Розділ без назви (2)

Економічний історицизм — це метод, який Маркс застосував для аналізу невідворотних змін у нашому суспільстві. Згідно з Марксом, кожна окрема соціальна система має зруйнувати себе лише тому, що сама створює сили, які продукують у ній новий історичний період. Доскіпливий аналіз феодальної системи — періоду, що передував промисловій революції,— дозволив виявити сили, готові зруйнувати феодалізм і передбачити найхарактерніші риси нового періоду — капіталізму. Так само і аналіз розвитку капіталізму дозволяє виявити в ньому руйнівні сили і передбачити найхарактерніші риси нового історичного періоду, в якому ми живемо, адже безпідставно вважати, що капіталізм триватиме вічно. Навпаки, матеріальні умови виробництва, а заразом і спосіб людського життя, ніколи ще не змінювалися так швидко, як за капіталізму. Змінюючи таким чином свої основи, капіталізм змушений самозмінюватися і продукувати новий період в історії людства.

Згідно з методом Маркса, основні принципи якого обговорено вище, фундаментальні або сутнісні1 сили, що зруйнують чи змінять капіталізм, слід шукати в розвитку матеріальних засобів виробництва. Відкривши ці фундаментальні сили, можна простежити їхній вплив на соціальні відносини між класами, юридичну і правову системи.

Аналіз цих фундаментальних економічних сил і руйнівних тенденцій періоду, який Маркс називав «капіталізмом», був здійснений ним у «Капіталі» — головній праці всього його життя. Аналізований ним історичний період і економічні сили пов'язані із Західною Європою і, зокрема, Англією приблизно з середини XVIII ст. до 1867-го (року першого видання «Капіталу»), «...Кінцевою метою мого твору,— пояснював він у передмові2,— є відкриття економічного закону руху сучасного суспільства» для того, аби передбачити його долю. Іншою його метою3 було розвінчання апологетів капіталізму — економістів, які пояснювали закони капіталістичного способу виробництва невмолимими законами природи, подібно Берку, який стверджував: «Закони комерції — це закони природи, а відтак — закони Бога». На противагу цим, начебто невмолимим, законам, Маркс показав, що існують закони, які діють виключно в суспільстві, а саме — закони суспільного розвитку. Він намагався показати, що сповідувані економістами вічні й незмінні закони — це лише тимчасові регулятори, приречені на знищення разом із самим капіталізмом.

Історичне пророцтво Маркса можна характеризувати як злитий воєдино аргумент. У «Капіталі», однак, наведено лише (як я це називаю) «перший крок» цього аргументу — аналіз фундаментальних економічних сил капіталізму та їхнього впливу на відносини між класами. «Другий крок», що призводить до висновку про невідворотність соціальної революції, і «третій», що передбачає появу безкласового, тобто соціалістичного, суспільства, викладені стисло. У цьому розділі я насамперед чіткіше поясню, що я називаю трьома кроками Марксового аргументу, а далі детально розгляну третій крок. У двох наступних розділах я обговорюватиму спершу другий, а далі — перший кроки. Така перестановка — лише на користь детальному критичному розглядові; вона має привести нас до неупередженого сприйняття істинності посилань кожного кроку і цілковитої зосередженості на питанні про те, чи випливає висновок по кожному окремому крокові із посилань. Ось ці три кроки.

На першому кроці свого аргументу Маркс аналізує капіталістичний спосіб виробництва. Він відкриває тенденцію зростання продуктивності праці, пов'язану як з технічним удосконаленням, так і з тим, що він називає зростанням концентрації засобів виробництва. Відтак, він робить висновок, що в галузі суспільних відносин між класами ця тенденція має приводити до накопичення дедалі більших багатств у руках дедалі меншої кількості людей. Таким чином він висновує тенденцію до зростання багатства і злиденності — багатства правлячого класу буржуазії і злиденності класу, яким правлять, класу робітників. Цей перший крок ми розглянемо у розділі 20 («Капіталізм та його доля»).

На другому кроці аргументу висновки першого приймаються Марксом беззаперечно. Звідси він висновує, по-перше, що всі класи, окрім невеликої групки правлячої буржуазії і великого експлуатованого класу робітників, мають зникнути або стати несуттєвими; по-друге, що зростання протиріч між цими двома класами має привести до соціальної революції. Цей крок ми аналізуватимемо в розділі 19 («Соціальна революція»).

На третьому кроці аргументу висновки другого теж приймаються беззаперечно і робиться заключний висновок про те, що після перемоги робітників над буржуазією виникне суспільство, що складатиметься лише з одного класу, а тому — безкласове, суспільство без експлуатації, тобто соціалізм.

II

Я приступаюся тепер до обговорення третього кроку — пророцтва про прихід соціалізму.

