Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Декілька чоловік, які більш-менш вціліли, не встигли у всій цій метушні влізти на БТР і залишилися з нами. І слава Богу, що вони не поїхали, без них узагалі була би жесть. Нас п’ять чоловік, ми фактично на передовій, і в нас не вистачає людей, щоб навіть усі пости обставити. До того ж ми не знали периметра, не могли орієнтуватися в темряві. Нас просили протриматися до ранку, казали, надішлють підмогу. Потім сказали, що техніка не може проїхати, бо все обстрілюється.

«Я просто пообіцяв собі нікого не залишати на полі бою»

— Коли слідкував за територією, побачив через тепловізор два тіла в полі. Якщо чоловік мертвий, він білого кольору, живий — жовтого. Не рухаються, але й не мертві, бо дух виходить. Я розумію, що хлопці поранені, їх треба забрати. Інакше до ранку не доживуть або ще гірше — їх заберуть сепари й за тіла вимагатимуть гроші. І це найслабше, що вони можуть зробити.

З голови не виходить одна картинка. Коли ми з 93-ю бригадою зайшли, відбили старий термінал, то, спостерігаючи, побачили в бінокль за метрів 500—600 від позиції розіп’яті тіла наших солдатів. Пацани дивилися в бінокль і впізнавали своїх побратимів, називаючи по іменам: от Саня, там той, там той. Найжахливіше було те, що ми не могли піти і зняти їх.

Після всього побаченого я просто пообіцяв собі нікого не залишати на полі бою. Загинути не настільки страшно, як те, що над тобою будуть глумитися. Тому врешті-решт за пораненими вирішили вийти я та мій друг «Вась-Вась». Але пройшли ми недалеко, на нас чекала засада. Пролунала автоматна черга, але я, як то кажуть, у сорочці народився — кулі влучили в ногу, перебили кістку. І я лежав, і Васька лежав, він почав відбиватися.

Я вже не бачив, але відчував, що все летіло в ногу. Я нею прикрився, бо черги продовжувалися. Пізніше поряд вибухнула граната, полетіли осколки, але то вже крапля в морі. Коли трохи стихло, «Вась-Вась» узяв мене за шкибарки та почав відтягувати до вежі. Секунд на 10 я від болю втратив свідомість і відкрив очі, коли мене вже затягнули.

Як людина, яка вже провоювала рік, я прекрасно знав, що сепари влаштовують засади, що можуть гранату підкласти під труп. Але не піти туди, не витягнути хлопців…

Лише встигли перев’язати ногу джгутом, вкололи знеболювальне, почалася атака. Найстрашніше — коли ти лежиш поранений, тобі боляче і ти нічим допомогти не можеш. Лежиш, стискаєш у руці гранату і лише чекаєш, хто зайде перший — свої чи сепари. У такій ситуації немає часу на роздуми. От зараз лежиш, думаєш: «Ну потрапив би в полон, ну викупили б, вибрався б якимсь чином». А тоді ти про це не думаєш, краще «бах» — і все.

Десять годин я тоді пролежав на вежі поранений, а потім мене разом із хлопцями з 93-ї бригади завезли в Селідово. Холодно було, не міг навіть ворухнути ногою, а коли зняли берці, побачили, що вона вже синя, почала відмерзати. Думав, відріжуть, бо зовсім її не відчував. П’ятнадцять сантиметрів кістки було роздроблено, гомілка розірвана. Але лікарі все ж «склали пазл», пощастило. Того ж вечора мені поставили апарат Єлізарова і на гвинтокрилі евакуювали до Харкова на операцію. А вже за кілька днів перевели до київського госпіталю.

Дуже багато моїх друзів тоді в полон потрапило. Хорошого товариша Ігоря Брановицького застрелили в голову просто за те, що він кулеметник. За те, що він не захотів танцювати під їхню дудку, не захотів говорити те, що вони хотіли почути.

Чи був сенс тримати аеропорт? Бачте, на все є сенс. Кожен сантиметр землі тримати є сенс. Навіть якщо на нашій, донецькій землі стоїть, вибачте, туалет вуличний, навіть його треба тримати, бо то наша земля!

«Героїчні вчинки — звичайна річ на передовій»

— На передовій кожну секунду людина робить якийсь подвиг. Навіть не замислюєшся над цим, просто робиш те, що треба.

Люди йшли в аеропорт, коли він уже був оточений, коли залишався один пост, купа «трьохсотих», коли нас витравлювали газом і залишався під нашим контролем клаптик землі розміром не більше ніж палата в госпіталі, з усього аеропорту… Люди йшли туди і розуміли, що йдуть в оточення, у саме його ядро. А що робити, як треба було йти?

Деякі пропонували його знести, підірвати — і все, аби сепаратистам не дістався, та це було б зробити непросто. Аби завалити перший поверх, було закладено близько чотирьох тон тротилу. І після вибуху завалилася лише підлога, а сам аеропорт стояв. І ми стояли.

Там не було людей, якими б я не пишався. Кожен із тих, з ким я служив, для мене герої. Декого з цих людей уже нема серед живих, дехто й досі в полоні, хтось уже вдома з сім’єю, а багато хто й досі на передовій. Проте кожного дня вони робили і роблять учинки, які змушують ними пишатися. Але героїчні вчинки — звичайна річ на передовій.

Я звичайний солдат і виконував свою роботу, а офіцери виконували свою. Я довіряв їм своє життя, бо вони були компетентними людьми. Звичайно, був час, коли вони, як у 1945 році, не рахували людей. Але потім усе змінилося, берегли нас, не давали навіть злітною смугою пересуватися. Однак якщо давали команду, то її треба було виконувати, якою б вона не була, бо інакше навіщо ми туди приїхали?

Я дуже пишаюся командиром взводу «Халком», він майже всіх вивів з аеропорту під обстрілами. Він узяв усе під свій контроль, коли там усе було вже зруйновано, пішло під землю. Коли люди були деморалізовані, розкидані по території, довкола були лише брухт, каміння та пилюка, звідусюди лунали крики і навіть жоден офіцер не показувався, з ями вискочив «Халк» з ПМ (пістолет Макарова. — Ред.) і почав усіх вишиковувати, саме тоді всі зібралися, заспокоїлися й знову стали одним цілим.

Пишаюся своїм старшиною, Толіком «Спартанцем», який потрапив у полон, бо коли всі пішли, він відбивався до останнього, прикриваючи відхід, а сам залишився з важкими «трьохсотими». І другом своїм пишаюся, який спочатку голову підняти боявся, але пересилив свій страх і досі воює на «передку».

От Васька — людина, з якою ми з першого дня воюємо. Коли був вибір, він так само, як я, лишився. Коли ще ніхто не вимагав, коли всі тікали. У нас і позивні такі, бо ми два дуже близькі друзі — кулеметник «Дім-Дім» і снайпер «Вась-Вась».