Розділ без назви (2)

В одному з попередніх розділів (розділ 9) я вже критикував цей утопічний і романтичний підхід до соціальної інженерії. Однак варто додати ще й те, що економічне втручання, нехай навіть поміркованими методами, які ми відстоюємо, веде до зростання державної влади. Отже, інтервенціонізм — річ украй небезпечна. Проте це не може бути вирішальним аргументом проти нього, бо державна влада завжди лишається небезпечним, але необхідним злом. Слід, однак, зважити на те, що, послабляючи нашу пильність і не зміцнюючи наші демократичні інститути, а відтак — через інтервенціоністське «планування» — надаючи більше влади державі, ми можемо втратити нашу свободу, а з нею втратити все, включаючи і «планування», бо з якого дива мають виконуватися плани добробуту людей, якщо ці люди не мають влади, аби їх підтримати. Надійну безпеку може дати лише свобода.

Отож, ми переконалися, що існує не лише парадокс свободи, а й парадокс державного планування. Запланувавши надто багато, надавши державі надмірної влади, можна втратити свободу і тим самим покласти край плануванню.

Такі міркування, всупереч утопічним чи холістським, навертають нас до нашого заклику про помірні методи соціальної інженерії і до нашої вимоги планування заходів по боротьбі з конкретним злом, а не для встановлення ідеального добра. Державне втручання має бути обмежене, що й випливає з реальної необхідності захисту свободи.

Однак твердити, що наші рішення мають бути зваженими, що нам слід пильнувати і не надавати державі більшої влади, ніж цього потребує захист свободи, недостатньо. Ці зауваження можуть лише порушити проблеми, але вони не вказують шляху до їх розв'язання. Можливо, навіть, що таких шляхів узагалі не існує, що набуття державою — чия сила порівняно з силами її громадян завжди загрозливо велика — нової економічної влади, унеможливлюватиме будь-який опір, адже ніхто ще не довів, що свободу можна зберегти, і ніхто не показав, як це можна зробити.

Можна згадати принагідно наші міркування з розділу 7 щодо проблеми контролю над політичною владою і парадокса свободи.

VII

Ми вже виявляли важливі відмінності між особистостями та інститутами (див. розд. 7), зазначаючи при цьому, що хоча політичні проблеми сьогодення і можуть вимагати особистих рішень, проте будь-яка довгострокова політика, надто ж будь-яка демократична довгострокова політика, має розроблятися у позаособистісних інститутах. Ми особливо наголошували на тому, що проблема контролю над правителями і перевірки їхньої влади є переважно проблемою інституціональною, проблемою планування інститутів контролю для запобігання тій значній шкоді, що її може заподіяти недобрий правитель.

Аналогічні міркування стосуються і проблеми контролю над економічною владою держави. Ми мусимо захищатися від зростаючої влади правителів, від особистостей та їх свавільства. Деякі типи інститутів можуть надавати необмежену владу, однак певні інститути можуть і віднімати її у певних осіб.

Переглянувши з цього приводу наше трудове законодавство, ми знайдемо там обидва типи інститутів. Переважна частина законів у цьому законодавстві надає виконавчим органам держави зовсім мало влади. Можливо, звичайно, що, приміром, державний чиновник може зловживати законами проти дитячої праці, аби залякати простака-громадянина. Однак небезпека такого зловживання надто несерйозна, порівняно з небезпекою, властивою законодавству, що надає правителям дискреційної влади, скажімо, влади над управлінням працею28. Так само й закон, що карає зловживання громадянина своєю власністю її конфіскацією, не можна порівнювати із законом, що надає правителям чи державним чиновникам право дискреційної влади або конфіскації власності громадян.

Отож, ми підступилися до відмінностей між двома абсолютно різними методами29, за допомогою яких держава може здійснювати своє економічне втручання. Перший із них полягає у плануванні «правової структури» протекціоністських інститутів (скажімо, законів, що обмежують владу власника тварин чи землі). Другий полягає у наданні державним органам достатньо обмеженої свободи дій, якщо це справді необхідно для досягнення поставленої правителем мети. Перший можна схарактеризувати як «інституціональне» чи «непряме» втручання, а другий — як «особистісне» або «пряме» втручання. (Звичайно, трапляються і проміжні випадки.)

З огляду на демократичний контроль, не може бути жодного сумніву в тому, який саме з двох методів приносить більше користі. Очевидною політикою будь-якого демократичного втручання є використання по можливості першого методу і обмеження користування другим методом на випадок, якщо перший застосувати неможливо. (Такі випадки трапляються. Класичним прикладом є бюджет — уособлення свободи дій міністра фінансів та його розуміння неупередженості і справедливості. Можливо, навіть, хоча і небажано, щоб заходи для пом'якшення наслідків циклічності економічного розвитку мали подібний характер.)

