Розділ без назви (2)

Тепер ми можемо підступитися до того, що, мабуть, є найкритичнішим пунктом як нашого аналізу, так і нашої критики марксизму, а саме: Марксової теорії держави і, як це не парадоксально, його теорії про безсилля будь-якої політики.

І

Теорію держави Маркса можна уявити, поєднавши висновки двох попередніх розділів. Правову чи юридично-політичну систему, тобто нав'язану державою систему правових інститутів, згідно з Марксом, слід розглядати як одну з надбудов, яка виникла над існуючими продуктивними силами економічної системи і яка ці сили виявляє. У зв'язку з цим Маркс говорить про «юридичну та політичну надбудову»1. Звичайно, це не єдиний спосіб виявлення економічної чи матеріальної дійсності і відповідних їй відносин між класами у світі ідеологій та ідей. Іншим прикладом такої надбудови, згідно з поглядами Маркса, може бути пануюча система моралі. На противагу правовій системі, вона не нав'язана державною владою, однак санкціонована ідеологією, створеною і контрольованою правлячим класом. Різниця між цими обома формами надбудови приблизно така ж, як між переконанням і присилуванням (як сказав би Платон2), причому держава, тобто правова і соціальна система, використовує саме присилування. Енгельс3 називав її «особливою силою для придушення», для спонукання підданих правлячими. «Політична влада у власному розумінні цього слова,— сказано у «Маніфесті Комуністичної партії»,— це організоване насильство одного класу для придушення іншого»4. Аналогічна характеристика подана Леніним: «За Марксом, держава є орган класового панування, орган пригноблення одного класу іншим, є створення «порядку», який узаконює і зміцнює це пригноблення...»5. Словом, держава — це лише частина механізму, за допомогою якого правлячий клас провадить свою боротьбу.

Перед тим, як перейти до розгляду наслідків такого розуміння держави, слід зазначити, що воно — це, почасти, інституціональна, а почасти, есенціоналістська теорія. Інституціональна вона там, де Маркс намагається визначити практичні функції правових інститутів у соціальному житті, а есенціоналістська — тому, що Маркс взагалі не досліджував варіанти цілей, яким ці інститути в принципі можуть служити (або для яких вони створені), і не розглядав, які інституціональні реформи необхідні для того, щоб поставити державу на службу тим цілям, які сам вважав бажаними. Замість того, щоб висувати вимоги чи пропозиції щодо бажаних ним функцій держави, правових інститутів чи уряду, Маркс запитував: «Що таке держава?», тобто намагався розкрити сутнісні функції правових інститутів. Як було показано раніше6, задовільної відповіді на такі типово есенціоналістські запитання бути не може. Втім, безперечно, що це питання узгоджується з есенціоналістським і метафізичним підходом Маркса, за яким сфера ідей і норм інтерпретується як вияв економічної реальності.

Які ж наслідки цієї теорії держави? Найважливішим є те, що вся політика, всі правові і політичні інститути, так само як вся політична боротьба, ніколи не можуть мати першорядного значення. Політика безсила. Вона ніколи не зможе докорінно переінакшити економічну реальність. Основним, ба навіть єдиним, завданням будь-якої освіченої політичної діяльності є спостереження за тим, аби зміни в юридично-політичній оболонці встигали за змінами в соціальній реальності, тобто в засобах виробництва і відносинах між класами; у такий спосіб можна уникнути тих труднощів, які можуть виникнути, якщо політика лишається далеко позаду цих змін. Інакше: політична діяльність — або лишається поверхневою, не обумовленою глибокою реальністю соціальної системи, і в цьому випадку рокованою на незначущість і неспроможність реально допомогти пригнобленим та експлуатованим; або вона стає виразником змін в економічному базисі та класовій ситуації і в цьому випадку набирає рис вулканічного виверження, цілковитої революції, яку тільки можна уявити в соціальній системі і чию жорстокість можна згодом пом'якшити, якщо не опиратися її вулканічним силам, тієї революції, яку, однак, неможливо ні викликати, ні припинити якоюсь політичною акцією.

Ці наслідки ще раз показують цілісність системи історицистського мислення Маркса. Якщо зважити на те, що лише кілька політичних рухів могли дорівнятися до марксизму у стимулюванні інтересу до політичної діяльності, то теорія фундаментального безсилля політики виглядає при цьому дещо парадоксально. (Щоправда, деякі марксисти можуть скористатися в цьому випадку одним із таких двох аргументів: у згаданій теорії політична акція все-таки має свою функцію, бо хоча робітнича партія своєю діяльністю не може покращити долю експлуатованих мас, однак її боротьба пробуджує класову свідомість, а відтак — готує ці маси до революції. Таким міг би бути аргумент радикального крила. Другий аргумент, що ним може скористатися помірковане крило, полягає у можливості існування таких історичних періодів, коли політична акція мала незаперечний успіх, а саме: коли сили обох протидіючих класів приблизно зрівноважені. Під час таких періодів політичні зусилля й енергія можуть стати вирішальними в досягненні суттєвого поліпшення життя робітників. Зрозуміло, що цей другий аргумент поступається деякими фундаментальними положеннями теорії, однак це закладене в ньому неусвідомлено, а отже, без знання суті справи.)

