Розділ без назви (2)

Усе це виразніше проявляється на ранніх періодах соціального розвитку, тобто в закритих суспільствах, де свідоме проектування інститутів було справою винятковою, якщо взагалі існувало. Нині ситуація змінюється завдяки поступовому накопиченню наших знань про суспільство, тобто завдяки вивченню непередбачуваних наслідків наших планів і дій, а в майбутньому люди навіть зможуть стати свідомими творцями відкритого суспільства, а тому, значною мірою, і власної долі. (Маркс передбачав таку можливість, про що йтиметься у наступному розділі.) Все це почасти залежить від рівня нашого пізнання, адже, хоча ми і можемо навчитися передбачати деякі з неумисних наслідків наших дій (у чому й полягає головна мета всієї соціальної технології), все ж досить багато залишиться поза нашим баченням.

На мою думку, сам той факт, що психологізм змушений вдаватися до ідеї психологічного походження суспільства, є вирішальним аргументом проти нього. Але й це ще не все. Найдошкульніша критика психологізму полягає, мабуть, у тому, що він неспроможний зрозуміти головного завдання суспільних наук.

Це завдання — не в пророкуванні майбутнього історичного розвитку, як вважають історицисти, а, радше, у відкритті й поясненні малозрозумілих залежностей у соціальній галузі, тобто розкритті перешкод на шляху соціальної діяльності, вивченні, так би мовити, незграбності, крихкості чи гнучкості соціального матеріалу, його опору нашим намаганням сформувати його і працювати з ним.

Щоб унаочнити цю мою тезу, я коротко опишу досить поширену теорію, яка розуміє мету суспільних наук зовсім інакше, ніж має бути в самих цих науках. Я називаю її «змовницькою теорією суспільства». Згідно з цією теорією, пояснення соціального явища полягає у розкритті осіб чи груп, зацікавлених у появі такого явища (часом це таємний інтерес, який спочатку слід викрити), котрі запланували його і змовилися, аби його втілити.

Зрозуміло, що такий погляд на мету суспільних наук виникає з хибних переконань у тому, що всі явища в суспільстві, зокрема такі як війна, безробіття, злидні, дефіцит, до яких люди, як правило, ставляться негативно,— це результат цілеспрямованої діяльності певних сильних індивідів або груп. Теорія ця досить поширена; вона давніша за історицизм (що, як зрозуміло з його найдавнішої теїстичної форми, сам походить із теорії змови). У сучасній формі вона, подібно до сучасного історицизму і сучасних установок щодо «природних законів», є типовим наслідком секуляризації релігійних марновірностей. Віра в гомерівських богів, змовами яких пояснювали історію Троянської війни, вже минула. Боги вигнані. А їхнє місце посіли сильні особистості або групи, злостивість яких і спричинює все те зло, від якого ми потерпаємо; ними можуть бути сіонські мудреці, монополісти, капіталісти або імперіалісти.

Я не кажу, що змов не буває взагалі. Навпаки, це типове соціальне явище. Змови набирають ваги, наприклад, тоді, коли до влади приходять люди, котрі вірять у теорію змов. При цьому люди, які щиро вірять, що знають, як створити рай на землі,— більше схильні до теорії змов і укладають контрзмову проти неіснуючих змовників, бо єдиним поясненням їхніх невдач у створенні раю є підступність Диявола, котрий опікується переважно створенням пекла.

Слід визнати, що змови таки існують. Однак слід визнати і той важливий факт, що успішливими бувають лише деякі з них. Змовники не часто користуються плодами своєї змови.

Чому так виходить? Чому наслідки надто відрізняються від задумів? Та тому, що існує змова чи не існує — все це звичайнісінькі випадки з життя суспільства. Суспільне життя — це не випробовування сил різних протидіючих груп, а діяльність у межах більше або менше гнучких чи крихких структур інститутів і традицій та їх творення безвідносно до будь-яких свідомих протидій, безліч несподіваних реакцій у цих структурах, реакцій, що їх взагалі неможливо передбачити.

