Розділ без назви (2)

З іншого боку, зрозуміло, що закони пропозиції і попиту — не тільки необхідні, а й достатні для пояснення всіх феноменів «експлуатації», розглянутих Марксом, зокрема — бідності робітників поряд із багатством наймителів. Для такого розуміння слід припустити (як це зробив Маркс), що існує вільний ринок праці і хронічна надлишкова пропозиція робочої сили. (Теорія Маркса про цю надлишкову пропозицію більш повно розглядатиметься нижче, у підрозділі IV.) Як показав Маркс, цілком зрозуміло, що за таких обставин робітники змушені будуть працювати тривалий час за низьку заробітну плату, інакше: дозволяти капіталістові «привласнити кращу частину плодів своєї праці». У такому тривіальному аргументі, який почасти належить самому Марксу, немає потреби навіть згадувати про «вартість».

Таким чином, теорія вартості виявляється цілком зайвою частиною Марксової теорії експлуатації, незалежно від її вірогідності. Але решта Марксової теорії експлуатації (крім теорії вартості) — безперечно правильна, якщо погодитися з його доктриною надлишкового населення. Немає ніяких сумнівів у тому, що існування надлишкового населення призводить до голодного рівня заробітної платні і відчутної диференціації життєвих стандартів (за умов, коли в суспільстві відсутній перерозподіл багатства).

(Незрозумілим і поза поясненнями Маркса лишається питання про те, чому пропозиція робочої сили продовжує перевищувати попит. Адже якщо так вигідно «експлуатувати» робочу силу, то чому конкуренція не змушує капіталістів підвищувати прибутки за рахунок залучення все більшої праці? Інакше: чому капіталісти не конкурують між собою на ринку праці, піднімаючи таким чином заробітну платню до рівня, за яким отримання прибутків стає неможливим, а отже, неможливою стає й експлуатація? Маркс міг би відповісти на це так (див. підрозділ V): «Тому що конкуренція змушує їх вкладати все більше і більше капіталу в обладнання, а значить вони не можуть збільшувати ту частину свого капіталу, що йде на заробітну платню». Проте така відповідь є незадовільною, бо навіть якщо вони витрачають свій капітал на обладнання, то можуть робити це, лише купуючи працю, необхідну для виробництва цього обладнання, або спонукаючи інших купувати таку працю, тим самим підвищуючи попит на неї. Це свідчить про те, що причини феномена «експлуатації» розглядуваного Марксом полягають не в механізмі ринку з розвинутою конкуренцією, як він сам вважав, а зовсім в інших факторах, зокрема в поєднанні низької продуктивності праці і недорозвиненої ринкової конкуренції. Втім, детального і задовільного пояснення19 цього феномена все ще не існує.)

(в) Перед тим, як завершити обговорення теорії вартості та її ролі в Марксовому аналізі, я хочу коротко прокоментувати інші її аспекти. Ідея (введена не Марксом) про те, що існує щось поза цінами, а саме — об'єктивна, реальна чи істинна вартість, відносно якої ціни — це лише «форма її прояву»20, досить ясно свідчить про вплив ідеалізму Платона з його розмежуванням прихованої суті або істинної реальності і випадкових або ілюзорних явищ. Слід сказати, що Маркс доклав чимало зусиль21, аби позбавитися цієї містичної риси об'єктивної «вартості», але безуспішно. Він намагався бути реалістом, приймаючи за реальне, що виявляє себе у формі ціни, лише зримі і важливі речі — робочий час. І немає сумнівів у тому, що кількість робочого часу, необхідного для виробництва товару, тобто його марксистська «вартість», має велике значення. До речі, питання про те, чи повинні ми називати цей робочий час «вартістю» товару, лишається, звичайно, питанням до певної міри чисто вербальним. Така термінологія може ввести в оману і виявитися досить нереалістичною, особливо, якщо слідом за Марксом ми припустимо, що існує тенденція до зростання продуктивності праці. Адже і сам Маркс зазначав22, що із зростанням продуктивності праці вартість товарів знижується, а заразом виникає можливість підвищення реальної заробітної платні і реальних прибутків, тобто може збільшуватися кількість товарів, що їх споживають робітники і капіталісти, і одночасно знижуватися «вартість» заробітної платні і прибутків, себто може зменшуватися кількість часу, необхідного для виробництва цих товарів. Отож, і в тому випадку, коли ми бачимо реальний прогрес — скорочення робочого дня і значне покращання умов життя робітників (не кажучи вже про їхні зрослі грошові заробітки23 навіть у золотому вираженні),— робітники можуть ремствувати на те, що марксистська «вартість», реальна суть чи субстанція їхнього заробітку зменшується, бо скорочується кількість часу, необхідного для виробництва цієї субстанції. (Так само могли б ремствувати і капіталісти.) Все це Маркс визнавав, і все це показує, як може ввести в оману вартісна термінологія і якою незначною мірою вона відбиває реальний соціальний досвід робітників. У трудовій теорії вартості платонівська «сутність» виявляється повністю відірваною від досвіду24.

