Розділ без назви (4)

Мене попросили сказати що-небудь у відповідь критикам цього тому моєї праці. Але перш ніж зробити це, я хотів би ще раз подякувати тим критикам, які допомогли мені в той чи інший спосіб поліпшити цю книжку.

Про інших — моїх опонентів — мені не хочеться багато говорити. Тепер я усвідомлюю, що, критикуючи Платона, я образив і завдав болю багатьом платонікам, про що шкодую. І все-таки, мене здивувала несамовитість окремих відгуків.

Гадаю, більшість Платонових захисників просто відкинули ті факти, які, на мою думку, не можна серйозно заперечити, Це стосується навіть найкращого з них — професора Рональда Левінсона та його монументальної праці (645 сторінок щільного тексту) «На захист Платона» (Ronald В. Levinson. In Defence of Plato. Cambridge, 1953).

Тут a намагаюсь відповісти професору Левінсону і ставлю перед собою дві не зовсім рівноцінні мети. Менш важливу з них — захистити себе від низки обвинувачень — я спробую досягти у розділі А, для того щоб важливіша мета — відповідь професору Левінсону на його захист Платона (у розділі Б) — не загубилася у моїх спробах виправдатися.

А

Мій портрет, намальований професором Левінсоном. викликав у мене сумніви щодо правдивості мого зображення Платона. Бо якщо з книжки свого ще живого сучасника можна скласти собі таке спотворене уявлення про його ідеї та наміри, то чи можна сподіватися намалювати хоч трохи схожий портрет автора, який народився понад двадцять чотири століття тому?

Як же мені захистити себе від ототожнення з гаданим оригіналом портрета, намальованого професором Левінсоном? Я можу лише показати, що принаймні деякі хибні переклади, інтерпретації та перекручення Платонових текстів, в яких професор Левінсон обвинувачує мене, насправді не існують. І навіть це я можу зробити, лише проаналізувавши два чи три характерні приклади, взяті навмання з кількох сотень: здасться, у цій книжці обвинувачень більше, ніж сторінок. Отож, я можу лише довести безпідставність деяких принаймні найсуворіших із висунутих проти мене обвинувачень.

Я не хотів би викликати хвилю зустрічних обвинувачень у перекрученні цитат тощо. Але позаяк з'ясувалося, що це неможливо, то мені хочеться внести ясність: тепер я розумію, що професор Левінсон, подібно до інших платоніків, напевне, сприйняв мою працю не лише як образливу, а майже як блюзнірську. Й оскільки я і є той самий блюзнір, то мені не слід скаржитись на суворий присуд.

Отож, давайте розглянемо кілька прикладів.

Професор Левінсон пише (прим. 72 на ст. 273): «Так само як і з іншими, кого Поппер засуджує, він занадто зачорнив своїми перебільшеннями постать Критія. Адже у цитованих ним віршах релігію зображено хоч і вигадкою, але вигадкою — мета якої слугувати загальному благу суспільства, а не корисливим інтересам лукавого дурисвіта».

Отже, якщо ці слова мають хоч якийсь сенс, то, згідно з ними, я тверджу чи принаймні натякаю (у фрагментах, цитованих професором Левінсоном, тобто ст. 179 та 140 А, які відповідають ст. 183-184 та ст. 142-143 Е*). наче процитовані мною Критієві вірші зображують релігію не лише вигадкою, але вигадкою «мета якої слугувати... корисливим інтересам лукавого дурисвіта».

* «А» в цьому додатку означає посилання на американські видання моєї книжки 1950 та 1956 років. «Е» — на англійські видання після 1952 року.

Я заперечую, що висловлював подібні твердження чи бодай натяки. Навпаки, я намагався підкреслити, що загальне благо суспільства — це проблема, яка цікавила Платона найбільше, і що його ставлення до релігії у цьому світлі «практично аналогічне позиції Критія». Засади, на яких я будую мою критику, чітко сформульовані на початку розділу 8 (другий абзац), де я пишу: «Заради блага держави»,— каже Платон, «Знову виявляється, що принцип колективної користі править за найвищий моральний критерій».

Я ж тверджу, що моральний принцип, який бере за основу «Загальне благо суспільства» як моральну мету, не досить добрий, щоб слугувати опорою моралі. Наприклад, хоча б тому, що веде до брехні — «для загального блага суспільства» чи «заради блага держави». Інакше кажучи, я намагаюсь показати шкідливість морального колективізму, його розбещуючу дію. Та я ніде не інтерпретую цитовані Критієві вірші у значенні, приписуваному професором Левінсоном. Мені слід було б запитати: «Хто ж кого чорнить своїми перебільшеннями?», якби я не усвідомлював тієї обставини, що суворість моєї критики спровокувала професора Левінсона до обвинувачень на мою адресу і що це до певної міри виправдовує їх. Втім, від цього вони не стають справедливими.

