Розділ без назви (4)

(5) Що можна сказати у відповідь на мою цитату із «Законів», взяту за епіграф до частини «У полоні Платонових чарів» (і як зазначено на початку «Приміток»: «детально розглядається в прим. 33 і 34 до розділу 6 і в тексті»)?

Я часто повторюю моїм студентам, що все сказане мною про Платона неминуче являє собою лише інтерпретацію і що я не здивувався б, якби Платон (у разі зустрічі з його тінню) потішив мене, довівши хибність моєї інтерпретації, але, як правило, я додаю, що йому було б досить важко пояснити чимало з того, що він написав.

Чи пощастило професору Левінсону, який виступав від імені Платона, досягти цієї мети, маючи на увазі п'ять перелічених вище пунктів? Я так не гадаю.

(1') Стосовно першого пункту я просив би тих, хто має якісь сумніви, уважно прочитати текст промови, виголошеної «Невідомим афінянином» у книжці X «Законів» (907 d і, скажімо, до 909 d). Тут розглядається законодавство, що має справу зі злочинами, подібними до того, в якому обвинувачувано Сократа. Я тверджу: попри те, що в Сократа був вихід (більшість критиків гадає, з огляду на свідоцтва в «Апології Сократа», що він, певно, уникнув би смерті, якби погодився на вигнання). Платонові «Закони» нічого такого не передбачають. Я процитую фрагмент цієї досить довгої промови у перекладі Бері (який, певно, є прийнятним для Левінсона). Класифікувавши «злочинців» (тобто винуватих у «відсутності благочестя» чи «пошесті атеїзму», як перекладає Бері, див. 908 с), «Афінянин» спершу обговорює тих, «хто, хоч і відкрито не вірить в існування богів, від природи має справедливий характер... і... їх не можна схилити до несправедливих дій». (908 b-с; Платон тут, звісно несвідомо, майже намалював Сократів портрет, не кажучи вже про ту істотну обставину, що останнього обвинуватили у відсутності благочестя та побожності.) Ось що каже про них Платон:

«... тих злочинців... що не мають лихих намірів та вдачі, слід за рішенням судді, що спирається на закон, помістити до виправного закладу на термін не менше п'яти років, упродовж яких ніхто з громадян не спілкуватиметься з ними, за винятком тих, хто братиме участь у Нічних зборах і бесідуватиме з ними (я би переклав «опікуватиметься ними»), щоб сприяти спасінню їхніх душ через умовляння...» Отже, «добрі», які трапляються серед нечестивих, одержують щонайменше п'ять років одиночного ув'язнення, скрашуваного лише «піклуванням» про їхні хворі душі з боку членів Нічної ради, «...і коли скінчиться термін їхнього ув'язнення, той, хто покаже себе розсудливим, стане жити разом із тими, хто вже виправився, а в противному разі, якщо його ще раз обвинуватять у подібному злочині, то таку людину слід скарати на горло».

Мені до цього нічого додати

(2') Друге питання, можливо, є найважливішим з точки зору професора Левінсона: це один з його головних закидів, ніби я помилився, твердячи, що в ту епоху жили гуманісти, яким слід віддати перевагу перед Платоном і яких можна виявити серед тих, кого я назвав «Великим поколінням».

Зокрема, Левінсон твердить, що мов зображення Сократа як людини зовсім відмінної він Платона у цьому відношенні є абсолютно надуманим.

Я присвятив дуже довгу виноску (прим. 56 до розділу 10), що насправді складає майже ціле есе, цій проблемі — сократівській проблемі — і не бачу жодних підстав для зміни моїх поглядів на неї. Але я хочу сказати, що це моє історичне припущення щодо сократівської проблеми здобуло підтримку з боку вченого-платоніка в особі знаменитого Річарда Робінсона. Ця підтримка тим паче важливіша, що Робінсон жорстоко докоряє мечі (можливо, справедливо) тоном моєї критики Платона. Ті, хто читав його рецензію на мою книжку (Philosophical Review, 60, 1951), не можуть закинути йому надмірну пристрасть до моєї особи, а професор Левінсон схвально цитує (на ст. 20) його слова про моє «шалене прагнення заплямувати» Платона. Та хоча професор Левінсон у примітці на ст. 20 посилається на те, що Робінсон «то вихваляє, то ганить «Відкрите суспільство» у своїй ґрунтовній рецензії», і хоча (в іншій виносці, на ст. 61) він правильно посилається на Робінсона як на авторитета в питаннях «розвитку Платонової логіки від сократівських джерел і впродовж його зрілості», професор Левінсон жодного разу не сказав своїм читачам, Що Робінсон підтримує не лише мої головні обвинувачення на адресу Платона, але також, якщо конкретніше, і моє гіпотетичне розв'язання сократівської проблеми. (Між іншим, Робінсон також погоджується з тим, що наведена мною цитата, про яку я згадую тут у пункті (5), правильна; див. далі.)