Основні посилання цього кроку, що їх я критикуватиму в наступному розділі, а поки що лишаю неторкнутими, такі: розвиток капіталізму привів до зникнення всіх класів, крім двох — маленького буржуазного і величезного класу пролетарів; зубожіння пролетаріату змушує його повставати проти експлуататорів. Висновки: перший — у цій боротьбі робітники повинні перемогти; другий — знищивши буржуазію, вони повинні встановити безкласове суспільство, адже лишається тільки один клас.

Я готовий припустити, що перший висновок випливає з основних посилань (і ще з кількох несуттєвих, які ми опускаємо). Буржуазія не тільки нечисленна; власне її фізичне існування, її «метаболізм», залежить від пролетаріату. Експлуататор, нероба, без експлуатованого помирає; у будь-якому випадку, навіть знищуючи експлуатованих, він закінчує своє існування як нероба. Отож, він не може перемогти — щонайбільше розпочне тривалу боротьбу. З іншого боку, робітники у своєму матеріальному існуванні не залежать від експлуататора; піднявшись на боротьбу, вирішивши змінити існуючі порядки, робітники тим самим позбавляють експлуататора його суттєвої соціальної функції. Робітник може знищити свого класового ворога, не ризикуючи своїм власним існуванням. Відповідно, результат може бути лише один — буржуазія зникне.

Але чи випливає другий висновок із посилань? Невже перемога робітників насправді має привести до безкласового суспільства? Я так не вважаю. З того факту, що з двох класів залишиться один, зовсім не виходить утворення безкласового суспільства. Класи не схожі на індивідів, навіть якщо припустити деяку схожість між протиборством двох класів і протиборством двох індивідів. Єдність або солідарність класу, згідно з власним Марксовим аналізом, є частиною їх класової свідомості4, яка, в свою чергу, багато в чому походить із класової боротьби. У нас нема реальних підстав вважати, що після завершення боротьби проти спільного ворога індивіди, які складають пролетаріат, зберігатимуть свою класову єдність. Будь-який, прихований доти конфлікт між їхніми інтересами може розділити колишню єдність пролетаріату і розростися до нової класової боротьби. (За принципами діалектики тут згодом виникає нова антитеза, новий класовий антагонізм. Звичайно, діалектика — річ надто непевна і пристосовницька, і за її допомогою можна пояснити будь-що, а отже, і безкласове суспільство як діалектично необхідний синтез, що виникає у розвитку антитез5.)

Очевидно, розвиток суспільства полягає в тому, що ті, хто перебуватиме при владі в момент перемоги, тобто революційні вожді, які вижили у боротьбі за владу і після різноманітних політичних чисток, та їхні прибічники сформують Новий клас — новий правлячий клас нового суспільства, різновид аристократії або бюрократії6. Цілком імовірно також, що вони намагатимуться приховувати цей факт. При цьому найзручнішим для них буде збереження, наскільки це можливо, революційної ідеології з витратами на це чималих зусиль замість того, щоб витрачати час і сили для її знищення (як радив Парето всім правителям). Цілком можливо також, що вони зможуть уповні використати революційну ідеологію, якщо при цьому враховуватимуть і залучатимуть тенденції контрреволюційного розвитку. Таким чином, революційна ідеологія слугуватиме їм для апологетики того, як вони використовують владу, й одночасно, засобом її стабілізації, словом — новим «опіумом для народу».

Виходячи з Марксових посилань, станеться саме щось подібне до описаного вище. Проте мої завдання не охоплюють історичне пророцтво (чи інтерпретацію минулої історії багатьох революцій). Я лише хочу показати, що висновок Маркса, пророцтво про прихід безкласового суспільства, не випливає з його посилань. Третій крок Марксового аргументу слід визначити як необгрунтований.

Я не вважаю, що до цього треба щось додавати. Зокрема, мені здається неможливим передрікати, що соціалізм не настане, або твердити, що посилання аргументу свідчать про це надто розпливчасто й непевно. Наприклад, цілком можливо, що тривала боротьба й ентузіазм з приводу перемоги сприятимуть зміцненню відчуття солідарності доти, доки будуть встановлені закони, що запобігатимуть експлуатації й зловживанню владою. (Єдиною гарантією усунення експлуатації є встановлення інститутів демократичного контролю над правителями.) На мій погляд, шанси побудови такого суспільства багато в чому залежатимуть від вірності робітників ідеям соціалізму і свободи, а не безпосередньо інтересам свого класу. Є речі, які важко чи взагалі неможливо передбачити. З певністю можна сказати лише те, що класова боротьба не завжди зміцнює солідарність пригноблених. Існують як приклади такої солідарності і палкої відданості загальній справі, так і приклади того, коли ті чи інші групи робітників переслідують лише свої групові інтереси, навіть якщо ці інтереси конфліктують з інтересами інших робітників і з ідеєю солідарності пригноблених. Експлуатація може й не зникнути разом із буржуазією, адже цілком можливо, що певні групи робітників після перемоги одержать привілеї, рівноцінні до експлуатації ними менш удачливих груп7.