А ось інший приклад. Професор Левінсон пише (ст. 354 та наст.): «Одне з найбільш безглуздих Попперових тверджень полягає в тому, що Платон начебто вважав «сприятливими обставинами» присутність в Афінах спартанських військ, покликаних для того, щоб допомогти утриматися Тридцяти тиранам та їхньому жахливому режимові, і не переживав інших почуттів, окрім схвалення, при думці про Афіни в спартанському ярмі. Нам накидають думку, що він був готовий покликати їх знову, якби їхня присутність допомогла йому здійснити свою олігархічну революцію. Немає таких місць у тексті, які Поппер міг би навести на підтримку свого обвинувачення, бо воно цілком витікає із зображення Платона як третьої голови ним же створеної двоголової почвари на ім'я «Старий олігарх та Критій». Це огульне обвинувачення є прикладом полювання на відьом найгіршого штибу».

Ось моя відповідь: якщо це одне з моїх «найбільш безглуздих тверджень», то я взагалі не міг твердити нічого безглуздого. Адже я ніколи нічого такого не твердив, і воно зовсім не узгоджується з намальованим мною портретом Платона, який я спробував — мабуть, не зовсім вдало — передати в цій праці.

Я справді вважаю, що недовір'я до пересічної людини та етичний колективізм вели Платона до схвалення насильства, втім я ніколи не твердив чогось подібного до того, що трохи незграбно приписує мені тут професор Левінсон. Ось чому не існує тексту, за допомогою якого він міг би підтримати свої обвинувачення у тому, що я таки твердив це — вони витікають цілковито з його уявлення про Поппера як про третю голову двоголової почвари, створеної професором Левінсоном з Отто Нойрата та Дж. А. Лауверіса. А стосовно «огульних обвинувачень», то я можу послатись на ст. 441 праці професора Левінсона. Там йому «допомагає розв'язати це питання» — питання про «причину, що повсякчас спонукає Поппера вдаватися до таких злісних вигадок» — встановлення схожості між мною та «старшим співвітчизником Поппера, нині померлим, різнобічним австрійським філософом Отто Нойратом». (Насправді я далекий від філософії Нойрата, а він зовсім не симпатизує моїй, що чітко простежується як з моїх праць, так і з праць самого Нойрата, який, приміром, захищав Гегеля і критикував кантіанство та моє вихваляння Канта. Про Нойратову критику Платона я вперше довідався з книжки професора Левінсона, але так досі й не бачив його статей з цього питання.)

Повернімося, втім, до мого гаданого «безглуздого твердження». Насправді я написав про Платонові почуття (ст. 195 Е-190 А) майже зовсім протилежне до того, що повідомляє професор Левінсон на ст. 354 своєї книжки. Я зовсім не вважаю, начебто Платон розглядав присутність спартанських військ в Афінах як «сприятливу обставину» чи що він не «переживав інших почуттів, окрім схвалення, при думці про Афіни у спартанському ярмі». Я намагався висловити абсолютно інше, а саме, що Тридцять тиранів зазнали поразки «попри сприятливі умови — могутню підтримку непереможної Спарти». Я припустив, що Платон, як і я, бачив причини цієї поразки насамперед у моральному падінні Тридцяти тиранів. Ось що я писав: «Платон відчував необхідність цілковитого перегляду програми. Тридцять тиранів зазнали поразки у своїй політиці сили переважно тому, що образили почуття справедливості у громадян. Ця поразка була головно моральною поразкою.»

Оце й усе, що я сказав про Платонові почуття. (Я лише двічі мовив: «Платон відчував». (Гадаю, поразка Тридцяти тиранів спонукала Платона до часткової зміни своїх моральних поглядів — втім, не досить радикальної. Я не припускаю жодного з тих почуттів, які професор Левінсон змушує мене приписувати Платону. Мені й уві сні не могло наснитись, що хто-небудь колись вичитає таке у моїй книжці.

Я, звичайно, приписую Платонові певну симпатію до Тридцяти тиранів і, зокрема, до їхніх проспартанських намірів. Але це, звісно, докорінно відрізняється від тих «безглуздих тверджень», які професор Левінсон приписує мені. Можу лише сказати, що я й справді припустив, що Платон захоплювався своїм дядечком Критієм, ватажком Тридцяти тиранів. Я припустив також, що він симпатизував певним Крнтієвим намірам та поглядам. Але я також сказав, що він вважав олігархію Тридцяти тиранів моральною поразкою і що саме ця поразка спонукала його до перегляду своєї колективістської моралі.