Розділ без назви (2)

Одначе такий погляд породжує:

(а) Політику звинувачення демократії в усіх лихах, що їм вона не запобігає, замість усвідомлення того, що демократи таки заслуговують на звинувачення, але опозиція, як правило, не менше за тих, хто перебуває в більшості. (Кожній опозиції відповідає та більшість, на яку вона заслуговує.)

(б) Політику навчання підвладних сприймати державу не як їхню власну, а як належну правителям.

(в) Політику запевняти їх, що існує лише один шлях поліпшити стан речей — цілковите завоювання влади. Але це заперечує єдину справді важливу річ щодо демократії — те, що вона контролює і врівноважує владу.

Така політика рівнозначна діяльності ворогів відкритого суспільства, вона забезпечує їх мимовільно п'ятою колоною. Всупереч «Маніфесту Комуністичної партії», де сказано35 двозначно: «...першим кроком у робітничій революції є перетворення пролетаріату в пануючий клас, завоювання демократії», я стверджую, що якщо це вважати першим кроком, то битва за демократію буде програна.

Такі загальні наслідки тактичної доктрини Енгельса і двозначностей, закладених у теорію соціальної революції. Зрештою, вони є просто наслідками платонівського способу постановки проблеми політики через запитання: «Хто повинен керувати державою?» (див. розділ 7). Давно пора засвоїти, що питання «Хто мусить володіти владою в державі?» важить небагато в порівнянні з питаннями «Як цією владою володіють?» і «Якою великою владою володіють?» Ми повинні зрозуміти, що, кінець кінцем, усі політичні проблеми є проблемами інституційними, проблемами правовими, а не особистими, і що поступ до більшої рівності може бути забезпечений тільки за допомогою інституцінного контролю над владою.

VI

Так само, як у попередньому розділі, я тепер проілюструю другий крок, представивши дещо той спосіб, у який пророцтво вплинуло на недавні історичні події. Всі політичні партії мають певну «законну зацікавленість» у тому, щоб їхні супротивники робили непопулярні дії. Вони ними живуть, а тому прагнуть докладно зупинятися і наголошувати на них, навіть очікувати їх. Вони можуть навіть заохочувати своїх супротивників до політичних помилок доти, доки, роблячи це, не будуть притягнуті до відповідальності. Це, вкупі з теорією Енгельса, спонукало деякі марксистські партії чекати на політичні кроки проти демократії з боку своїх супротивників. Замість того, щоб з усіх сил боротися проти таких дій, вони були раді сказати своїм послідовникам: «Подивіться, що виробляють ці люди. Ось що вони називають демократією! Ось що вони називають свободою і рівністю! Пам'ятайте це, коли настане день розплати». (Двозначна фраза, що може говорити як про день виборів, так і про день революції.) Така політика спонукання супротивників до самовикриття, якщо вона поширюється на дії проти демократії, веде до катастрофи. Це політика багато говорити й нічого не робити перед лицем реальної і зростаючої загрози демократичним інститутам. Це політика войовничо говорити й мирно діяти; звідси фашисти засвоїли безцінний метод — говорити про мир, ведучи війну.

Зрозуміло, в який спосіб щойно згадана двозначність спрацювала в руках тих фашистських груп, які прагнули знищити демократію. Отже, нам слід рахуватися з можливістю появи таких груп і з тим, що їхній вплив у середовищі так званої буржуазії залежатиме переважно від політики, обраної робітничими партіями.

