Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Якби це було зроблено вчасно і всіма засобами, як і планувалося, тоді б, можливо, операція вдалася.

Наступного дня 80 чоловік, здається, з 6-ї роти 93-ї бригади, так само наскоком хотіли взяти позиції бойовиків. Їм вдалося просунутися трохи далі. Але в результаті всього за 45 хвилин половина їхньої роти стала «двохсотими» і «трьохсотими».

«На весь аеропорт було максимум три-чотири офіцери»

— Скажу вам чесно, командування зі штабу взагалі ніколи в аеропорту не було. Коли ми тільки прибули в термінал, зранку почався штурм. На той момент за головного був «Спартак», старший лейтенант 79-ї бригади. Не було ані майорів, ані підполковників, тим паче зі штабу. В основному там несли службу сержанти, які були старші на секторах і позиціях. З офіцерів із кожного підрозділу там були хіба що старший лейтенант, максимум капітан. На весь аеропорт було максимум три-чотири офіцери.

Ваня «Голівуд», сержант 2-го взводу 1-ї роти на бойовій позиції. Фото: Руслан Боровик

Після того як аеропорт був розбитий і наш батальйон був деморалізований, взводами і ротами керували сержанти й солдати. Лише «Біба» та «Красота» зуміли нас зібрати, організувати оборону й не пустити бойовиків далі аеропорту. Від Авдіївки до Мар’їнки зайняли позиції ми. От вони були компетентні — знали обстановку, знали людей, знали, як це все робиться. Зуміли налагодити зв’язок між підрозділами 91-ї бригади, «Правого сектору» та 11-го батальйону територіальної оборони.

«Ворог завжди був на крок попереду нас»

— Ворог завжди був на крок попереду нас. Ті задачі, які ставилися, були несвоєчасними. Вище командування дуже повільно реагувало на обставини. Багато офіцерів некомпетентні й не відповідають своїй посаді.

В Україні армія багато років існувала на папері, разом з паркетними генералами. А коли прийшла війна, ніхто не знав, що робити.

Я зробив висновки: керівництво не знало обстановки, розвідка не велася належним чином. Вони діяли, покладаючись на свій розсуд, інтуїцію й логіку, не слухаючи того, що ми їм передавали. А так робити не можна.

Крім того, бойовики знали практично про всі наші задачі. Під час перемир’я була заміна ротацій в аеропорту. Коли виходили через їхні блокпости, вони все перевіряли. У результаті було втрачено декілька радіостанцій. Зазвичай у таких випадках зв’язок перепрошивають. Але цього не зробили, тому, ясна річ, вони все чули і практично скрізь нас чекали.

Знищений «Урал» на першому поверсі нового термінала ДАП. Фото: Руслан Боровик

Основні проблеми — зв’язок та неналежна артпідготовка

— Бувало, я сідаю в БМП, а механік-водій запитує: «Куди їхати?» Розумієте, не всім була поставлена конкретна задача. Перш ніж виконувати серйозні операції, кожен солдат мав знати свою задачу. Механіку сказали кудись ви­їхати, а куди — незрозуміло. Цього не повинно було бути.

Тим паче в той час там уже не були прості «сборища ополчєнцев» — були підрозділи морської піхоти; пізніше, у лютому, вони штурмували одну з наших позицій. Багато людей загинуло, зокрема з їхнього боку — усі були з «якорами».

Озброєння

— Із озброєнням в цілому в нас усе було в порядку. На початку не вистачало тепловізорів. Але волонтери забезпечили нас нічними «очами», коли ми заходили в термінал. Боєприпаси теж були. Інше питання, що не завжди їх можна було туди поставити. Привезли броню на МТЛБ, прив’язали догори, а зняти її звідти було проблематично. З верхніх поверхів одразу починали закидати гранатами. Окрім того, доставити її в саме приміщення теж було важко.

У таких підрозділів, як наш, має бути швидка мобільна бронетехніка, як БТР і БМП. У нас вони були, але зразка радянських часів. Вони довго стояли на консервації, не їздили, напевно, років 30. Звичайно, з ними були проблеми. Ті ж БТР, які виїжджали на допомогу бронегрупам в район аеропорту, часто просто не доїжджали з технічних причин.

Склад зброї і харчів на другому поверсі нового термінала. Фото: Руслан Боровик

«Жалкую, що не відзняв більше цікавих моментів»

— Ми заходили в аеропорт і виходили звідти по злітній смузі. Туди й назад пробивалися під обстрілами ПТУР і крупнокаліберних кулеметів. Але ніхто з бойовиків у мене не влучав, тому камера відносно ціла. Вона зі мною була і при штурмі «будинку з хрестом» (монастир неподалік від аеропорту. — Ред.), і навіть у госпіталі.

Боєць 74-го розвідбату «Рекс» заряджає гранатомет. Фото: Руслан Боровик

Я не зовсім задоволений фотографіями, які зробив в аеропорту. Бо багато чого я міг сфотографувати краще. У перші три дні, коли ми приїхали, бойовики взяли старий термінал. Тоді ж почали закидати нас у новому терміналі з більшою силою.

Руслан Боровик з котом, який жив із захисниками ДАП

Під час бою було багато цікавих моментів. Іноді я переривався і робив декілька кадрів. Пам’ятаю, під час бою я відстріляв магазин, відійшов перезарядити автомат. Потім відклав його на хвилину й дістав камеру — встиг зробити буквально один кадр. У цей час мене якраз помітив командир — зрозуміло, він мене ледь не ногами почав пинати. Тоді всі були на нервах. Бували моменти, камеру взагалі хотіли забрати й розбити, але я знаходив потрібні слова, і після цього мене залишали в спокої.