III

Позбавившись Марксової трудової теорії вартості та його теорії додаткової вартості, ми, зрозуміла річ, можемо прийняти його аналіз (див. закінчення пункту (а) підрозділу II цього розділу) того тиску, що його чинить надлишкове населення на заробітну платню працюючих робітників. Не можна заперечувати те, що за умов існування вільного ринку праці і надлишкового населення, тобто поширеного і хронічного безробіття (безробіття, безперечно, відігравало свою роль, як за часів Маркса, так і пізніше), заробітна платня не може піднятися вище її голодного чи злиденного рівня. Допускаючи це, а також і вище згадувану доктрину нагромадження, Маркс правильно стверджував, що у світі високих прибутків і зростаючого багатства голодний рівень заробітної платні і злиденне життя можуть стати одвічною долею робітників.

Навіть якщо аналіз Маркса і був помилковий, я вважаю, що його намагання пояснити феномен «експлуатації» заслуговує на глибоку повагу. (Як згадувалося наприкінці пункту (б) попереднього підрозділу, здається, що й досі не існує абсолютно задовільної теорії, яка пояснювала б цей феномен.) Слід сказати, що Маркс, звичайно, помилявся, коли пророкував про те, що розглядувані ним умови залишатимуться незмінними, якщо їх не змінить революція. Він помилявся ще більше, коли пророкував про їхнє погіршення. Факти спростували ці його пророцтва. Більше того, навіть якщо ми визнаємо його аналіз необмеженої і неінтервенціоністської системи, то й тоді його пророчий доказ виявиться безпідставним, адже тенденція до зростання бідності, згідно з Марксовим аналізом, спрацьовує лише в системі вільного ринку праці — в системі розвинутого необмеженого капіталізму. Однак при не виключеній можливості організації професійних спілок, укладання колективних договорів, проведення страйків, допущення Марксового аналізу стають неспроможними, а пророчий доказ у цілому — розпадається. Згідно з Марксовим аналізом, можна було б чекати, що згадувані соціальні дії або будуть придушені, або дорівнюватимуть соціальній революції, адже колективний договір може протистояти капіталові, встановлюючи щось подібне до монополії на працю, може перешкоджати капіталістові використовувати промислову резервну армію з метою зниження заробітної платні, а відтак, змусити капіталіста задовольнятися нижчими прибутками. Звідси зрозуміло, чому гасло «Пролетарі, єднайтеся!» на думку марксистів було справді єдиною можливою відповіддю необмеженому капіталізму.

Зрозуміло також, чому цей заклик відкриває проблему державного втручання в економіку і призводить до зміни необмеженого капіталізму на нову систему — інтервенціонізм25, що може розвиватися у різноманітних формах. Адже очевидно, що капіталісти будуть, мабуть, відкидати право робітників на єднання, стверджуючи, що профспілки загрожують вільній конкуренції на ринку праці. Інтервенціонізм, таким чином, зустрічається з проблемою (що становить частину парадокса свободи26): яку свободу має захищати держава — свободу ринку праці чи свободу бідних об'єднуватися? Яке б рішення при цьому не приймалося, воно призводить до державного втручання в економіку, використання організованої політичної сили як держави, так і профспілок. За всіх обставин це призводить до підвищення економічної відповідальності держави, незалежно від того, чи відбувається це свідомо, чи навпаки. А це означає, що припущення, на яких базується Марксів аналіз,— невірні.

