Розділ без назви (3)

Я вживаю термін «есенціалізм» як протилежний до «номіналізму», щоб уникнути традиційного терміна «реалізм», що часто вводить в оману, там де він протистоїть (не «ідеалізму», а) «номіналізму». (Див. також прим. 26 та наст. до розділу 11 і текст, а надто прим. 38.)

Про те, як Платон застосовував свій есенціалістський метод, приміром, як згадувалося, до теорії душі, див. «Закони», 895 е та наст., процитовані в прим. 15 (8) до цього розділу, та розділ 5, надто прим. 23. Див. також «Менон», 86 d-e та «Бенкет», 199 c-d.

3.28. Про теорію каузального пояснення див. К. Popper. The Logic of Scientific Discovery, sec. 12, pp. 59 ff. Див. також прим, 6 до розділу 25.

3.29. Говорячи про теорію мови, я маю на увазі семантику, розроблену Р. Карнапом та А. Тарським. Див. R. Carnар. Introduction to Semantics, 1942. Див. також прим. 23 до розділу 8.

3.30. К. Полані (у 1925 році) роз'яснив мені теорію, згідно з якою фізичні науки засновані на методологічному номіналізмі, а суспільні науки повинні застосовувати есенціалістські («реалістичні») методи. У той самий час він також твердив, що реформа методології суспільних наук можлива лише за умови відмови від цієї теорії. До певної міри цю теорію підтримували і більшість соціологів, зокрема Дж. С. Мілль (див. J. Mill. Logic, VI, ch. VI, 2; див. також його історицистські формулювання, як-от останній параграф . у т. VI, розділ X, ст. 2: «Фундаментальна проблема... суспільствознавства полягає в тому, щоб відкрити закони, згідно з якими на зміну одному суспільству приходить інше...»), К. Маркс (див. далі), М. Вебер (див., приміром, його визначення на початку Methodische Grundlagen der Soziologie, а також Wirtschaft und Gesellschaft, I; Ges. Aufsaetze zur Wissenschafislehre), Г. Зіммель, А. Вірканд, P, M. Мак-Івер та багато інших. Е. Гуссерль, який систематично відроджує Арістотелів та Платонів методологічний есенціалізм у своїй «Феноменології», надає цим тенденціям філософського вираження. (Див. також розділ 11, а надто прим. 44.)

Протилежний — номіналістський — підхід у соціології, на мою думку, можна розвинути лише як технологічну теорію соціальних інститутів.

У цьому контексті я можу згадати про те, як я простежив виникнення історицизму до таких мислителів, як Платои та Геракліт. Аналізуючи історицизм, я виявив, що йому бракує того, що я тепер називаю методологічним есенціалізмом; тобто я побачив, що типові аргументи на підтримку есенціалізму пов'язані з історицизмом (див. мою «Убогість історицизму»). Це змусило мене звернутися до історії есенціалізму. Мене вразив паралелізм між Арістотелевим повідомленням та аналізом, який я спочатку провадив безвідносно до платонізму. Ось так я одержав натяк про роль Геракліта і Платона у розвитку історицизму.

3.31. У книжці Р. Кроссмана (R. Н. S. Crossman. Plato To-Day, 1937) я вперше натрапив (за винятком книжки Дж. Гроута — G. Grote. Plato) на політичну інтерпретацію Платонового вчення, що почасти була подібною до моєї власної. Див. також прим. 2-3 до розділу 6 та текст. * Відтоді я виявив, що схожі погляди на Платона висловлювали багато авторів. Ч. Баура (С. М. Bowra. Ancient Creek Literature, 1933), певно, був першим. Його коротка, але змістовна критика Платонового вчення (ст. ст. 186-190) була водночас і справедливою, і вичерпною. Серед інших згадаю: W. Fite. The Platonic Legend, 1934; В. Farrington. Science and Politics in the Ancient World, 1939; A. D. Winspear. The Genesis of Plato's Thought, 1940; H Kelsen. Platonic Justice, 1933 (цю працю можна прочитати в книжці What is Justice? 1957) та Н. Kelsen. Platonic Love // The American Imago, vol. 3, 1942. *

Прим. до розд. 4

4.1. Див. «Держава», 608 е. Див. також прим. 2 (2) до цього розділу.

4.2. У «Законах» душа — «найстародавніша та найбожественніша з усіх рухомих речей» (966 е) — змальовується як «відправна точка всякого руху» (895 b).

(1) Арістотель протиставляє цій Платоновій теорії свою доктрину, згідно з якою «добра» річ є не відправною точкою, а радше кінцем чи метою зміни, оскільки «добро» означає те, чого слід прагнути — кінцеву мету зміни. Отже, він твердить, що платоніки, тобто ті, «хто вірить у «форми»», погоджуються з Емпедоклом (вони висловлюються «у той самий спосіб», що й Емпедокл), коли мовиться про «добрі» речі «не в тому розумінні, наче щось виникає заради них, а в тому, що всякий рух бере від них свій початок». Далі він відзначає, що таким чином для платоніків «добро» — це не «причина в ролі добра», тобто мета, але те, що «лише випадково є добром». Див. «Метафізика», 988 а 35, 988 b 8 та наст. і 1075 а 34-35. Целлер гадає, що ця критика свідчить про те, що Арістотель часом дотримувався поглядів, дуже подібних до ідей Спевсіппа; див. прим. 11 до розділу 11.