Наприклад, розглянемо докладніше використання в політичній боротьбі загрози революції чи навіть політичних страйків (на відміну від суперечок про заробітну платню тощо.). Як пояснювалося вище, вирішальне питання тут полягатиме в тому, чи використовуються згадані засоби як наступальна зброя, чи виключно для захисту демократії. У межах демократії їх можна виправдати лише як оборонну зброю, і лише тоді, коли вони застосовуються в зв'язку з оборонною і визначеною вимогою, вони можуть бути успішними. (Згадаймо швидкий провал путчу Каппа.) Якщо ж їх використовують як наступальну зброю, то це призводить обов'язково до зміцнення антидемократичних тенденцій у таборі супротивника, оскільки вони роблять демократію явно непридатною для роботи. Більше того, таке використання робить цю зброю непридатною для захисту. Якщо ви застосовуєте різку навіть тоді, коли собака поводиться добре, то вона не допоможе, коли вам знадобиться утримати його від поганого вчинку. Захист демократії мусить полягати в тому, щоб зробити антидемократичні експерименти надто дорогими для тих, хто прагне їх здійснити; набагато дорожчими за демократичний компроміс... Використання робітниками будь-якого виду недемократичного тиску цілком імовірно призведе до такого самого чи навіть антидемократичного контртиску — викличе рух проти демократії. А такий рух з боку правителів є, звичайно, набагато серйознішим і небезпечнішим за рух з боку підвладних. Тож завдання робітників полягатиме у рішучій боротьбі проти цього небезпечного руху, у припиненні його на самому початку. Але як вони можуть нині боротися від імені демократії? Їхні ж бо власні антидемократичні дії дають їхнім ворогам і, загалом, усім ворогам демократії чудову нагоду.

Змальований процес можна, за бажанням, витлумачити по-різному, можна дійти думки, що демократія «погана». І саме такий висновок зробили багато марксистів. Після поразки в тому, що вони вважали демократичною боротьбою (яку вони програли, щойно сформулювали свою тактичну доктрину), вони заявили: «Ми були надто м'якими, надто гуманними, наступного разу здійснимо справді криваву революцію!» Це наче коли б людина, що програла матч з боксу, зробила висновок: бокс тут не проходить, слід було б застосувати палицю... Справа в тому, що марксисти навчали теорії класової боротьби робітників, а практиці — реакційних консерваторів з буржуазії. Маркс говорив про війну. Його опоненти уважно слухали, а тоді починали говорити про мир і звинувачувати робітників у войовничості. Проти цього звинувачення марксисти не могли заперечити, оскільки їхнім гаслом була класова війна. Фашисти ж діяли.

Досі мій аналіз охоплював переважно досить «радикальні» соціал-демократичні партії, політика яких базувалася цілковито на двозначній тактичній доктрині Енгельса. Згубні наслідки тактики Енгельса збільшилися в даному випадку за браком практичної програми, яку було обговорено в попередньому розділі. Але й комуністи також обирали розкритиковану тут тактику в певних країнах і в певні періоди, зокрема там, де інші робітничі партії, наприклад соціал-демократи й лейбористи, дотримувалися демократичних правил.

Одначе загалом з комуністами становище було іншим, оскільки вони мали програму. Вона була така: «Наслідуй Росію!» Це зробило більш визначеними їхні революційні доктрини, так само, як і твердження про те, що демократія значить просто диктатуру буржуазії36. Згідно з цим твердженням, небагато можна втратити, а дещо й здобути, якщо прихована диктатура стане відвертою, очевидною для всіх— адже це лише наблизить революцію37. Комуністи навіть сподівалися, що тоталітарна диктатура в Центральній Європі пришвидшить події. Нарешті, оскільки революція була неминучою, фашизм міг бути лише одним із засобів її наближення; і це, зокрема, виглядало саме так, бо революція, безсумнівно, дуже запізнювалась. У Росії революція вже сталася, незважаючи на її відстале економічне становище. І лише марні сподівання, породжені демократією38, затримували її прихід у більш розвинутих європейських країнах. Отож, знищення демократії фашистами могло лише сприяти початку революції, бо робітники втрачали останні ілюзії щодо демократичних методів. Таким чином, радикальне крило марксизму39 відчуло, що знайдено «сутність» і «справжню історичну роль» фашизму. Фашизм був, по суті, останньою зупинкою буржуазії. Відповідно, комуністи не боролися, коли фашисти захоплювали владу. (Що боротимуться соціал-демократи, ніхто й не сподівався.) Адже комуністи були певними, що пролетарська революція запізнюється, а фашистська інтерлюдія, необхідна для її пришвидшення40 не триватиме довше кількох місяців. Тому від комуністів не потребувалося ніякої дії. Вони були нешкідливі, «комуністичної загрози» для захоплення влади фашистами не існувало. Як підкреслив одного разу Ейнштейн, з усіх організованих груп суспільства лише Церква чи, швидше, частина Церкви, вчинила серйозний опір.

