Розділ без назви (3)

3.16. Див, прим. 4 до цього розділу.

3.17. (1) Роль богів у «Тімеї» подібна до тієї, що описано в тексті. Точнісінько так, як «ідеї» штампують речі, так і боги формують тіла людей. Лише людську душу створює сам Деміург, який також створив світ та богів. (Інший натяк на те, що боги — це патріархи, є в «Законах», 713 c-d.) Люди, слабкі, деградовані діти богів, підвладні ще дальшому виродженню. Див. прим. 6 (7) до цього розділу, а також 37-41 до розділу 5.

(2) У цікавому фрагменті із «Законів» (681; див. також прим. 32 (1, а) до розділу 4) ми знаходимо ще одне посилання на паралелізм між відношенням ідея — «речі» та відношенням батько — діти. У цьому фрагменті походження законів пояснюється впливом традиції, а точніше, передачею жорсткого порядку від батьків дітям. Платон каже: «І вони (батьки) були б певними, що засвоєні ними погляди відкарбуються в їхніх дітях та дітях їхніх дітей».

3.18. Див. прим. 49, надто (3), до розділу 8.

3.19. Див. «Тімей», 31 а. Термін, який я довільно переклав: «вища річ, яка є їхнім прототипом», часто вживався Арістотелем за значенням «універсальний» чи «загальний термін», що означав у нього «річ, яка є загальною», «переважною» чи «осяжною», і мені здається, що спершу цей термін означав «охоплення» чи «покриття» в тому розумінні, в якому матриця охоплює чи покриває те, що вона формує.

3.20. Див. «Держава», 597 с. Див. також 596 а (й Адамову другу примітку до 596 а 5): «Ми звичайно, якщо ти пам'ятаєш, встановлюємо одну «форму» чи «ідею» для кожної групи з багатьох окремих речей, які всі позначаються одним ім'ям».

3.21. Про це в Платона мовиться безліч разів. Я згадаю лише «Федона» (наприклад, 79 а), «Державу», 544 а. «Теетета» (152 (1-е, 179 d-e), «Тімея» (28 Ь-с, 29 c-d, 51 d на наст.). Арістотель згадує про це а «Метафізиці», 987 а 32, 999 а 25-999 b 10, 1010 а 6-15, 1078 b 15. Див, також прим. 23 та 25 до цього розділу.

3.22. Парменід учив, у викладі Дж. Бернета (J. Burnet. Early Greek Philosophy 2 (E. G. P.) p. 208), що «те, що є... обмеженим, сферичним, нерухомим, тілесним», тобто що світ є абсолютною кулею, цілим, не поціленим на частини, і «поза нею нічого немає». Я цитую Бернета тому, що (а) його опис блискучий і (б) цей опис абсолютно руйнує його власну інтерпретацію (Е. G. P., p. 208-11) того, шо Парменід називав «судженням смертних» (або «шляхом обманливого судження»). Бернет відмітає усі інтерпретації Арістотеля, Теофраста, Сімплікія, Гомперца та Маєра як «анахронізми» або «очевидні анахронізми» тощо. Інтерпретація, що її відкинув Бернет, практично не відрізняється від запропонованої мною в тексті, а саме, що Парменід вірив у світ реальності, який існує за світом видимості. Такий дуалізм, що дозволив Парменідовому опису світу видимості претендувати принаймні на якусь правдоподібність, заперечується Бернетом як безнадійно анахроністичний. Втім, я припускаю, що якщо Парменід вірив лише у свій нерухомий світ і зовсім не вірив у мінливий світ, то його слід визнати по-справжньому божевільним (на що натякає Емпедокл). Проте на ділі вказівки на подібний дуалізм є вже у Ксенофана (див. фр. 23-26, які слід співставити з фр. 34, а надто зі словами: «Усі можуть мати химерні судження»), тож навряд чи може йти мова про анахронізм. Як вказувалося у прим. 15 (6-7), я дотримуюсь Корнфордової інтерпретації Парменіда (див. також прим. 41 до розділу 10).

3.23. Див. Арістотель. «Метафізика», 1078 b 23, наступна цитата там же, 1078 b 19.