З огляду на поступову соціальну інженерію, різниця між зазначеними обома методами досить-таки суттєва. Лише перший, інституціональний, метод, спираючись на результати обговорень і досвіду, уможливлює якесь поліпшення. Лише він дозволяє застосувати метод спроб і помилок до нашої політичної діяльності. Цей метод — довготривалий, адже постійну правову структуру слід змінювати поступово, щоб уникнути непередбачених і небажаних наслідків, зміни в інших частинах структури тощо. Цей метод винятковий щодо розкриття (на базі досвіду й аналізу) того, що ми зробили насправді, втрутившись і переслідуючи певну мету. Дискреційні рішення правителів і державних чиновників перебувають поза межами цього методу, адже вони є короткостроковими, перехідними, день у день (у кращому разі — з року в рік) мінливими. Як правило (хоча бюджет у цьому випадку є винятком), їх навіть неможливо обговорювати публічно як через брак інформації, так і через неясність принципів, за якими вони приймаються. Якщо такі рішення й існують, вони ніколи не бувають інституціалізованими, а становлять частину внутрішньої чиновницької традиції. Перший метод можна схарактеризувати як раціональний, а другий — як ірраціональний — не тільки в цьому розумінні, а й в абсолютно іншому, значнішому. Окремий громадянин має знати і розуміти правову систему, тому планувати її слід зрозумілою. Вона не повинна бути несподіваною, адже має нести в соціальне життя фактор упевненості і безпеки. Якщо ця система підлягає змінам, то протягом перехідного періоду слід передбачати гарантії для тих індивідів, які складали свої плани з огляду на її стабільність.

Метод особистого втручання, всупереч першому методу, вносить у соціальне життя постійно зростаючий елемент непередбачуваності, а відтак, посилює відчуття ірраціональності і незахищеності. Дискреційна влада, одразу ж по введенні, має тенденцію до швидкого зростання, бо вимагає певних коригувань, а такі коригування дискреційних короткострокових рішень важко здійснити лише за допомогою інституційних заходів. Зазначена тенденція посилює ірраціональність системи, створює враження тіньової влади, а відтак, підштовхує до сприйняття змовницької теорії суспільства з усіма її наслідками — полюванням на єретиків, національною, соціальною і класовою ворожнечею.

Незважаючи на абсолютно сприйнятливі й очевидні переваги інституційного методу, застосовують його далеко не завжди. Таке несприймання, на мій погляд, викликане різними причинами. Одна з них полягає в необхідності, при застосуванні такого методу, реальної незалежності у виконанні довгострокових програм перегляду «правової структури». Однак найчастіше уряд живе лише сьогоднішнім днем, а дискреційна влада якраз і належить до такого способу життя, не кажучи вже про те, що політики взагалі схильні любити особисту владу як таку. Проте найголовніша причина полягає у нерозумінні різниці між указаними двома методами. Послідовники Платона, Гегеля і Маркса і не можуть цього розуміти. Вони ніколи не зрозуміють того, що одвічне запитання «Хто буде правителем?» давно слід замінити на більш реальне — «Як ми можемо його приборкати?»

VIII

Повертаючись до Марксової теорії безсилля політики і безсилля влади історичних сил, слід зазначити, що це таки вражаюча споруда. Ця теорія — прямий результат його соціального методу, його економічного історицизму, доктрини про залежність соціального і політичного розвитку від розвитку економічної системи або людського метаболізму. Тогочасний досвід Маркса, його гуманістичне обурення, потреба утішити пригноблених пророцтвом, вселити в них сподівання чи, радше, впевненість у перемозі — все це поєднано в одній грандіозній філософській системі, яку можна порівняти з холістськими системами Платона і Гегеля (аби переконатися, що вона таки їх перевершує). Лише через те, що він не був реакціонером, в історії філософії сказано про нього так мало, та й то переважно як про пропагандиста. Один із рецензентів «Капіталу» писав: «На перший погляд... Маркс великий ідеаліст-філософ, і до того ж в «німецькому», тобто поганому, значенні цього слова. Насправді ж він нескінченно більший реаліст, ніж усі його попередники...30» Він таки мав рацію. Маркс був останнім зодчим великих холістських систем. Нам слід потурбуватися, аби він і залишився ним, і не намагатися замінити його систему іншою Великою Системою. Нам не потрібен холізм. Нам потрібна поміркована, поступова соціальна інженерія.

На цьому я завершую критичний аналіз Марксової філософської методології соціальних наук, його економічного детермінізму і пророчого історицизму. Останнім випробуванням будь-якого методу є його практичне застосування і практичні результати. Тому я переходжу до більш детального дослідження основного результату його методу — пророцтва про майбутнє пришестя безкласового суспільства.

Пророцтво Маркса

Розділ 18. Прихід соціалізму

I