А що, як ми чули, Робінсон «то вихваляє, то ганить», то дехто з читачів його статті (бажаючи знайти підтвердження своєму «шаленому прагненню заплямувати» мене), можливо, прогледів похвалу мені, що міститься у несподіваному останньому реченні ось такого переконливого фрагмента з його рецензії (ст. 494):

«Д-р Поппер твердить, що Платон спотворив Сократове вчення... На його погляд, Платон — це вкрай шкідлива сила в політиці, а Сократ — цілюща. Сократ помер за право вільно розмовляти в молоддю, але в «Державі» Платон примушує його зневажати молодих і не вірити їм. Сократ номер за правду та свободу слова, але в «Державі» «Сократ» обстоює брехню. Сократ сповідував інтелектуальну скромність, а в «Державі» він — догматик. Сократ був індивідуалістом, а в «Державі» він — радикальний колективіст. І так далі.

Які свідоцтва про погляди справжнього Сократа є в доктора Поппера? Усі його докази грунтуються виключно на свідоцтвах самого Платона — на його ранніх діалогах і насамперед на «Апології Сократа». Отже, про ангела світла, котрого він протиставляє демону Платону, ми можемо судити лише з повідомлень самого демона! Хіба це не абсурд?

На мою думку, це не абсурдно, а цілком слушно».

Цей фрагмент показує, що принаймні один дослідник, авторитет якого професор Левінсон визнає, погоджується з тим: що мої погляди на сократівську проблему не зовсім безглузді.

Але навіть якби запропоноване мною розв'язання сократівської проблеми виявилося помилковим, залишається безліч свідоцтв про наявність на той час гуманістичних тенденцій.

Стосовно промови Гіппія в діалозі «Протагор», 337 е (див. ст. 86, схоже, це єдиний випадок, коли професор Левінсон не заперечує проти мого перекладу; див. ст. 144 його праці), професор Левінсон пише (ст. 147): «Слід розпочати з припущення, що Платон цілком достовірно відтворює тут загальновідомі настрої Гіппія». До цього моменту погляди професора Левінсона співпадають з моїми. Але ми абсолютно розходимося з ним щодо трактування Гіппієвої промови. Нині мої думки про неї стали ще різкішими, порівняно до викладених у книжці. (До речі, я не пригадую, щоб колись твердив, наче існують свідоцтва про те, що Гіппій заперечував рабство. З цього приводу я написав, що «цей дух був пов'язаний з зфінським рухом проти рабства», а отже, розроблений професором Левінсоном аргумент, що я безпідставно «зараховую його (Гіппія) до ворогів рабства», є безцільним.)

Тепер я вбачаю у Гіппієвій промові маніфест — можливо, найперший — гуманістичних переконань, які надихали ідеї Просвітництва та Французької революції: всі люди — брати; умовні, вигадані людьми закони та звичаї розділяють їх і є джерелом нещасть, більшості з яких можна уникнути. Ось чому людина здатна поліпшити стан речей, змінивши закони — шляхом правової реформи. Ці ж ідеї надихали Канта. А Шіллер називав конвенційні закони «модою», що невблаганно («strong») — Бетховен сказав «зухвало» («frech») — розділяє людство.

Щодо рабства, моє головне твердження полягає в тому, що «Держава» містить докази наявності в Афінах тенденцій, які можна охарактеризувати як опозицію рабству. Отже, «Сократ» з «Держави» (563 b) уїдливо каже про афінську демократію (я процитував його слова у підрозділі II розділу 4, але тут наводжу їх за перекладом Шорі): «Апогея народної свободи... досягають в такому місті, коли куплені раби, чоловіки та жінки, стануть не менш вільними, ніж їхні власники, котрі заплатили за них».

Шорі наводить досить багато перехресних посилань на цей уривок (див. виноску далі), який промовляє сам за себе. В іншому місці (ст. 176) професор Левінсон пише про цей самий фрагмент: «Давайте доповнимо щойно процитованим уривком скромний перелік Платонових соціальних прогріхів», а на наступній сторінці посилається на нього, коли мовить про «ще один приклад Платонової погордливості». Але це не відповідь на моє твердження про те, що разом з іншим прикладом, процитованим мною на ст. 43 Е-ст. 44 А, цей фрагмент свідчить про наявність руху проти рабства. Другий уривок (який у Платона стоїть одразу після розробки першого, процитованого тут наприкінці попереднього абзацу) у перекладі Шорі має такий вигляд («Держава», 563 d; попередній уривок — 563 b): «А чи знаєш ти, що все це разом... робить душі громадян такими вразливими, що вони здригаються від навіть найменшого припущення про неволю (я переклав «рабство») і не стануть терпіти її?»

Як же професор Левінсон чинить із цим свідоцтвом? Насамперед, розділяє ці два фрагменти: першого він не торкається аж до ст. 176, що далеко відстоїть від того місця (ст. 153), де він ущент розбив моє гадане свідоцтво стосовно руху проти рабства. На тій же ст. 153 він відкидає й другий фрагмент на тій підставі, що я зробив у перекладі жахливу помилку. Ось що він пише: «Проте все тут не так. Хоча Платон вживає слово «douleia» (рабство чи неволя) воно містить лише метафоричну алюзію (курсив мій) на рабство у звичайному розумінні цього слова».