3.24. Це важливе порівняння зробив Дж. Філд (G. С. Field. Plato and His Contemporaries, p. 211).

3.25. Попередню цитату взято з Арістотелевої «Метафізики», 1078 b 15; наступну: op. cit., 987 b 7.

3.26. В Арістотелевому аналізі (Арістотель. «Метафізика», 987 а 30-b 18) аргументів на користь теорії «ідей» (див. також прим. 56 (6) до розділу 10) можна виділити такі кроки: (а) Гераклітова плинність, (б) неможливість справжнього знання про плинні речі, (в) вплив Сократових етичних сутностей, (г) «ідеї» як об'єкти справжнього знання, (д) вплив піфагорейців, (е) «математичні поняття» («mathemalicals») як проміжні об'єкти. (У тексті не згадані пункти (д) та (е), але натомість йшлося ще про один пункт (є) — про вплив Парменіда.)

Мабуть, варто показати, як ці кроки можна розпізнати в працях самого Платона, де він викладає свою теорію, а надто у «Федоні», «Державі», «Теететі», «Софісті» та «Тімеї».

(1) У «Федоні» можна знайти всі перелічені пункти за винятком (е) та (є). В уривку 65 а-66 а, зокрема, виділяються пункти (в) та (г) і є натяк на пункт (б). У фрагменті 70 е пункт (а) — Гераклітова теорія,— схоже, подається у поєднанні з елементом піфагореїзму (д). Далі йде уривок 74 а та наст., що приводить нас до пункту (г). В уривку 99-100 пункт (в) підводить нас до пункту (г) тощо. Про пункти (а)-(г) див. також «Кратил», 439 с та наст.

У «Державі» Арістотелевому повідомленню найбільше відповідає звичайно ж книжка VI. (а) На початку книжки VI, 485 a-b (nop. 527 a-b) мова йде про Гераклітову мінливість, яка протиставляється незмінному світові — «формі». Тут Платон говорить про «вічно сутнє та незмінне виникненням та розпадом буття». (Див. прим. 2(2) та 3 до розділу 4 та прим. 33 до розділу 8, а також текст.) Пункти (б) та (г) і надто (е) відіграють досить помітну роль у знаменитому Платоновому порівнянні з Лінією родоводу («Держава», 509 с-511 е: див. прим. Адама, а також його додаток І до книжки VII). Сократів етичний вплив, тобто пункт (в), простежується упродовж всього тексту «Держави». Він відіграє важливу роль у викладі вчення про Лінію родоводу, а надто безпосередньо перед його викладом, тобто в уривку 508 b та наст., де наголошується на ролі добра; див., зокрема, 508 b-с: «Ось що я думаю про виникнення добра. Те, що добро породило подібним до себе в умоглядному світі, відноситься до розуму та умоглядних речей у такий самий спосіб, у який у видимому світі Сонце відноситься до зору та речей, осяжних за допомогою зору». Пункт (д) мається на увазі в пункті (е), але найповніше його розвинуто у книжці VII у знаменитому «Curriculum» (див. надто 523 а-527 с), яке переважно грунтується на порівнянні з Лінією родоводу у книзі VI.

(2) У «Теететі» найширше представлено пункти (а) та (б). Пункт (в) згадується в уривках 174 та 175 с. У «Софісті» згадано майже всі пункти, і пункт (є) також; немає тільки пунктів (д) та (е). Див., зокрема: 274 а (пункт (в)), 249 с (пункт б(б)), 253-е(пункт (г)). У «Філебі» знаходимо вказівки на всі пункти, за винятком хіба що пункту (е). На пунктах з (а) по (г) особливо наголошено в уривку 59 а-с.