Намагатися аналізувати ці реакції і по можливості завбачувати їх — у цьому, я певен, і полягає основне завдання суспільних наук. Аналізувати несподівані соціальні наслідки умисних людських дій, ті наслідки, значенням яких, як уже зазначалося, нехтує як теорія змов, так і психологізм. Дія, що повністю відповідає задуму, не створює проблем для науки про суспільство (за винятком того, коли необхідно пояснити, чому саме в цьому окремому випадку не виникло несподіваних наслідків). Прикладом, що унаочнює ідею про несподіваність наслідків нашої діяльності, може бути найпростіша економічна діяльність. Якщо людина дуже хоче купити будинок, то, зрозуміло, що не бажає, аби ринкові ціни на них зростали. Однак уже сама поява її на ринку призводить до такого зростання. Це зауваження стосується і продавця. Можна взяти приклад і з іншої галузі, скажімо, коли людина захотіла застрахувати своє життя. У цьому випадку вона навряд чи буде свідомо підбивати якихось людей вкладати їхні гроші до страхових компаній. Однак чинить вона саме так. З цього зрозуміло, що не всі наслідки нашої діяльності завбачувані, а, відповідно, і змовницька теорія суспільства не може бути правдивою, адже згідно з нею всі результати, навіть і ті, що на перший погляд видаються наслідками чиєїсь діяльності, є результатами саме запланованих дій людей, зацікавлених у цих результатах.

Наведені приклади не спростовують психологізму так легко, як змовницької теорії, адже можна заперечити, що, мовляв, саме поінформованістю продавця про присутність покупця на ринку і його сподіваннями на одержання вищої ціни — інакше: психологічними факторами — пояснюються описані наслідки. І це дійсно так. Проте не слід забувати, що ця поінформованість і ці сподівання не закорінені безпосередньо в людській природі, а, в свою чергу, пояснюються в термінах соціальної ситуації — ринкової ситуації.

Соціальна ситуація не зводиться до мотивів і загальних законів «людської природи». Втручання певних «властивостей людської природи», таких як наша піддатливість пропаганді, дійсно можуть інколи призвести до відхилення від зазначеної економічної поведінки. Крім того, якщо соціальна ситуація відрізняється від розглянутої, то, можливо, що самим актом купівлі споживач може зробити внесок у зниження ціни товару, наприклад, зробивши прибутковішим його масове виробництво. І хоча цей ефект спонукатиме його інтерес як споживача, він може бути таким же мимовільним, як і протилежний, причому за тотожних психологічних умов. Зрозуміло, отже, що соціальні ситуації в суспільстві, які можуть призвести до таких надто різних небажаних або несподіваних наслідків, має вивчати наука про суспільство, вільна від марновірностей про імператив «ніколи не вводити жодних узагальнень... до соціальної науки, поки не проясниться їхнє підґрунтя в людській природі...» — як зазначав Мілль12. Такі ситуації має вивчати автономна наука гро суспільство.

Продовжуючи аргументацію проти психологізму, слід відмітити, що людську діяльність багато в чому можна пояснити в термінах тієї ситуації, в якій вона відбувається. Зрозуміло, самими лише термінами ситуації її не поясниш. Пояснення того, в який спосіб людина, переходячи вулицю, уникає автомобілів, що мчать на неї, може вийти за межі самої ситуації і бути віднесене на рахунок її мотивів, «інстинкту самозбереження» чи бажання запобігти болю тощо. Однак ця «психологічна» частина пояснення найчастіше виявляється тривіальною порівняно з детальною детермінацією її дій тим, що можна назвати «логікою ситуації». Крім того, залучити до опису ситуації всі психологічні фактори просто неможливо. Аналіз ситуації, ситуаційна логіка відіграють у соціальному житті, так само як і в соціальних науках, досить значну роль. Це, по суті, метод економічного аналізу. Щоб навести приклад не з економічної галузі, я звернуся до «логіки влади»,13 якою можна скористатися для пояснення діяльності як політиків, що перебувають при владі, так і певних політичних інститутів. Метод застосування ситуаційної логіки до наук про суспільство не грунтується на жодних психологічних припущеннях стосовно раціональності (або ірраціональності) «людської природи». Навпаки, коли ми говоримо про «раціональну поведінку», то маємо на увазі поведінку, адекватну чи неадекватну логіці ситуації. По суті, психологічний аналіз учинку в термінах цього (раціональних чи ірраціональних) мотивів передбачає,— як зазначив Макс Вебер14,— те, що ми вже маємо певну норму, за якою можна визначити, що в даній ситуації раціональне.