Як видно, існує багато різноманітних можливостей для історичного розвитку після переможної пролетарської революції, відповідно — багато можливостей для використання методу історичного пророцтва. Слід наголосити, зокрема, що було б не по-науковому заплющувати очі на якісь із цих можливостей тільки тому, що вони нам не до вподоби. Зрозуміло, що важко уникнути того, аби видавати бажане за дійсне, яким би позанауковим воно не здавалося. Слід визнати, що таке псевдонаукове пророцтво для багатьох людей є однією з форм утечі від реальності, від сучасної відповідальності до майбутнього раю. Це пророцтво доповнюється перебільшенням безпорадності індивіда перед лицем того, що називають всемогутніми і демонічними економічними силами сьогодення.

III

Якщо ми запізнаємося з цими силами трохи ближче і на грунті нашої сучасної економічної системи, то зрозуміємо, що наш теоретичний критицизм народжується з досвіду. Проте нам слід остерігатися всіляких перекручень в інтерпретації цього досвіду, подібних до марксистського пророкування про те, що лише «соціалізм» чи «комунізм» стане можливим наступником «капіталізму». Ні Маркс, ні хтось інший так і не довели, що соціалізм (у розумінні безкласового суспільства, тобто як «асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх»8) — це єдина альтернатива жорстокій експлуатації тієї системи, яку Маркс вперше описав століття тому (у 1845 році) і яку він назвав «капіталізмом»9. І справді якби хтось намагався довести, що соціалізм — це єдиний можливий наступник Марксового необмеженого «капіталізму», ми могли б спростувати його аргументи історичними фактами. Політика невтручання (laissez-faire) зникла безслідно і її не заступила соціалістична чи комуністична система, як їх розумів Маркс. Лише в Росії, на 1/7 частині Землі, можна знайти економічну систему, в якій, згідно з пророцтвом Маркса, засоби виробництва належать державі, чия політична могутність не виказує, однак (всупереч пророцтву Маркса), ніяких симптомів зникнення, а повсюдно на земній кулі політична влада почала здійснювати економічні функції. Необмежений капіталізм відкрив шлях до нового історичного періоду, до нашого періоду політичного інтервенціонізму, тобто економічного втручання держави. Інтервенціонізм набрав різноманітних форм: російський варіант, фашистська форма тоталітаризму, демократичний інтервенціонізм в Англії та Сполучених Штатах, «мала демократія» Швеції10, де технологія демократичного втручання держави в економіку досягла найвищого рівня. Розвиток, що привів до такого втручання, розпочався ще за часів Маркса з британського фабричного законодавства, першим успіхом якого було запровадження 48-годинного тижня, а згодом — страхування за безробіттям та інших форм соціального забезпечення. Було б украй абсурдно ототожнювати економічну систему сучасних демократій із системою Марксового «капіталізму». Це очевидно, якщо порівняти ці системи сучасної демократії з тим, про що йдеться у 10-ти пунктах Марксової програми комуністичної революції. Якщо опустити несуттєві пункти цієї програми (скажімо, «4. Конфіскація майна всіх емігрантів і заколотників»), то можна сказати, що в демократичних державах більшість із цих пунктів була повністю або значною мірою реалізована. Разом із тим, було здійснено дуже багато важливіших кроків (про застосування яких Маркс навіть і гадки не мав) у напрямку соціального захисту. Я нагадаю лише деякі пункти його програми: 2. Високий прогресивний податок. (Здійснено.) 3. Скасування права на успадкування. (У більшості реалізовано за допомогою значного податку на спадщину. В усякому разі, навряд чи можна бажати більшого.)

6. Централізація транспорту і засобів комунікації в руках держави. (Здійснено в Європі перед війною 1914 року з воєнних міркувань, без особливих результатів; цього досягла також більшість країн «малих демократій».) 7. Збільшення числа і розмірів державних фабрик, засобів виробництва... (Реалізовано в країнах «малої демократії», однак користь від такого заходу викликає сумніви.) 10. Громадське і безкоштовне виховання всіх дітей. Скасування дитячої фабричної праці в сучасних її формах... (Першу вимогу виконано у країнах «малої демократії» і, до певної міри, повсюдно; другу вимогу перевиконано.)

Деякі пункти Марксової програми не реалізовані в демократичних країнах11 (наприклад: «1. Експропріація земельної власності»). Тому марксисти справедливо вважають, що в цих країнах «соціалізм» не побудований. І якщо з цієї причини вони розглядають такі країни як усе ще «капіталістичні» у Марксовому розумінні, то цим лише виказують догматичний характер свого засновку про те, що іншої альтернативи не існує. З цього видно, наскільки можна бути осліпленим блиском сконструйованої системи. Марксизм — не тільки кепський поводир у майбутнє, він також позбавляє своїх послідовників можливості бачити те, що відбувається перед їхнім зором у даний історичний період, інколи навіть за їхньої участі.