Розділ без назви (2)

Можна сказати, таким чином, що перший висновок з другого кроку Марксового доказу не випливає з нього. Але так само, як і при критиці третього кроку Маркса, я також мушу сказати, що не збираюся заміняти Марксове пророцтво якимось іншим. Я не стверджую, що це пророцтво не може справдитись або що станеться описаний мною альтернативний розвиток. Я лише стверджую, що так може статися. (І, звичайно, цю можливість навряд чи заперечать члени радикального марксистського крила, котрі залюбки використовують обвинувачення у зраді, хабарництві й недостатній класовій солідарності для пояснення того, чому розвиток подій не відповідає пророчій схемі.) Те, що подібне ймовірно, повинно бути зрозумілим кожному, хто спостерігав за подіями, які призвели до появи фашизму, коли всі згадані мною можливості відіграли певну роль. Але й однієї можливості достатньо, щоб зруйнувати перший висновок, досягнутий при другому кроці Марксового доказу.

Це, звичайно, торкається й другого висновку, пророцтва про прихід соціальної революції. Та перш ніж я зможу перейти до критики того способу, в який зроблено це пророцтво, необхідно докладно зупинитися на ролі, що його воно відіграло в цілому доказі, так само як і на вживанні Марксом терміна «соціальна революція».

II

Що мав на думці Маркс, коли говорив про соціальну революцію, з першого погляду видається цілком зрозумілим. Його «пролетарська соціальна революція» є історичним поняттям. Воно означає більш-менш швидкий перехід від історичного періоду капіталізму до історичного періоду соціалізму. Іншими словами, це назва перехідного періоду класової боротьби між двома основними класами, аж до остаточної перемоги робітників. На запитання, чи термін «соціальна революція» значить жорстоку громадянську війну між двома класами, Маркс відповів8, що це не обов'язково мається на, увазі, додавши, одначе, що перспективи її уникнення, на жаль, не дуже ясні. Він міг би ще додати, що з погляду історичного пророцтва, це питання видається не дуже доречним, або принаймні другорядним. Суспільне життя жорстоке, наполягає марксизм, і класова війна вимагає щоденних жертв9. Реально важить результат — соціалізм. Досягнення цього результату є суттєвою рисою «соціальної революції».

Отож, якби ми сприйняли доведеним чи інтуїтивно певним те, що після капіталізму прийде соціалізм, таке пояснення терміну «соціальна революція» було б задовільним. Та оскільки ми мусимо використовувати доктрину соціальної революції як частину наукового доказу, за допомогою якого намагаємося обгрунтувати прихід соціалізму, таке пояснення насправді буде вкрай незадовільним. Якщо в такому доказі ми спробуємо схарактеризувати соціальну революцію як перехід до соціалізму, то сам доказ стане таким кружним, як доказ лікаря, котрого попросили пояснити його передбачення смерті пацієнта і котрий вимушений був визнати, що не знав ні симптомів, ні геть нічого про хворобу, окрім того, що вона обернеться на «смертельну недугу». (Якщо пацієнт не помер, то це не було ще «смертельною недугою»; якщо революція не веде до соціалізму, то це ще не «соціальна революція».) Ми можемо звести цю критику до тієї простої форми, що на жодному з трьох кроків пророчого доказу не слід брати на віру нічого, що виводиться лише на наступному кроці.

Ці міркування показують, що для належної реконструкції Марксового доказу ми мусимо знайти таку характеристику соціальної революції, що не стосується соціалізму і в такий спосіб дозволяє якнайкраще відіграти свою роль у доказі. Характеристика, що задовольняє ці умови, очевидно, буде такою. Соціальна революція — це спроба міцно згуртованого пролетаріату здобути цілковиту політичну владу, здійснена з твердим рішенням не уникати насильства, якщо воно буде потрібно для досягнення цієї мети, і протистояти будь-якій спробі своїх супротивників повернути назад політичний вплив. Ця характеристика позбавлена щойно згаданих недоліків; вона відповідає третьому кроку доказу такою мірою, якою цей крок узагалі обгрунтований, і надає йому той ступінь імовірності, що, безсумнівно, йому притаманний. До того ж, ця характеристика, як буде показано далі, узгоджується з марксизмом і особливо з його історицистською тенденцією уникати визначеного10 твердження про те, чи буде насильство справді застосовано на цій історичній фазі.

