином, надзвичайно важливо якнайширше скористатися відкриттям Ксенофана, відкинути самовпевненість і допустити критику. Втім, якнайважливіше також не переплутати це відкриття, цей крок до критики з кроком до релятивізму. Якщо дві сторони розходяться в думках, то це може означати, що неправа одна із сторін, чи друга, чи обидві; такий погляд прихильника критики. Це не означає, як вирішив би релятивіст, що обидві сторони можуть бути однаковою мірою праві. Вони можуть, безсумнівно, однаковою мірою помилятися, хоча це й не обов'язково. Одначе кожен, хто стверджує, що однаковою мірою помилятися — це те саме, що однаковою мірою мати рацію, просто грається словами чи тішиться метафорами.

Великий крок уперед — навчитися бути самокритичними, навчитися думати, що інші можуть мати рацію, більшою мірою, ніж ми самі. Але в цьому криється і величезна небезпека: ми можемо вирішити, що обидві сторони, і ми і ті інші, можуть мати рацію. Такий погляд, здавалося б скромний і самокритичний, насправді не є ні таким скромним, ні самокритичним, як ми схильні вважати — адже імовірніше, що обидві сторони, ми та ті інші, помиляються. Тож самокритичність не повинна бути виправданням для лінощів і для прийняття релятивізму. І так само, як дві неправди не складають правди, так і дві сторони в суперечці, що помиляються, не складають дві сторони, що мають рацію.

15. «Досвід» та «інтуїція» як джерело знання

Той факт, що ми можемо вчитися на своїх помилках і на критиці як в царині норм, так і в царині фактів, має істотне значення. Та чи досить звертання до критики? Чи не слід нам звернутися до авторитету досвіду чи (зокрема в царині норм) інтуїції?

У царині фактів ми не просто критикуємо наші теорії, ми критикуємо їх, звертаючись до досвіду експериментів і спостережень. Одначе це серйозна помилка вважати, ніби ми можемо спертися на якийсь авторитет досвіду, хоча філософи, зокрема емпірики, змальовували чуттєве сприйняття, особливо зорове, як джерело знання, що постачає нас визначеними «даними», з яких складається наш досвід. Я вважаю, що така картина цілковито помилкова. Адже навіть наш досвід експериментів та спостережень не складається з «даних». Швидше він складається із сплетення здогадок — припущень, очікувань, гіпотез,— з якими переплетені прийняті традиційні наукові й ненаукові знання й упередження. Такого явища, як чистий досвід, отриманий з експериментів і спостережень, досвід, не позначений очікуваннями й теоріями, просто не існує. Як не існує чистих «даних» та емпіричних «джерел знання», на які ми можемо спертися в нашій критиці. «Досвід», чи то звичайний, чи науковий, більше нагадує те, що мав на думці Оскар Уайлд у «Віялі леді Віндермір» «Lady Windermere's Fan» (дія III):

Дамбі: Досвідом усі називають свої помилки.

Сесіл Грехем: Не треба їх припускатися.

Дамбі: Без них життя було б дуже нудне.

Навчання на помилках, без яких життя було б насправді нудним,— таке значення «досвіду» мається на увазі також у відомому жарті д-ра Джонсона про «тріумф надії над досвідом» і в зауваженні Ч. Кінга в його книжці «Історія британського війська» («Story of British Army») (1897, ст. 112): «Британські лідери мусили б повчитися... у єдиній школі, де вчаться дурні, у школі досвіду».

Схоже, таким чином, що принаймні деякі із звичайних використань терміну «досвід» більше узгоджуються з тим, що я вважаю характерною рисою як «наукового досвіду», так і «звичайного емпіричного знання», ніж з традиційними аналізами філософів емпіричної школи. І все це, схоже, узгоджується також із первинним значенням слова «empeiria» (від «periao» — намагатися, перевіряти, досліджувати), і отже, слів «experientia» і «experimentum». Утім, це не слід вважати аргументом, чи то виведеним із звичайного вживання слова «досвід», чи з його походження. Це лише спроба проілюструвати мій логічний аналіз структури досвіду. Відповідно з цим аналізом, досвід, особливо науковий досвід, є наслідком помилкових, як правило, здогадок, їхньої перевірки й навчання на наших помилках. Досвід (у такому розумінні) не є «джерелом знання» і не має ніякого авторитету.