Розділ без назви (4)

12. Дуалізм фактів та норм

У головній частині цієї книжки я говорив про дуалізм фактів і рішень і відзначав, услід за Дж. Расселом (див. примітку 5(3) до розділу 5), що цей дуалізм можна описати як дуалізм тверджень (propositions) і пропозицій (proopsals). Ця термінологія має перевагу в тому, що нагадує нам, що як тверження, які фіксують факти, так і пропозиції, які пропонують лінії поведінки, включаючи принципи й норми політики, відкриті для раціональної дискусії. Більше того, рішення — скажімо, щодо прийняття принципу поведінки — прийняте після обговорення певної пропозиції, може бути цілковито пробним і в багатьох відношеннях дуже подібним до рішення обрати (також пробно) як найкращу з доступних гіпотез твердження яке фіксує певний факт.

Між ними, одначе, існує важлива різниця. Адже пропозиція обрання певної лінії поведінки чи норми, дискусія з цього приводу і рішення щодо прийняття можна сказати, що створюють цю лінію поведінки чи норму. З іншого боку, твердження відносно певної гіпотези, дискусія з цього приводу і рішення прийняти її — чи пристати на певну пропозицію стосовно прийняття твердження — не створюють в тому самому розумінні факту. Це, гадаю, було причиною, чому я подумав, що термін «рішення» здатний виразити контраст між обранням лінії поведінки чи норм і прийняттям фактів. Одначе безперечно, що все це було б зрозуміліше, якби замість дуалізму фактів і рішень я говорив про дуалізм фактів і ліній поведінки чи про дуалізм фактів і норм.

Окрім термінології важливим є сам по собі непереборний дуалізм: хоч би якими були факти, хоч би якими були норми (наприклад, принципи нашої поведінки), насамперед слід розрізнити між ними двома й ясно усвідомити, чому норми не можуть бути зведені до фактів.

13. Твердження і пропозиції

Отже, існує явна асиметрія між нормами та фактами: через рішення прийняти якусь пропозицію (принаймні пробно) ми створюємо відповідну норму (принаймні пробно); одначе через рішення прийняти певне твердження ми не створюємо відповідного факту.

Інша асиметрія полягає в тому, що норми завжди стосуються фактів, а факти оцінюються нормами — ці відношення не можна просто обернути.

Коли ми стикаємося з фактом — і особливо з тим, який ми, можливо, здатні змінити,— можемо запитати, чи підкоряється він певним нормам. Важливо усвідомити, що таке запитання дуже відмінне від того, якби ми запитали, чи подобається нам цей факт. Адже хоча ми можемо часто приймати норми, які відповідають нашим уподобанням чи антипатіям, і хоча наші уподобання й антипатії можуть відігравати важливу роль у підштовхуванні нас до обрання чи відхилення запропонованих норм, як правило, існує багато інших можливих норм, які ми не прийняли, й цілком можливо судити чи оцінювати факти завдяки будь-якій з них. Це показує, що відношення оцінювання (певного сумнівного факту за допомогою певної обраної чи відхиленої норми) з логічного погляду цілковито відмінно від особистого психологічного відношення (що є не нормою, а фактом), уподобання чи антипатії до факту, який ми розглядаємо, чи до норми, що нас цікавить. До того ж наші уподобання й антипатії є фактами, що їх можна оцінювати як і будь-які інші факти.

Так само і факт прийняття чи відхилення певної норми якоюсь особою чи якимось суспільством слід як факт відрізняти від будь-якої норми, включаючи прийняту чи відхилену норму. А оскільки це також є фактом (і змінюваним фактом) його можна судити й оцінювати за допомогою деяких (інших) норм.

Такі деякі причини, чому норми та факти, а отже, пропозиції й твердження мусять бути чітко і рішуче розмежовані. Та щойно вони розділені, ми можемо розглянути не лише розбіжність між фактами й нормами, а й їхню подібність.

По-перше, пропозиції й твердження схожі в тому, що їх можна критикувати, обговорювати й доходити певного рішення щодо них. По-друге, існує певна регулятивна ідея стосовно тих і тих. У царині фактів це ідея відповідності між висловлюванням чи твердженням і фактом, тобто ідея «істини». В царині норм або пропозицій регулятивну ідею можна описати в різні способи і назвати багатьма термінами, скажімо, термінами «справедливість» і «добро». Ми можемо сказати про певну пропозицію, що вона справедлива (чи несправедлива) або ж добра (чи лиха), і сказаним можемо, вочевидь, мати на думці, що пропозиція відповідає (чи не відповідає) певним нормам, які ми вирішили прийняти. Але ми можемо сказати також і про норму, що вона справедлива чи несправедлива, добра чи лиха, обгрунтована чи необгрунтована, гідна чи негідна, і сказаним ми можемо, вочевидь, мати на думці, що відповідну пропозицію слід чи не слід приймати. Треба, таким чином, визнати, що логічна ситуація з регулятивними ідеями — «справедливим», сказати б, і «добрим» — набагато незрозуміліша за ідею відповідності фактам.