Та хоч запропонована характеристика, якщо розглядати її як історичне пророцтво, і не визначена стосовно застосування насильства, важливо усвідомити, що з погляду моралі чи законності вона зовсім не виглядає такою. З цього погляду, запропонована тут характеристика соціальної революції подає її, безсумнівно, як насильствене повстання; адже питання про те, застосовувалося насправді чи ні насильство, не так важливе, як, власне, намір — а ми взяли на віру те тверде рішення не уникати насильства, якщо воно буде необхідним для досягнення цілей руху. Сказати, що рішення не уникати насильства відповідає сутності соціальної революції як насильственого повстання, узгоджується не лише з моральним чи правовим, а й з ординарним поглядом на справу. Адже якщо людина вирішила застосувати насильство для досягнення своїх цілей, то можна сказати, що в усіх своїх намірах і прагненнях вона стане на позицію насильства, незалежно від того, буде чи ні насильство застосовано в тому чи тому окремому випадку. Отож, якщо ми спробуємо передбачити поведінку цієї людини, то муситимемо, очевидно, так само невизначено, як марксизм, стверджувати, що не знаємо, вдасться чи ні ця людина насправді до сили. (Тож наша характеристика в цьому плані узгоджується з марксистським поглядом.) Але невизначеність, безсумнівно, зникне, якщо замість історичного пророцтва ми спробуємо схарактеризувати позицію цієї людини в звичайний спосіб.

Тепер я хочу пояснити, що саме це пророцтво про можливість насильственої революції я вважаю — з погляду практичної політики — якнайшкідливішим елементом марксизму. Гадаю, що краще спершу коротко витлумачити підставу для такої думки, перш ніж перейти до її аналізу.

Не в усіх випадках і не за всіх обставин я проти насильственої революції. Я згоден з окремими християнськими мислителями часів середньовіччя і Ренесансу, які розглядали припустимість тиранії, що насправді за умов тиранії не існувало іншої можливості, а тому насильствену революцію можна виправдати. Однак я також вважаю, що будь-яка така революція повинна переслідувати єдину мету — встановлення демократії. А під демократією я маю на увазі не щось розпливчасте, на зразок «влади народу» чи «влади більшості», а множину інституцій (і з-поміж них, особливо, загальні вибори, тобто право народу розпускати свій уряд), які дозволяють здійснювати громадський контроль над правителями та їхньою відставкою за бажанням керованих ними мас, а також, не вдаючись до насильства, проводити реформи, хай навіть і всупереч волі правителів. Іншими словами, застосування сили виправдане лише за умов тиранії, котра унеможливлює проведення реформ без насильства, і повинно переслідувати єдину мету, а саме — створення в країні такого стану речей, що робить можливим ненасильницькі реформи.

Я вважаю, що не слід навіть пробувати досягти чогось більшого насильницьким шляхом. Оскільки, на мою думку, сама ця спроба сповнена ризику зруйнувати всі перспективи здійснення розумних реформ. Тривале застосування сили може привести, зрештою, до втрати свободи, оскільки воно, як правило, має наслідком не спокійну владу розуму, а владу сильної людини. Насильствена революція, що прагне досягти чогось більшого, ніж просто зруйнування тиранії, так само ймовірно може привести до нової тиранії, як і до здійснення своєї справжньої мети.

