Розділ без назви (2)

Що можна сказати про Марксів аналіз? Чи слід вірити, що політика або структура правових інститутів внутрішньо нездатна покращити таке становище і що допоможе лише цілковита соціальна революція, цілковита зміна соціальної системи? А може, повіримо захисникам необмеженої «капіталістичної» системи, котрі наголошують (на мій погляд, правильно) на величезних перевагах механізму вільного ринку і котрі роблять висновок із цього, що справді вільний ринок праці міг би принести значні вигоди всім, хто зайнятий у ньому?

Я переконаний, що несправедливість і нелюдяність описаної Марксом необмеженої «капіталістичної системи» не викликає сумнівів; її можна визначити як парадокс свободи (обговорений нами у попередніх розділах20). Свобода, як ми бачили, перестає існувати, якщо вона необмежена. Необмежена свобода означає, що сильна людина вільна залякати слабку і загарбати її свободу. Саме через те ми і вимагаємо, щоб держава, в певному розумінні, обмежила свободу, аби свобода кожного була захищена законом. Ніхто не повинен жити за рахунок «милосердя» інших, проте всі повинні мати право на захист з боку держави.

Я переконаний також, що ці міркування, які спершу стосувалися царства грубої сили, фізичного залякування, мають стосуватися і царства економіки. Навіть якщо держава захищає своїх громадян від залякування фізичним насильством (як це вона робить, у принципі, за системи необмеженого капіталізму), вона може позбавити нас усіх сподівань своєю неспроможністю захистити від зловживань економічною владою. У такій державі економічно сильний все ще вільний залякати економічно слабкого і загарбати його свободу. Необмежена економічна свобода за цих умов може бути такою ж саморуйнівною, як і необмежена фізична свобода, а економічна влада може бути майже такою ж небезпечною, як і фізичне насильство, адже той, хто має надлишок продуктів, може змусити тих, хто потерпає від голоду, «вільно», без застосування насильства, прийняти рабство. А знаючи, що держава обмежує свою діяльність придушенням насильства (і захистом власності), меншість економічно сильних може таким чином експлуатувати більшість економічно слабких.

Якщо цей аналіз правильний,21 то зрозуміло, які засоби тут потрібні. Це мають бути політичні засоби, схожі на ті, що ми застосовували проти фізичного насильства. Ми маємо створити соціальні інститути, що спиратимуться на державну владу, для захисту економічно слабких від економічно сильних. Держава мусить стежити за тим, аби нікому не доводилося укладати нерівноправні угоди під загрозою голоднечі або економічного краху.

Звичайно, це означає, що принцип невтручання в необмежену економічну систему слід відкинути. Якщо ми прагнемо захистити свободу, то повинні вимагати, аби політика необмеженої економічної свободи була змінена на державне планове економічне втручання. Ми повинні вимагати, аби необмежений капіталізм поступився економічному інтервенціонізму22. А саме так і сталося. Описана і критикована Марксом економічна система повсюдно припинила існування. Її заступила не система, в якій держава починає втрачати свої функції, а отже, «виявляє ознаки відмирання», а різноманітні інтервенціоністські системи, в яких функції держави в галузі економіки поширюються далеко за межі захисту власності й «вільних договорів». (Такий розвиток ми обговорюватимемо в наступних розділах.)

IV

Ми досягли, як бачиться, найголовнішого пункту нашого аналізу, коли значення докорінної різниці між історицизмом і соціальною інженерією з її впливом на політику друзів відкритого суспільства стає очевидною.

Марксизм претендує на дещо більше, ніж бути наукою, і вдається не просто собі до історичного пророцтва. Він претендує на те, щоб стати основою практичної політичної діяльності. Він піддає критиці існуюче суспільство і стверджує, що може вивести на шлях до кращого світу. Однак, згідно з Марксом, ми не можемо за власним бажанням, скажімо правовими реформами, переінакшити економічну реальність. Політика може хіба що «скоротити і полегшити пологові муки»23. Ця його політична програма, на мій погляд, украй бідна. Обмеженість її в тому, що в загальній ієрархії влади політичній владі вона надає лише третьорядного значення. Згідно з Марксом, реальна влада належить розвиткові техніки; друге за значенням місце посідає система економічних класових відносин, а найменш впливовою виявляється політика.