(3) У «Тімеї» є всі пункти, згадані Арістотелем, можливо, тільки за винятком пункту (в), на який є лише непряме посилання у попередньому викладі змісту «Держави» та в уривку 29 d. Пункт (д) згадується упродовж усього діалогу, оскільки «Тімей» — це «західний» філософ і перебуває під потужним впливом піфагореїзму. Решта пунктів згадуються двічі у вигляді майже цілком тотожному Арістотелевому переліку: спершу їх коротко наведено в уривку 28 а-29 d, а потім більш детально в уривку 48 е-55 с. Одразу після викладу пункту (а), тобто Гераклітового опису (49 а та наст.; див. F. М. Cornford. Plato's Cosmology, p. 178) плинного світу, порушується (51 с-е) аргумент (б), згідно з яким у разі справедливості розмежування розуму (чи справжнього знання) та звичайних суджень ми повинні визнати існування незмінних «форм», які запроваджують далі (51 е та наст.) відповідно до пункту (г). Після чого знову згадується Гераклітова плинність, але тут вона вже пояснюється як наслідок акту породження. Далі, в уривку 53 с, згадано пункт (е). (На мою думку, «лінії, площини та тіла», про які говорить Арістотель у «Метафізиці», 992 b 13, стосуються уривка 53 с та наст.)

(4) Мені здається, що досі мало наголошували на паралелізмі між «Тімеєм» та Арістотелевим повідомленням. Принаймні Дж. Філд у своєму блискучому і переконливому аналізі Арістотелевого повідомлення (J. Field. Plalo and His Contemporaries, p. 211) не згадує про нього. Втім, цей паралелізм зміцнив би Філдову аргументацію проти поглядів Бернета і Тейлора (див. прим. 56 до розділу 10), які твердили, що теорія «форм» належить Сократові (втім, його аргументація навряд чи потребує зміцнення, оскільки, по суті, є вичерпною). У «Тімеї» Платон не вкладає цю теорію у вуста Сократа, а це відповідно до принципів Бернета і Тейлора доводить, що ця теорія не була сократівською. (Вони уникають такого висновку, твердячи, що Тімей був піфагорейцем і що він викладає не Платонову теорію, а свою власну. Але Арістотель був особисто знайомий з Платоном на протязі двадцяти років, а отже, міг розібратися в таких питаннях. До того ж, він написав «Метафізику», коли члени Академії ще могли б заперечити його виклад платонізму.)

(5) Бернет пише (J. Burnet. Greek Philosophy, vol. I, p. 155; див. також. ст. XLIV його видання «Федона»): «теорія форм у тому значенні, як її викладено у «Федоні» та «Державі», зовсім відсутня в тих діалогах, які ми з цілковитим правом можемо вважати характерно платонівськими,— а саме там, де Сократ вже не виступає головним співрозмовником. У такому значенні теорія «форм» не згадується в жодному діалозі, написаному після «Парменіда»... за єдиним винятком «Тімея» (51 с), де головний персонаж — піфагореєць». Але, якщо в «Тімеї» теорія «форм» викладається у тому ж значенні, що й у «Державі», тоді те саме можна твердити й стосовно «Софіста», 257 d-e, а також: «Політика», 269 c-d, 286 а, 297 b-с та c-d, 301 а та е, 302 е, 303; «Філеба», 15 а та наст., 59 а-b; «Законів», 713 b, 739 с-е, 962 с та наст., 963 с та наст, і, найважливіші, 965 с (nop. «Філеб», 16 d), 965 d, 966 а; див. також наст. примітку. (Бернет вважає «Листи» справжніми, а надто «Сьомий лист»; втім, про теорію «ідей» у листах ідеться лише в одному місці — 342 а та наст; див. також прим. 56 (5 г) до розділу 10.)

3.27. Див. «Закони», 895 d-e. Я не підтримую Інглендової примітки (у його виданні «Законів», том II, ст. 472), що «слово «сутність» нічим нам не допоможе». Справді, якщо ми розуміємо під «сутністю» певні істотні чуттєві частини чуттєвої речі (яку, певно, можна очистити та виділити шляхом своєрідної дистиляції), тоді слово «сутність» вводить в оману. Але слово «сутність» широко вживається за значенням, яке зовсім близько до того, що ми бажаємо виразити тут: щось протилежне до випадкового, неістотного та мінливого емпіричного боку речі, яке перебуває або в самій речі, або у метафізичному світі «ідей».