Слід зазначити, що, згідно з Марксовою теорією, робітнича партія, поки вона продовжує відігравати визначену їй роль і енергійно наполягати на вимогах робітників, убезпечена від значних політичних помилок, адже політичні помилки суттєво не впливають на об'єктивну класову ситуацію, а надто — на економічну діяльність, від якої, зрештою, все залежить.

Іншим важливим наслідком цієї теорії є те, що, в принципі, будь-який, навіть демократичний, уряд є диктатурою правлячого класу над тими, ким він править. «Сучасна державна влада,— проголошує «Маніфест Комуністичної партії»7,— це тільки комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії». Згідно з цією теорією, все, що ми називаємо демократією,— це таки форма класової диктатури, найзручніша в певній історичній ситуації. (Ця доктрина не зовсім узгоджується з вищезгаданою теорією поміркованого крила про класову зрівноваженість.) Так само як держава за капіталізму є диктатурою буржуазії, так і після соціальної революції вона спершу буде диктатурою пролетаріату. Однак ця пролетарська держава повинна втратити свою функцію, як тільки буде зламано опір колишньої буржуазії, адже пролетарська революція веде до однокласового, а отже, безкласового суспільства, де вже не може бути диктатури. Таким чином, позбавлена будь-яких функцій, держава має зникнути, за словами Енгельса, «вона відмирає»8.

II

Я надто далекий від того, аби захищати Марксову теорію держави. Його погляд на демократію і, зокрема, його теорія безсилля будь-якої політики здається мені не лише помилковою, а фатально помилковою. Слід визнати, однак, що за цими його жорстокими і заразом винахідливими теоріями стояв жорстокий і гнітючий досвід. І хоча Марксові, на мою думку, не вдалося пізнати майбутнє, яке він конче бажав передбачити, мені здається, що навіть його помилкові теорії є доказом його проникливого соціологічного погляду на тогочасні умови, його незламного гуманізму і відчуття справедливості.

Незважаючи на абстрактний і філософський характер, Марксова теорія держави — це, безперечно, просвітницька інтерпретація історичного періоду, в якому він жив, це, зрештою, логічна думка про те, що так звана «промислова революція» розвивається передовсім як революція «матеріальних засобів виробництва», тобто машинної техніки; що згодом це призвело до перетворення класової структури суспільства, а відтак — до нової соціальної системи; що політичні революції та інші перетворення правової системи — це лише третій крок. І хоча ця марксистська інтерпретація «зростання капіталізму» заперечувалася істориками, котрі змогли розкрити деякі її глибокі підвалини (що для Маркса, мабуть, і не було несподіванкою, хоча підривало його теорію9), все ж навряд чи можна сумніватися в цінності цієї інтерпретації як першого наближення до суті справи і як допомоги послідовникам у цій галузі. Незважаючи на те, що деякі явища, які вивчав Маркс, були виплекані законодавчими заходами і лише завдяки їм могли існувати (як це визнавав і сам Маркс10), саме він уперше поставив питання про вплив економічного розвитку і економічних інтересів на законодавство і про функцію законодавчих заходів як знаряддя класової боротьби, надто ж як знаряддя для створення «надлишкового населення», а заразом і промислового пролетаріату.

У багатьох місцях своїх творів Маркс дає нам зрозуміти, що роздуми зміцнили його впевненість у тому, що юридично-політична система — це лише «надбудова»11 над соціальною, тобто економічною системою. І хоча ця теорія звичайно ж була спростована наступним досвідом12, вона лишається не тільки цікавою, але, я певен, і такою, що має зерно істини.

Історичний досвід Маркса вплинув як на його бачення зв'язків між економічною і політичною системами, так, зокрема, і на його бачення лібералізму і демократії, які він вважав лише масками для диктатури буржуазії, саме на те бачення, що було інтерпретацією тогочасної соціальної ситуації і що здавалося йому цілком вірогідним, бо підтверджувалося сумним досвідом. Маркс (особливо замолоду) жив у період найбезсоромнішої і жорстокої експлуатації. І цю безсоромну експлуатацію цинічно захищали лицемірні апологети, котрі апелювали до принципу свободи людини, до права людини визначати свою власну долю і вільно укладати будь-яку угоду, яку вона вважає сприятливою для своїх інтересів.

Користуючись лозунгом «рівної та вільної конкуренції для всіх», тогочасний необмежений капіталізм успішно протистояв будь-якому трудовому законодавству аж до 1833 року, а ще протягом багатьох років — його практичному втіленню13.