І тільки ще одне застосування скли в політичних суперечках я можу вважати виправданим. Маю на увазі опір досягнутої демократії будь-якому нападові (як ізсередини, так і ззовні держави) на демократичну конституцію і застосування демократичних методів. Кожному такому нападові, особливо здійсненому чи дозволеному урядом, який перебуває при владі, повинні чинити опір усі лояльні громадяни, аж до застосування насильства. По суті, дієвість демократії значною мірою залежить від розуміння того, що уряд, який намагається зловжити владою і стати тиранією (чи який допускає встановлення тиранії з будь-чийого боку), позбавляє себе законної сили, і що це не лише право громадян, а й їхній обов'язок вважати діяльність такого уряду злочинною, а його членів — небезпечною зграєю злочинців. Однак я наполягаю, що такий насильницький опір спробам скинути демократію повинен бути недвозначно захисним. Не мусить виникати й крихти сумніву, що єдиною метою опору є порятунок демократії. Загроза використати ситуацію для встановлення контртиранії не менш злочинна за первинну спробу запровадження тиранії; використання цієї загрози, хай навіть із щирим наміром врятувати демократію шляхом віднадження її ворогів, може виявитися, таким чином, дуже поганим способом захисту демократії. Справді, така загроза може внести безладдя в ряди захисників демократії в час небезпеки, а отже, бути на руку, скоріше, її ворогам.

Ці зауваження вказують, що успішна демократична політика вимагає від її захисників дотримання певних правил. Деякі з них будуть перелічені нижче в цьому розділі. А тут я хочу лише пояснити, чому вважаю марксистське ставлення до насильства одним із найважливіших моментів у будь-якому аналізові Маркса.

III

Відповідно до витлумачення соціальної революції, можна розрізнити дві головні групи марксистів — радикальне й помірковане крило (що приблизно11 відповідають комуністичній та соціал-демократичній партіям).

Марксисти часто відмовляються обговорювати питання про те, чи може бути «виправдана» насильствена революція, зазначаючи, що вони не моралісти, а вчені, й мають справу не із спекуляціями про те, що мусило б бути, а з фактами того, що є і що буде, Іншими словами, вони начебто є історичними пророками, які обмежуються питанням про те, що станеться. Але припустімо, що нам вдалося переконати їх обговорити проблему виправдання соціальної революції. В цьому випадку, я вважаю, ми побачимо, що всі марксисти в принципі згодні із стародавнім поглядом про те, що насильствені революції виправдані лише тоді, кали спрямовані проти тиранії. Далі думки двох крил розходяться.

Радикальне крило наполягає на тому, що, згідно з Марксом, будь-яка класова влада є диктатурою, тобто тиранією12. Справжню демократію, таким чином, можна досягти лише шляхом створення безкласового суспільства, поваливши, з допомогою насильства в разі необхідності, диктатуру капіталістів. Помірковане крило не погоджується з цим поглядом, наполягаючи на тому, що демократія певною мірою може бути здійснена навіть за умов капіталізму, а тому, мовляв, можна провести соціальну революцію шляхом мирних і поступових реформ. Та навіть і помірковане крило вважає такий мирний розвиток непевним, вказуючи, що буржуазія вдасться до застосування сили перед можливістю зазнати поразки від робітників на полі бою за демократію; а в цьому випадку, стверджується, робітники вправі відплатити тим самим і здобути владу за допомогою насильства13. Обидва крила претендують на те, що представляють справжнє вчення Маркса, і між іншим, обидва мають рацію. Адже, як згадувалося вище, погляди Маркса в цьому питанні були дещо невизначеними через його історицистський підхід; до того ж, протягом життя він, схоже, міняв свої погляди, почавши як радикал і ставши пізніше на більш помірковану позицію14.

Спершу я розгляну радикальну позицію, оскільки мені здається, лише вона відповідає «Капіталу» і загальній тенденції Марксового пророчого доказу. Адже головна теорія «Капіталу» полягає в тому, що антагонізм між капіталістом і робітником неминуче загострюється, компроміс між ними неможливий, отож, капіталізм можна тільки знищити, а не поліпшити. Найкраще буде навести основний фрагмент із «Капіталу», в якому Маркс остаточно підсумовує «історичну тенденцію капіталістичного нагромадження». Він пише15: «Разом із постійним зменшенням числа магнатів капіталу, які узурпують і монополізують всі вигоди цього процесу перетворення, зростає маса злиднів, гноблення, рабства, виродження, експлуатації, але разом з тим зростає і обурення робітничого класу, який постійно збільшується кількісно, який навчається, об'єднується і організується механізмом самого процесу капіталістичного виробництва. Монополія капіталу стає оковами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею. Централізація засобів виробництва і усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б'є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють».