Отож, обгрунтування історичного закону зубожіння не має сили. Все, що від нього залишається, то це схвильований опис убогого життя робітників — явища, поширеного сто років тому, і героїчна спроба пояснити його за допомогою того, що, вслід за Леніним27, можна назвати Марксовим «економічним законом розвитку сучасного суспільства» (тобто необмеженого капіталізму столітньої давнини). Якщо вважати цей закон історичним пророцтвом і використовувати його для одержання висновку про «невідворотність» певних історичних подій, то він виявиться цілковито необгрунтованим.

IV

Марксів аналіз зберігає своє значення тому, що надлишкове населення, котре існувало за часів Маркса, є й нині (як я вже зазначав, цей факт і досі не знайшов задовільного пояснення). Однак ми ще не обговорювали Марксових аргументів на користь його твердження про те, що саме механізм капіталістичного виробництва сам постійно породжує надлишкове населення, яке необхідне йому, аби підтримувати низький рівень заробітної платні працюючих робітників. Проте ця теорія є оригінальною і цікавою не лише сама по собі,— вона водночас містить Марксову теорію економічного циклу і загальної кризи, теорію, безпосередньо пов'язану з його пророцтвом про крах капіталістичної системи через нестерпне зубожіння, яке вона спороджує. Щоб зробити мої докази на підтримку Марксової теорії переконливішими, я дещо переінакшив її28, (саме ввівши розмежування між двома типами машинного обладнання: для простого розширення виробництва, з одного боку, і для інтенсифікації — з другого). Таке переінакшення, проте, не повинно викликати підозри у читачів-марксистів, адже я, зрештою, не збираюся піддавати цю теорію критиці.

Теорію надлишкового населення і економічного циклу, з урахуванням моїх поправок, можна схарактеризувати таким чином: нагромадження капіталу означає, що капіталіст витрачає частину своїх прибутків на нове обладнання, тобто відмітимо, що лише частина його реальних прибутків складається із споживчих товарів, тоді як інша частина виступає у формі обладнання. Це обладнання, у свою чергу, може призначатися як для розширення промисловості, нових заводів тощо, так і для інтенсифікації виробництва шляхом підвищення продуктивності праці в уже існуючих галузях промисловості. У першому випадку обладнання уможливлює підвищення зайнятості робітників, а в другому випадку обладнання робить робітників зайвими, «вивільняє робітників», як це називалося за часів Маркса. (Нині це явище називають інколи «технологічним безробіттям».) Відтак, з урахуванням поправок до марксистської теорії економічного циклу, дія механізму капіталістичного виробництва приблизно така: якщо для початку ми припустимо, що з тієї чи іншої причини відбувається загальне розширення промисловості, то частина промислової резервної армії буде поглинута, її тиск на ринок праці ослабне і виникне тенденція до підвищення заробітної платні. Починається період добробуту. Проте зростання заробітної платні може зробити вигідним вдосконалення обладнання, яке підвищує продуктивність праці (навіть якщо вартість такого обладнання почне підвищуватися) і яке до цього моменту було невигідним почерез низьку заробітну платню. Отже, вироблятиметься більше обладнання того типу, що «вивільняє робітників». Але поки таке обладнання лише починає вироблятися, картина лишається без змін. Вона змінюється, щойно це обладнання починає виробляти продукцію. (Згідно з Марксом, ця зміна виявляється у зниженні норми прибутків, яке ми обговорюватимемо нижче у підрозділі V.) Робітники «вивільнятимуться», тобто будуть приречені на голоднечу, а зникнення значної кількості споживачів неодмінно призведе до колапсу внутрішнього ринку. В результаті, значна кількість обладнання на заводах, що розширили своє виробництво, простоюватиме (насамперед найменш ефективне обладнання), а це спричинить подальше зростання безробіття і подальше колапсування ринку. Той факт, що багато обладнання простоюватиме, означає, що значна частина капіталу стане непотрібною і що багато хто з капіталістів не зможе виконувати свої обов'язки. Відтак, розвиватиметься фінансова криза, що веде до повної стагнації у виробництві засобів виробництва тощо. Однак під час самої депресії (чи «кризи», за термінологією Маркса) визрівають умови для оздоровлення виробництва. Ці умови полягають у збільшенні промислової резервної армії, а отже, у згоді робітників на низьку заробітну платню. За дуже низького рівня заробітної платні виробництво стає прибутковим, навіть якщо ринкові ціни є надто низькими, і разом із початком виробництва капіталіст починає нагромаджувати капітал для купівлі обладнання. Поки заробітна платня досить низька, йому зрозуміло, що застосовувати нові машини (можливо, у міжчассі вже й вироблені), які призведуть до вивільнення робітників, все ще невигідно. Насамперед він радше купуватиме обладнання з метою розширення виробництва, що поступово оздоровить внутрішній ринок. І знову настане добробут, і ми повернемося на висхідні позиції. Таким чином, цикл завершується і процес починається спочатку.