(2) Стосовно руху до розпаду, згаданому в тексті в цьому ж абзаці, та загального значення Платонової філософії, слід пам'ятати про загальне протистояння світу незмінних речей чи «ідей» та світу чуттєвих, плинних речей. Платон часто виражає це протистояння як протилежність світу незмінних речей та світу речей, що псуються, ненароджених речей та речей, що були породжені, а відтак приречені до виродження тощо. Див. «Держава», 485 а-b, що цитується у прим. 26 (1) до розділу 3 та в тексті до прим. 33 до розділу 8; «Держава», 508 d-e, 527 a-b, та «Держава», 546 а, що цитується у прим. 37 до розділу 5: «Усьому, що внникло, буває кінець» (або розпад). Те, що теорія виникнення та знищення світу змінних речей відігравала важливу роль у вченні платонівської школи, підтверджує той факт, що Арістотель присвятив цій проблемі окремий трактат. Ще одним цікавим свідоцтвом є те, в який спосіб Арістотель обговорює ці матерії у вступі до своєї «Політики» в заключних реченнях «Нікомахової етики» (1181 b 15): «Ми спробуємо... виявити, що зберігає і що призводить до загнивання держави...» Цей фрагмент важливий не лише як загальне формулювання того, що Арістотель вважав головною проблемою своєї «Політики», а й тому, що воно разюче нагадує важливий уривок із «Законів», а саме — 676 а та 676 b-с, які процитовано далі в тексті до прим. 6 та 25 до цього розділу. (Див. також прим. 1, 3 та 24-25 до цього розділу; див. прим. 32 до розділу 8, а також уривок із «Законів», цитований у прим. 59 до розділу 8.)

4.3. Цю цитату взято з «Політика», 269 d. (Див. також прим. 23 до цього розділу). Про ієрархію рухів див. «Закони», 893 с-895 b. Про теорію, згідно з якою досконалі речі (божественної «природи», див. наст, розділ) можуть, змінюючись, стати лише менш досконалими,— див. «Держава», 380 е-381 с, що багато в чому повторює (зважте на приклади у фрагменті 380 е) «Закони», 797 d. Цитати Арістотеля взято з «Метафізики», 988 b 3 та з «Про виникнення та знищення», 355 b 14. Останні чотири цитати, наведені в цьому абзаці, взято з Платонових «Законів», 904 с та наст. і 797 d. Див. також прим. 24 до цього розділу і текст. (Репліку про лихі об'єкти можна витлумачити як ще одне посилання на циклічність розвитку, про яку йшлося в прим. 6 до розділу 2, тобто як натяк на віру, згідно з якою напрямок розвитку світу повинен змінитися, а речі почнуть поліпшуватися після того, як світ сягне найглибшої западини зла.)

Оскільки моє витлумачення Платонової теорії змін та відповідних уривків із «Законів» були піддані критиці, то я хотів би зробити кілька доповнень, зокрема щодо двох уривків із «Законів»: (1) 904 с та f і (2) 797 d.

(1) Уривок із «Законів», 904 с *, «менше значення має початкове погіршення рівня категорії» можна перекласти буквальніше: «менше значення має початковий рух униз від рівня своєї категорії». З контексту, як мені здається, цілком зрозуміло, що мається на увазі «вниз від своєї категорії», а не «відповідно до своєї категорії», хоча й такий переклад можливий. (Мене переконав не лише контекст розповіді, починаючи від 904 а, але надто послідовне виживання слів «ϰατα... ϰατα... ϰατα...», яке у фрагменті про момент інерції повинно відтінити значення принаймні другого слова «ϰατα». Стосовно слова, що його я перекладаю як «рівень», то воно може означати не лише «площина», а й «поверхня», а слово, яке я переклав як «категорія», може означати також і «простір», хоча переклад Бері «що менші зміни характеру, то менший рух над поверхнею у просторі», як на мене, не робить контекст зрозумілішим.)

* Далі мова йде про англійський переклад Платонового твору (прим. перекладача).

(2) Продовження цього уривка («Закони», 798) є найбільш характерним. Платон вимагає, щоб «законодавець, за допомогою усіх наявних засобів, ухитрився зробити гак, щоб душа кожного громадянина держави трепетала від страху похитнути щось із встановлених раніше законів». (До цих законів Платон зараховує й те, що інші законодавці вважали «пустопорожніми розвагами» — як-от, правила дитячих ігор.)

(3) Загалом, головний доказ на користь моєї інтерпретації Платонової теорії змін — окрім численних другорядних уривків, на які я посилаюсь у примітках до цього та попереднього розділів,— можна виявити в усіх Платонових діалогах, де йдеться про історичний чи еволюційний розвиток, зокрема, в «Державі» (занепад і падіння майже досконалої держави, що існувала за Золотої доби, і про яку розповідається у книжках VII та IX), у «Політику» (теорія Золотої доби та її занепаду), в «Законах» (історія первісного патріархату та дорійського завоювання й історія занепаду та падіння Перської імперії), в «Тімеї» (історія еволюції шляхом виродження, що повторювалося двічі, та історія Золотої доби Афін, продовження якої можна знайти в «Критії»).

До цього доказу слід додати Платонові часті посилання на Гесіода та той незаперечний факт, що Платонів синтетичний розум був не менш гострий, ніж в Емпедокла (який вважав, що ми вже живемо у період боротьби; див. Арістотель. «Про виникнення та знищення», 334 а), у намаганні уявити людські справи в космічних декораціях («Політик», «Тімей»).