Розділ 20. Капіталізм та його доля

Згідно з марксистською доктриною, капіталізм породжує внутрішні протиріччя, що загрожують йому загибеллю. Перший крок пророчого доказу Маркса полягає в детальному аналізі цих протиріч і тих зрушень, які вони викликають у суспільстві. Цей крок — не лише найзначніший в усій його теорії, Маркс затратив на нього більшу частину своєї праці, адже практично всі три томи «Капіталу» (понад 2200 сторінок у першому виданні1) присвячені його розробці. Цей крок є також найменш абстрактним з його аргументів, бо заснований він на дескриптивному, підкріпленому статистичними даними, аналізі тогочасної економічної системи — системи необмеженого капіталізму2. За словами Леніна, «неминучість перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне Маркс виводить цілком і виключно з економічного закону руху сучасного суспільства».

Перед тим, як удатися до детального пояснення першого кроку Марксового пророчого доказу, я постараюся в загальних рисах охарактеризувати основні ідеї цього доказу.

Маркс був переконаний у тому, що капіталістична конкуренція зв'язує руки капіталістові і змушує його нагромаджувати капітал, а відтак — діяти всупереч своїм власним глобальним економічним інтересам (адже нагромадження капіталу може привести до зменшення його прибутків). Однак, діючи всупереч своїм особистим інтересам, він все-таки діє в інтересах історичного розвитку, працюючи мимохіть на економічний прогрес і соціалізм, бо нагромадження капіталу означає (а) високу продуктивність праці; зростання багатства; концентрацію багатства в руках кількох осіб; (б) зростання пауперизму і злиднів; робітники утримуються на мізерній або голодній платні завдяки тому, що надлишок робітників, який називають «промисловою резервною армією», отримує заробітну плату на найнижчому рівні. Економічний цикл будь-якої тривалості не допускає поглинання надлишку робітників зростаючою промисловістю. Капіталіст нічого не може змінити, навіть якщо має на те бажання, бо зниження норми його прибутків робить його власне економічне становище непридатним для будь-якої ефективної діяльності. Таким чином, капіталістичне нагромадження обертається згубним і внутрішньо-суперечливим процесом, навіть якщо воно і сприяє технічному, економічному та історичному прогресові на шляху до соціалізму.

І

Посиланнями першого кроку є закони капіталістичної конкуренції й накопичення засобів виробництва. Висновком є закон зростання багатства і бідності. З пояснення цих посилань і висновків я й почну свій аналіз.

За капіталізму вирішальну роль відіграє конкуренція між капіталістами. «Конкурентна боротьба», як Маркс визначив у «Капіталі»3, ведеться за допомогою продажу товарів, вироблених так дешево, як це лише можливо для учасника конкуренції. «Дешевизна товарів,— пояснює Маркс,— залежить caeteris paribus [за інших рівних умов] від продуктивності праці, а остання — від масштабу виробництва». Для широкомасштабного виробництва можна використати більш спеціалізоване і якісніше обладнання; це підвищує продуктивність праці робітників і дозволяє капіталістові виробляти і спродувати за нижчими цінами. «Тому менші капітали побиваються більшими... Конкуренція... завжди кінчається загибеллю багатьох дрібних капіталістів, капітали яких почасти переходять у руки переможця...» (Цей процес, як зазначає Маркс, значно прискорюється за допомогою кредитної системи.)