У цьому й полягає марксистська теорія безробіття і економічного циклу (з деякими поправками). Як я й обіцяв, я не збираюся піддавати її критиці. Теорія економічного циклу — надто складна річ і, зрозуміло, що знаємо ми про неї зовсім недостатньо (в усякому разі я). Цілком можливо, що описана теорія є неповною. У ній недостатньо висвітлені такі, зокрема, важливі економічні аспекти, як існування грошової системи, базованої почасти на формуванні кредитів, а також на нагромадженні капіталу. Так чи так, але економічний цикл — це факт, від якого важко відмахнутися. Одна з найзначніших заслуг Маркса якраз і полягає в тому, що він підкреслив значення цього факту саме як соціальної проблеми. Проте хоча з усім цим і можна погодитися, однак Марксове пророцтво, яке він намагався обгрунтувати за допомогою теорії економічного циклу, все ж підлягає критиці. Передовсім він стверджував, що депресії нарощуватимуть масштаби і поглиблюватимуть страждання робітників, однак не наводить при цьому ніяких аргументів (окрім, хіба, теорії зниження норми прибутків, яку ми обговорюватимемо нижче). Якщо ми розглянемо реальні події, то змушені будемо сказати: якими б жахливими не були впливи безробіття, надто ж вплив психологічний, навіть у тих країнах, де робітники застраховані від нього, безперечно, що за часів Маркса страждання робітників були незмірно більші. Втім, це не основний з моїх висновків.

За часів Маркса ні в кого не виникало навіть гадки про способи державного втручання в економіку, яке нині називають «антициклічною політикою». Звичайно, така думка була абсолютно чужою для необмеженої капіталістичної системи. (Проте навіть за домарксових часів виникали сумніви і проводилося розслідування щодо правильності політики Англійського банку в період депресії29.) Втім, страхування на випадок безробіття якраз і означає втручання в економіку, що підвищує відповідальність держави і, можливо, веде до експериментів в антициклічній політиці. Я не наполягаю на тому, що такі експерименти обов'язково мають бути успішними (хоча вважаю, що, зрештою, ця проблема не така вже й складна і, зокрема, Швеція30 вже продемонструвала, що можна зробити в цьому напрямку). Однак я наполягаю на тому, що віра в неможливість ліквідації безробіття мирними засобами така ж догматична, як і численні фізичні докази (запропоновані людьми, котрі жили навіть пізніше від Маркса) того, що проблема повітроплавання ніколи не буде вирішена. Коли марксисти, як це вони інколи роблять, стверджують, ніби Маркс довів марність антициклічної політики й відповідних поміркованих засобів, вони просто кажуть неправду. Маркс досліджував необмежений капіталізм і ніколи не думав про інтервенціонізм, а тому ніколи не займався дослідженням систематичного втручання в економічний цикл і, тим більше, не висував доказів про неможливість такого втручання. Дивно, що ті самі люди, які обвинувачували капіталістів у відмові нести відповідальність за людські страждання, самі чинять украй безвідповідально, перешкоджаючи своїми догматичними твердженнями експериментам, які могли б навчити нас, як полегшити ці людські страждання (або стати господарями наших суспільних відносин, як сказав би Маркс), і як контролювати деякі небажані соціальні наслідки наших дій. Однак апологети марксизму зовсім не усвідомлюють того факту, що, захищаючи свої особисті інтереси, вони борються проти прогресу; вони не розуміють, що небезпека будь-якого руху подібного до марксизму полягає в тому, що дуже скоро цей рух починає виражати всі властиві йому інтереси і що крім матеріальних інтересів існують також інтелектуальні обов'язки.