Наслідком цього було спустошене і злиденне життя, яке навряд чи можна уявити сьогодні. Надто великі страждання випали на долю жінок і дітей. Ось два приклади, запозичені з «Капіталу» Маркса: «Вільям Вуд, дев'яти років, «почав працювати, коли йому було 7 років і 10 місяців»... Він приходить щодня о 6 годині ранку і закінчує приблизно о 9 годині вечора». «Отже, п'ятнадцять годин праці для семирічної дитини!» — вигукує офіційний звіт14 комісії з дитячої роботи 1863 року. Інші діти мусили починати роботу о 4 годині ранку чи працювати всю ніч до 6 години ранку, і часто навіть дітей лише шести років приневолювали до щоденної важкої праці протягом 15 годин. «Мері Анн Уоклі пропрацювала без перерви 26 1/2 години разом із 60 іншими дівчатами, по 30 чоловік у кімнаті... Лікар, пан Кіз, покликаний надто пізно до її смертного одра, засвідчив перед «Со» («присяжними по огляду трупів») просто: «Мері Анн Уоклі померла внаслідок того, що вона спала в надто тісному, погано вентильованому приміщенні». Щоб дати лікареві урок хорошого тону, «Со» у відповідь на його свідчення заявили: «Вона померла від удару, але є підстава побоюватись, що її смерть могла бути прискорена надмірною працею у переповненій майстерні»15.

Такими були умови життя робітничого класу навіть у 1863 році, коли Маркс писав «Капітал». Його палкий протест проти цих злочинів, до яких тоді ставилися досить терпимо, а часом навіть захищали не лише професійні економісти, а й церковники, назавжди забезпечує Марксу місце в ряду визволителів людства.

З огляду на цей досвід, не дивно, що Маркс був не вельми високої думки про лібералізм і що в парламентській демократії він убачав-таки замасковану диктатуру буржуазії. Йому легко було інтерпретувати ці факти як такі, що підтверджують його власні аналізи відносин між правовою і соціальною системами. Згідно з правовою системою, рівність і свобода, зрештою, майже встановлені. Але якими вони були насправді! Отож, не слід винуватити Маркса за те, що він наполягав на виключній «реальності» економічних факторів, а правову систему вважав лише надбудовою, прикриттям цієї реальності і засобом класового панування.

У «Капіталі» досить чітко розроблена відмінність між правовою і соціальною системами. В одній з його теоретичних частин (детальніше розглянутій у розділі 20) Маркс аналізує капіталістичну економічну систему, користуючись спрощеним й ідеалізованим припущенням, згідно з яким правова система в усіх відношеннях є досконалою. Він припускає, що свобода, рівність перед законом, справедливість гарантовані кожному і привілейованих відносно закону класів не існує. Більше того, він припускає, що навіть економічна галузь позбавлена будь-якого «грабунку», що «справедлива» ціна сплачується за всі товари, включаючи і робочу силу, яку робітник продає капіталістові на ринку праці. Ціна на всі ці товари є «справедливою» в тому розумінні, що всі товари продаються і купуються пропорційно середній кількості праці, необхідній для їх вироблення (або, користуючись термінологією Маркса, продаються і купуються відповідно до їхньої справжньої «вартості»16). Звісно, Маркс знав, що все це надто спрощений погляд, адже, на його думку, з робітниками майже ніколи не поводилися чесно, точніше — їх завжди обманювали. Проте, виходячи навіть із такого ідеалізованого погляду, він намагався показати, що і в такій досконалій правовій системі економічна система має функціонувати так, аби робітники не змогли скористатися своєю свободою. Незважаючи на всю цю «справедливість», вони були б анітрохи не кращими від рабів17, бо якщо вони бідні, то на ринку праці можуть продавати лише самих себе, своїх дружин і дітей рівно за стільки, скільки необхідно для відтворення їх робочої сили. Інакше: за свою робочу силу вони одержать не більше, ніж потрібно для убогого існування. Це засвідчує, що експлуатація — не просто грабунок. Її не можна позбутися лише правовими засобами. (Міркування Прудона про те, що «власність — це грабунок» — надто поверхневі18.)

З усього цього Маркс виснував, що робітники не можуть покладати великих надій на поліпшення правової системи, яка, як це відомо кожному, однаково наділяє багатія і бідняка свободою спати на лавці в парку і однаково загрожує обом покаранням за спробу жити «без очевидних засобів до існування». Таким чином, Маркс дійшов того, що (мовою Гегеля) можна назвати відмінністю між формальною і матеріальною свободою. Формальної19 або правової свободи, яку Маркс, проте, не поціновував низько, виявляється зовсім не досить, щоб забезпечити нам свободу, яку він вважав метою історичного розвитку людства. Справді реальною виявляється економічна або матеріальна свобода. Її можна досягти лише звільнивши всіх од важкої праці. «Скорочення робочого дня — головна умова» такого звільнення.

III