Мої аргументи проти психологізму вимагають адекватного тлумачення15. Вони не означають, що психологічні дослідження і відкриття небагато важать для вченого, котрий вивчає суспільство. Стосовно політичної науки, ніхто не заперечуватиме значення таких психологічних чинників, як жадання влади і різних невротичних явищ, пов'язаних із ним. Однак «жадання влади» — поняття, безперечно, і соціальне, і психологічне, адже не слід забувати, що, коли ми вивчаємо, скажімо, його перші дитячі прояви, то робимо це в межах певного соціального інституту, наприклад, інституту нашої сучасної сім'ї (сім'я ескімосів може спородити зовсім інші явища). Ще один психологічний факт, не менш важливий для соціології, який ставить ґрунтовні політичні та інституційні проблеми, полягає в тому, що для багатьох людей життя в племені або в «угрупованні» близькому до племені емоційно необхідне (зокрема, це стосується молоді, яка, очевидно завдяки паралелізму онтогенетичного і філогенетичного розвитку, мабуть, повинна пройти через племінну стадію чи стадію «американських індіанців»). Те, що критикуючи психологізм, я не збираюся критикувати всі психологічні визначення, видно вже з того, як саме я використовую (у розділі 10) таке поняття як «напруга цивілізації», в якому почасти уособлена непогамована емоційна потреба. Воно пов'язане з певними відчуттями неспокою і тому належить до психологічних понять. Проте водночас це і соціологічне поняття, адже воно характеризує відчуття неспокою не лише як неприємність чи нестабільність, але пов'язує його також і з певною соціальною ситуацією, з контрастами відкритого і закритого суспільства. (Аналогічний статус мають багато психологічних понять, таких як, скажімо, амбіція чи кохання.) Не слід також забувати про значні заслуги психологізму в захисті методологічного індивідуалізму і опозиції методологічному колективізму. Справа в тому, що психологізм обґрунтовує важливу концепцію про те, що всі соціальні інститути слід розглядати як результат рішень, дій, установок тощо окремих людей, і тому не слід ніколи задовольнятися поясненнями в термінах так званих «колективів» (держав, націй, рас тощо). Помилка психологізму полягає в припущенні того, що цей методологічний індивідуалізм у галузі суспільних наук тягне за собою програму зведення всіх суспільних явищ та соціальних закономірностей до явищ і законів психологічних. Небезпека такого припущення, як видно,— у його схильності до історицизму. Необґрунтованість його зрозуміла із необхідності використання в соціальних науках теорії несподіваних соціальних наслідків нашої діяльності та з того, що я описав як логіку соціальних ситуацій.

Захищаючи і розвиваючи погляди Маркса, згідно з якими проблеми суспільства не можуть зводитися до проблем «людської природи», я дозволив собі вийти за межі суто Марксової аргументації. Маркс не говорив про «психологізм» і не критикував його систематично. Вираз Маркса, цитований на початку даного розділу, не стосується безпосередньо Мілля. Пафос цього виразу спрямований, радше, проти «ідеалізму» в його гегельянській формі. Втім, торкаючись проблеми психологічної природи суспільства, можна зазначити, що психологізм Мілля збігається з ідеалістичною теорією, проти якої боровся Маркс16. Проте сталося так, що під впливом іншого елемента гегельянства — гегелівського платонізованого колективізму, його теорії про те, що держава і нація «реальніші», ніж індивід, котрий завдячує їм усім, що має,— Маркс дійшов висновків, викладених у цьому розділі. (Приклад того, як навіть із абсурдної філософської теорії можна інколи добути цінні думки.) Отож, історично Маркс розвинув певні погляди Гегеля щодо зверхності суспільства над індивідом і використав їх як аргументи проти інших поглядів Гегеля. А що я вважаю Мілля достойнішим опонентом Маркса, аніж Гегель, то не дотримувався історії ідей Маркса, а намагався розвинути їх у формі аргументів проти Мілля.