Як зазначалося в цій книжці, це логічна проблема, тому вона не може бути подоланою шляхом запровадження певної релігійної системи норм. Той факт, що Бог чи будь-який інший авторитет наказує мені робити те чи те, не є гарантією, що цей наказ справедливий. Сам я мушу вирішувати, чи приймати норми будь-якого авторитету як (у моральному плані) добрі чи лихі. Бог добрий лише тоді, коли його накази добрі; було б серйозною помилкою — по суті, аморальним прийняттям авторитаризму — казати, що його накази добрі тільки тому, що це його накази, якщо ми заздалегідь не вирішили (на власний страх і ризик), що Бог може нам давати лише добрі й справедливі накази.

Така кантівська ідея автономії на противагу гетерономії.

Отож, жодне звертання до авторитету, навіть до релігійного авторитету, не може позбавити нас від тієї трудності, що регулятивна ідея абсолютної «справедливості» чи «добра» відрізняється за своїм логічним порядком від регулятивної ідеї абсолютної «істини», і ми мусимо погодитися з цією різницею. Ця відмінність спричинює вищезгаданий факт, що в певному розумінні ми створюємо наші норми, сплановуючи їх, обговорюючи й приймаючи.

Все це треба визнати, одначе ми можемо взяти ідею абсолютної істини — відповідності фактам — як своєрідний зразок для царини норм для того, щоб усвідомити, що так само, як ми можемо прагнути абсолютно вірних тверджень у царині фактів чи принаймні тверджень, що стоять ближче до істини, так можемо прагнути і абсолютно справедливих чи обгрунтованих пропозицій у царині норм — чи принаймні кращих, обгрунтованіших пропозицій.

А проте було б помилковим, на мою думку, поширювати цей підхід з прагнення на виявлення. Бо хоч ми й повинні шукати абсолютно справедливі чи обгрунтовані пропозиції, ми ніколи не повинні переконувати себе, що остаточно знайшли їх, бо очевидно, що не може бути критерію абсолютної справедливості — ще навіть меншою мірою, ніж критерію абсолютної істини. Можна було б мати на увазі за такий критерій максимізацію щастя. З іншого боку, я ніколи насправді не рекомендував би приймати за такий критерій мінімізацію нещастя, хоч і гадаю, що це було б удосконаленням певних ідей утилітаризму. Я також висловлював думку, що зменшення нещасть, яких можна уникнути, належить до порядку денного громадської політичної діяльності (це не значить, що будь-яке питання громадської політичної діяльності слід вирішувати за допомогою обчислення мінімізації нещасть), у той час, як максимізація чийогось особистого щастя повинна бути покладена на особисті зусилля окремої людини. (Я цілком згоден з тими моїми критиками, які показали, що застосований як критерій принцип мінімуму нещасть може мати абсурдні наслідки; і гадаю, що те саме можна сказати про будь-який інший моральний критерій.)

Утім, хоч ми й не маємо критерію абсолютної справедливості, звичайно, можемо прогресувати в цій царині. Так само, як і в царині фактів, ми спроможні робити відкриття. Те, що жорстокість завжди «зло», яке слід завжди по можливості уникати, що «золоте правило» — добра норма, яку можливо, вочевидь, навіть поліпшити, діючи по відношенню до інших по можливості так, як вони б того бажали — все це елементарні і занадто важливі приклади відкриттів у царині норм.

Ці відкриття створюють норми, можна сказати, з нічого: так само, як і в області фактуальних відкриттів, ми мусимо витягувати самих себе за волосся. Неймовірним фактом є те, що ми вміємо вчитися — на власних помилках і на критиці, і те, що ми вміємо вчитися у царині норм так само, як і в царині фактів.

14. Дві помилковості не складають істини

Після прийняття абсолютної теорії істини стає можливою відповідь на старий і серйозний, одначе обманний аргумент на користь релятивізму, як інтелектуального, так і оціночного типу, використовуючи аналогію між істинними фактами й обгрунтованими нормами. Цей обманний аргумент, що його я маю на думці, відштовхується від відкриття, мовляв, ідеї й переконання інших людей глибоко відрізняються від наших. Хто ми такі, щоб наполягати, що саме наші ідеї та переконання правильні? Вже Ксенофан 2500 років тому співав (Дільс-Кранц, В, 16, 15):