У нашому аналізі ми дійшли абсолютно протилежних висновків і вважаємо фундаментальнішою саме політичну владу. З цього погляду, політична влада може контролювати економічну. Це означає істотне розширення сфери політичної діяльності. Але до чого ми прагнемо і як цього досягти? Ми можемо, наприклад, розробити раціональну політичну програму захисту економічно слабких, виробити закони, що обмежуватимуть експлуатацію, обмежити робочий день, але можемо і значно більше. Закон допоможе нам застрахувати робітників (а краще — всіх громадян) на випадок утрати працездатності, на випадок безробіття і старості. Так само можна ліквідувати форми експлуатації, засновані на безпомічному економічному становищі робітника, змушеного погоджуватися на все, аби уникнути голодної смерті. І коли ми через закон гарантуємо засоби існування для кожного, хто хоче працювати (а причин, з яких таке неможливо, просто не існує), тоді захист громадян від економічного страху і економічного залякування буде реалізовано вповні. З цього погляду, політична влада — це ключ до економічної безпеки. Отже, найголовніше — це політична влада та засоби її контролю. Економічна влада не повинна домінувати над політичною, а в разі необхідності, з економічною владою слід боротися і ставити її під контроль влади політичної.

Отож, можемо зазначити, що Марксове зневажливе ставлення до політичної влади полягало не лише в нехтуванні розвитком теорії надто важливого потенційного засобу поліпшення становища економічно слабких, а й у тому, що він не помітив найбільшої потенційної небезпеки, яка загрожувала людській свободі. Його наївна думка про втрату державною владою своїх функцій і «відмирання» держави у безкласовому суспільстві ясно вказує на те, що він ніколи не розумів ні парадокса свободи, ані тієї функції, яку може і мусить виконувати державна влада для забезпечення свободи і людяності. (Окрім цього, переконання Маркса свідчать про те, що, зрештою, незважаючи на його колективістські звернення до класової свідомості, він був індивідуалістом.) Отож, марксистський погляд аналогічний до ліберального переконання про те, що нам потрібні лише рівні можливості. Вони й справді потрібні нам, але не тільки вони. Така «рівність» не захищає обділених, людяніших, невдатливіших від перетворення на об'єкти експлуатації з боку обдарованіших, жорстокіших або вдатливіших.

Те, що марксисти зневажливо називали «чисто формальною свободою», на наш погляд, є основою всього іншого. Ця «чисто формальна свобода», тобто демократія, право народу оцінювати і розпускати свій уряд є єдиним відомим засобом, за допомогою якого можна намагатися захистити себе від зловживань політичної влади24. Це контроль над правителями з боку тих, ким вони правлять. Без демократичного контролю уряд не матиме жодної причини відмовитися від використання своєї політичної й економічної влади для досягнення намірів, надто далеких від захисту свободи своїх громадян.

V

Саме фундаментальної ролі «формальної свободи» і не добачили марксисти, які вважали формальну демократію недостатньою і прагнули доповнити її тим, що називали звичайно «економічною демократією». Це двозначне й абсолютно спрощене визначення, яке затемнює той факт, що «чисто формальна свобода» — це єдина гарантія демократичної економічної політики. Маркс відкрив значення економічної влади і очевидно, що він його перебільшив. І він сам, і марксисти вбачали економічну владу в усьому. Ось їхній аргумент: той, хто має гроші, має і владу; у разі потреби він може купити зброю і навіть гангстерів. Але цей аргумент — двосічний. Фактично, він допускає, що людина, котра має зброю, має і владу. І якщо той, хто має зброю, починає це усвідомлювати, то згодом матиме до зброї ще й гроші. Цей аргумент справді спрацьовує в умовах необмеженого капіталізму, адже правління, яке розвиває інститути контролю над озброєнням і гангстерами, а отже — над владою грошей, може потрапити під вплив цієї влади. У такій державі може правити безконтрольний гангстеризм багатих. Я вважаю, однак, що Маркс перший згодився б із тим, що такий хід подій вірогідний не для всіх держав. Дійсно, в історії траплялися часи, коли, приміром, будь-яка експлуатація була грабунком, безпосередньо заснованим на владі військової сили. Сьогодні лише дехто міг би підтримати наївний погляд про те, що «прогрес історії» раз і назавжди поклав край цій прямій експлуатації людей і що досягнута формальна свобода унеможливлює для нас підпадання під владу таких примітивних форм експлуатації.