Беручи до уваги цей основоположний фрагмент, навряд чи можна сумніватися, що серцевиною Марксового вчення в «Капіталі» була неможливість реформувати капіталізм, і пророцтво про його насильницьке повалення — доктрина, що відповідає теорії радикального крила. А ця теорія якнайкраще вкладається в пророчий доказ, що його ми розглядаємо. Адже якщо ми приймаємо на віру не лише передумову другого кроку, а і його перший висновок, то звідси насправді випливає, згідно з вищенаведеним фрагментом із «Капіталу», пророцтво про соціальну революцію. (Так само як і перемога робітників, як було показано в попередньому розділі.) Звичайно, важко уявити собі цілковито згуртований і класово свідомий робітничий клас, який би, зрештою, не спробував, якби злигодні не можна було подолати в якийсь інший спосіб, повалити суспільний лад. Однак це, зрозуміло, не рятує другого висновку. Адже ми вже показали, що перший висновок нечинний, а з самої лише передумови, з теорії про зростання багатства і бідності, неможливо виснувати неминучість соціальної революції. Як було зазначено в нашому розгляді першого висновку, ми можемо казати лише про неминучість вибухів повстань; але оскільки ми не можемо бути певними ні в класовій єдності, ні в розвинутій класовій свідомості серед робітників, то не можемо і ототожнювати ці вибухи із соціальною революцією. (Вони не обов'язково мусять закінчуватися перемогою, тож твердження про те, що вони представляють собою соціальну революцію, не узгоджується з третім кроком.)

На противагу радикальній позиції, яка, зрештою, цілковито узгоджується з пророчим доказом, поміркована позиція повністю його відкидає. Але, як було сказано вище, і вона також підпирається авторитетом Маркса. Маркс жив досить довго, щоб побачити проведені реформи, які, згідно з його теорією, були геть неможливими. Однак йому так і не спало на думку, що ці поліпшення долі робітників були водночас спростуванням його теорії. Двозначний історицистський погляд на ці реформи дозволив йому витлумачити ці реформи як прелюдію16 чи навіть початок соціальної революції. За словами Енгельса17, Маркс дійшов висновку, що принаймні в Англії «неминуча соціальна революція може бути здійснена цілком мирними і легальними засобами». Звичайно, при цьому він ніколи не забував додати, що навряд чи можна чекати, щоб пануючі класи Англії підкорились цій мирній і легальній революції без «бунту на захист рабства». Це повідомлення узгоджується з листом18, у якому Маркс написав лише за три роки перед смертю: «Моя... партія вважає англійську революцію не необхідною, а — відповідно до історичних прецедентів — можливою». Слід відзначити, що принаймні в першому з цих тверджень ясно виражено теорію «поміркованого крила», а саме, що в разі непідкорення правлячого класу насильство буде неминучим.

Ця поміркована теорія, мені здається, руйнує весь пророчий доказ19. Вона має на увазі можливість компромісу, поступової реформи капіталізму, а отже, зменшення класового антагонізму. А єдиним підмурком пророчого доказу є твердження саме про зростання класового антагонізму. За логікою не обов'язково, щоб поступова реформа, досягнута за допомогою компромісу, вела до цілковитого знищення капіталістичної системи, щоб робітники, які переконалися з досвіду, що можуть поліпшити свою долю шляхом поступової реформи, не віддали переваги цьому способу, хай навіть він і не принесе «цілковитої перемоги», тобто підкорення правлячого класу, щоб вони не пішли на компроміс із буржуазією, залишивши в її руках засоби виробництва, замість ризикувати всіма вигодами, висуваючи вимоги, здатні призвести до сутичок із застосуванням насильства. Лише в тому випадку, якщо ми пристанемо на думку, що «пролетарям нічого втрачати... крім своїх кайданів»20, що закон зростання злигоднів вірний чи що принаймні досягти якихось поліпшень неможливо, лише тоді ми можемо пророкувати, що робітники будуть змушені зробити спробу повалити всю систему. Еволюційне витлумачення «соціальної революції», таким чином, руйнує весь марксистський доказ, від першого його кроку до останнього. Тільки й залишається від марксизму що його історицистський підхід. А коли намагатися все-таки зробити історичне пророцтво, то воно мусить спиратися на цілковито новий доказ.