Слід зазначити ще й інше. Як ми переконалися, Маркс вірив, що безробіття, по суті, було приналежністю капіталістичного механізму, функція якого полягала в утриманні низької заробітної платні й сприянні експлуатації найманих робітників, адже зубожіння стосується і тих, хто має роботу. В цьому і полягає головний пункт усієї схеми. Бо навіть якщо ми припустимо, що ця думка була справедливою для часів Маркса, то як пророцтво вона була цілковито спростована пізнішим досвідом. З часів Маркса життєвий рівень працюючих робітників зріс повсюдно, а (як підкреслював Паркес31 у своїй критиці Маркса) реальна заробітна платня працюючих робітників навіть має тенденцію до підвищення за часів депресії (так було, наприклад, під час останньої великої депресії) завдяки тому, що ціни знижувалися швидше від заробітної платні. Це — блискуче спростування теорії Маркса, передовсім тому, що доводить переважну роль підприємців, а не робітників, у витратах на страхування від безробіття, підприємців, які, отже, несли прямі збитки почерез безробіття, замість того, щоб побічно мати з нього прибутки, згідно з Марксовою схемою.

V

Жодна з обговорюваних досі марксистських теорій навіть не намагається висунути вагомі свідоцтва на користь того, що має вирішальне значення для першого кроку Марксового доказу, а саме — на користь того, що нагромадження капіталу утримує капіталіста під жорстким економічним тиском, який він, боячись власного розорення, перекладає на плечі робітників; відтак, капіталізм неможливо реформувати, його можна лише знищити. Спроба довести цю думку міститься в Марксовій теорії, в якій сформульовано закон тенденції норми прибутків до зниження.

Те, що Маркс називає нормою прибутку, відповідає рівневі зацікавленості капіталіста; це той відсоток усього вкладеного капіталу, що складає середньорічний розмір прибутку капіталіста. Маркс твердив, що ця норма має тенденцію до зниження завдяки швидкому зростанню капіталовкладень, адже вони мають накопичуватися набагато швидше, ніж прибутки можуть зростати.

Аргументи, за допомогою яких Маркс намагається це довести, досить-таки оригінальні. Як ми переконалися, капіталістична конкуренція змушує капіталістів до таких капіталовкладень, які підвищують продуктивність праці. Маркс погоджувався навіть із тим, що, підвищуючи таким чином продуктивність праці, капіталісти роблять велику послугу людству32: «Одна з цивілізаторських сторін капіталу полягає в тому, що він примушує до цієї додаткової праці таким способом і при таких умовах, які для розвитку продуктивних сил, суспільних відносин і для створення елементів вищої нової форми (hohere Neubildung] вигідніші, ніж при попередніх формах рабства, кріпосництва і т. д. ...Цей ступінь створює матеріальні засоби і зародок для відносин... [при яких] від продуктивності праці залежить, скільки споживної вартості виробляється протягом певного часу...» Однак ця послуга людству робиться капіталістами не лише всупереч їхнім бажанням. Дії, до яких їх змушує конкуренція, також суперечать їхнім власним інтересам, і на те існують свої причини.

Капітал будь-якого промисловця можна розділити на дві частини. Одна частина вкладена в землю, обладнання, сировину тощо, а інша використовується на заробітну платню. Першу частину Маркс називав «постійним капіталом», а другу — «змінним капіталом». Я вважаю таку термінологію не дуже вдалою, тому називатиму ці дві частини відповідно «нерухомим капіталом» і «капіталом, призначеним для заробітної платні». Згідно з Марксом, капіталіст може мати прибутки лише від експлуатації робітників, інакше кажучи, з капіталу, призначеного для заробітної платні. Нерухомий капітал є свого роду мертвим вантажем, який почерез конкуренцію капіталіст не тільки змушений нести, а й постійно збільшувати. Це збільшення, однак, не призводить до збільшення його прибутків. Такий бажаний для капіталіста ефект може дати лише збільшення капіталу, призначеного для заробітної платні. Однак загальна тенденція в напрямку підвищення продуктивності праці означає, що матеріальна частина капіталу підвищується відносно тієї його частини, що призначена для заробітної платні. Отже, увесь капітал також збільшується, але без відповідного збільшення прибутків, а це означає, що норма прибутку має знижуватися.