Розділ 15. Економічний історицизм

Уявлення про Маркса, яке склалося з попередніх розділів, може здивувати як деяких марксистів, так і деяких немарксистів, адже багато хто, здається, бачить його зовсім іншим. Вони вважають, що Маркс учив про всеохопний вплив економічних мотивів у житті людей і успішно пояснив їх усевладну могутність, показавши, що «переважною потребою людини є добування засобів для життя»1, а отже, продемонстрував фундаментальне значення таких категорій, як мотив зиску або мотив класового інтересу для діяльності не лише індивідів, а й соціальних груп. Він показав також, як використовувати ці категорії для пояснення історичного розвитку. Дехто справді вважає, що квінтесенцією марксизму є доктрина, за якою економічні мотиви й, особливо класовий інтерес — це рушійна сила історії, а сама доктрина точно відповідає «матеріалістичній інтерпретації історії» або «історичному матеріалізму» — назві, за допомогою якої Маркс і Енгельс намагались охарактеризувати суть свого вчення.

Такі погляди надто поширені, однак я певен, що подібна інтерпретація Марксового вчення — помилкова. Тих, хто захоплюється Марксом саме за ці його погляди, можна назвати вульгарними марксистами (відповідно до ярлика «вульгарний економіст», яким Маркс наділяв деяких своїх опонентів2). Звичайний вульгарний марксист вірить у те, що марксизм розкриває зловісні таємниці суспільного життя, показуючи ті потаємні мотиви жадоби й пристрасті до матеріальних набутків, які живлять сили, приховані за лаштунками історії. Для задоволення свого ницого жадання зиску ці сили підступно і свідомо породжують війни, депресії, безробіття, голод посеред достатку та всі інші форми соціального убозтва. (Вульгарний марксист інколи серйозно непокоїться проблемою узгодження тверджень Маркса, Фройда та Адлера, і якщо не спиниться на комусь із цих трьох, то може вирішити, очевидно, що голод, любов і жадання влади3 — це три великі потаємні мотиви людської природи, висвітлені Марксом, Фройдом і Адлером — трьома великими творцями філософії сучасної людини...)

Безвідносно до спроможності і привабливості цих поглядів, вони все ж мають дуже мало спільного з тією доктриною, яку Маркс називав «історичним матеріалізмом». Слід зазначити, що він інколи говорив про такі психологічні явища як пожадливість, мотив зиску тощо, однак ніколи не використовував їх для пояснення історії. Він інтерпретував їх, радше, як симптоми розпадницького впливу соціальної системи, тобто системи інститутів, розвинутої протягом історичного розвитку, як результат, а не причину розпаду, як наслідки, а не рушійні сили історії. Так чи так, але Маркс убачив у таких явищах як війна, депресія, безробіття, голод посеред достатку не результат підступної змови з боку «великого бізнесу» чи «імперіалістичних паліїв війни», а небажані соціальні наслідки діяльності, спрямованої зовсім на інше тими, хто заплутався в тенетах соціальної системи. Він дивився на людей-акторів на сцені історії, включаючи й «великих», як на простих маріонеток, керованих економічними нитками — історичними силами, над якими вони не владні.«Сцена історії,— учив він,— всаджена в соціальну систему, що пов'язує нас усіх; вона всаджена в царство необхідності». (Однак свого часу маріонетки зруйнують цю систему і здобудуть «царство свободи».)

Цю доктрину Маркса більшість його послідовників відкидали, можливо, з пропагандистських причин, а, можливо, через її незрозумілість. Натомість, цю винахідливу і досить оригінальну доктрину Маркса багато в чому заступила теорія змови, що її визнали вульгарні марксисти. По суті, це був інтелектуальний занепад, зсування з рівня «Капіталу» на рівень «Міфа XX століття».

Втім, такою, власне, і була Марксова філософія історії, яку звично називають «історичним матеріалізмом». Вона стане головною темою наступних розділів. У цьому розділі я в загальних рисах поясню її «матеріалістичний» чи економічний аспект; далі детальніше змалюю роль класової боротьби і класового інтересу, а також марксистську концепцію «соціальної системи».