Наведених міркувань цілком вистачило б для спростування догматичної доктрини, за якою економічна влада — фундаментальніша від фізичної або державної влади. Проте існують ще інші міркування. Як правильно наголошували різні автори (серед них — Бертран Рассел і Уолтер Ліппман25), лише активне втручання держави — захист власності законами, що спираються на фізичні санкції,— робить багатство потенційним джерелом влади, бо без цього втручання людина швидко втратила б своє багатство. Через те економічна влада цілковито залежить від політичної і фізичної влади. Рассел наводить приклад, що ілюструє залежність ба, навіть, безпорадність багатства: «Економічна влада в державі,— пише він26,— хоча і виходить, зрештою, із закону і громадської думки, проте легко набуває повної незалежності. За допомогою корупції вона може впливати на закон і за допомогою пропаганди — на громадську думку. Вона може зв'язати політиків зобов'язаннями, що суперечать їхній свободі. Вона може погрожувати фінансовою кризою. Але можливості її надто обмежені. Цезарю допомогли прийти до влади його кредитори, які вбачали в його успіхові єдиний спосіб повернути власні гроші. Проте, досягнувши успіху. Цезар став настільки могутній, що зміг їх знищити. Карл V позичив у Фуггерів гроші, необхідні, щоб купити місце імператора, але, ставши ним, він проігнорував своїх кредиторів і вони втратили все, що вклали в нього».

Слід відкинути догму про те, що коренем усього зла є економічна влада. Натомість слід наголосити на розумінні небезпеки будь-якої форми безконтрольної влади. Самі по собі гроші не такі вже й небезпечні. Вони стають небезпечними лише тоді, коли на них можна купити владу, безпосередньо чи шляхом поневолення економічно слабких, котрі змушені продавати себе, щоб вижити.

Над цим слід поміркувати ще матеріалістичніше, ніж це зробив Маркс. Слід усвідомити, що контроль над фізичною владою і фізичною експлуатацією лишається основною політичною проблемою. Для встановлення такого контролю ми маємо запровадити «чисто формальну свободу». Відтак, ми зрозуміємо, як скористатися нею для контролю над політичною владою. Решта залежить від нас самих. Ми не повинні більше звинувачувати когось, не повинні обурюватися злочинними економічними демонами за лаштунками влади, адже з демократією ми матимемо ключі для контролю над ними, ми зможемо їх приборкати. Це слід усвідомити і користатися цими ключами. Нам слід сконструювати інститути демократичного контролю над економічною владою й інститути нашого захисту від економічної експлуатації.

Марксисти багато говорили про купівлю виборчих голосів (безпосередню чи шляхом купівлі пропаганди). Однак детальне вивчення питання показало, що тут маємо добрий приклад владно-політичної ситуації, аналізованої раніше. Досягнувши формальної свободи, ми зможемо контролювати будь-яку купівлю виборчих голосів. Існують закони, що обмежують витрати на виборчу кампанію, і від нас залежить введення ще суворіших законів такого типу27. Правова система може стати могутнім засобом для їхнього захисту. Окрім цього, ми можемо впливати на громадську думку і наполягати на значно суворішому моральному кодексі політичних справ. Все це можна зробити, однак насамперед слід усвідомити, що соціальна інженерія такого типу — це першорядне наше завдання, що вона в наших руках і що не слід чекати, поки економічні потрясіння якимось дивом створять для нас новий економічний світ, а нам тільки залишиться зняти стару політичну оболонку.

VI

Звичайно, на практиці марксисти ніколи цілковито не покладалися на доктрину безсилля політичної влади. Тією мірою, якою вони могли діяти і планувати діяльність, вони (як і всі інші) завжди вважали, що політичну владу таки можна використовувати для контролю над економічною. Однак їхні плани і діяльність ніколи не базувалися на такому очевидному відступові од їх попередньої теорії, як і на зваженому погляді щодо найфундаментальнішої проблеми політики — контролю над контролерами і небезпечної концентрації влади в державі. Вони так і не усвідомили повного значення демократії як єдиного знаного засобу досягнення цього контролю.

Відтак, вони не усвідомили і небезпеки, притаманної політиці зростання державної влади. І хоча вони, більшою чи меншою мірою несвідомо, відмовилися від доктрини про безсилля політики, однак зберегли думку про те, що проблема державної влади не є важливою, що влада ця може бути шкідливою лише перебуваючи в руках буржуазії. Вони не зрозуміли, що, зрештою, будь-яка влада, як політична, так й економічна, є небезпечною. Через те вони зберегли свою формулу диктатури пролетаріату. Марксисти не зрозуміли принципу (nop. розділ 8), за яким будь-яка великомасштабна політика має бути інституціональною, а не особистісною, а, вимагаючи розширення державної влади (всупереч Марксовому погляду на державу), вони не зважають на те, що одного дня лихі люди можуть оволодіти цією широкою владою. В цьому почасти і полягає причина того, чому марксисти, починаючи обговорення проблеми державного втручання, відводили державі практично необмежену владу в галузі економіки. Вони зберегли Марксове холістське й утопічне переконання, що поліпшити становище може лише абсолютно нова «соціальна система».